43.

– Що? – кричала я, піднімаючись з ліжка.
Відповідь Максима здавалась безглуздою, бо я не могла повірити в неї. Як таке взагалі могло статися? Вона ж у лікарні? А там немає темних провулків та маньяків. Чи є?..
– На неї напали! – повторив Максим. Але, зрозумівши, що він вже це говорив, додав:
– Просто в лікарні!
Я вирішила не гаяти часу, тому почала перевдягатися у джинси. Коли я застебнула ґудзики, то зрозуміла, що в кімнаті ще досі є Максим. Чорт з ним! Я була в стані афекту і він мене абсолютно не хвилював. Змінивши футболку, я була готова.
– Поїхали!
Усю дорогу ми мовчали, безсумнівно, роздумуючи  про одне і те саме. Та коли ми вийшли з маршрутки, я не витримала:
– Максиме!
Він обернувся, але здавалось, ніби він мене бачить уперше. Я зазирнула в його очі і зрозуміла, що він дуже хвилюється. Як я могла підозрювати його?! Він учора турбувався про неї так само, як сьогодні про мене. Відчуття вини не давало мені спокою і я відчувала себе останньою сукою.
– Що?
– Хто так сильно хоче її смерті?
– Не знаю, – він знизив плечами. – Єдине, що ясно, так це те, що дуже хоче!
Двері палати відчинилися і я застогнала від побаченого. Максим зловив мій лікоть, відчувши, що мої ноги підігнулись. Біля її ліжка сидів Віталик – блідий, як крейда. Подивившись на Настю, я зрозуміла, що з ним.
Тепер і справді на ній не було живого місця. Вона була такою красивою, але зараз… Усе її обличчя було у шрамах. Здається, її рани не були глибокими, тому швів не накладали. Таке враження, що хтось просто знущався з неї. Але кому це потрібно? Питань було надто багато, а відповідей… Жодної! Я підбігла і вже було розтулила рот, щоб запитати, що з нею сталося, як відчула чиюсь руку на своєму плечі. Віталик заперечно похитав головою і кивнув у бік дверей. Максим підійшов до Насті і взяв її за руку.
– Відпочивай, сонце, – сказала я, зрозумівши натяк Віталика, і попрямувала до виходу. – Що з нею, чорт побери, знову сталося?
Віталик сумно подивився на мене і знизив плечами:
– На неї напали.
– Я це вже чула! – закричала я, упіймавши на собі суворий докір медсестри. – Як на неї могли напасти просто в лікарні?! І чим займаються правоохоронці?
– Не знаю, – Віталік видавався дуже розгубленим. – Медсестра говорить, що бачила, як до неї приходив відвідувач, після якого вона зайшла в палату і побачила її у такому вигляді.
– Що за відвідувач? Вона його бачила?
 – Так.
Іскра надії засвітилась у моїх очах.
– Вони шукають його?
– Ні.
Я не вірила своїх вухам. Медсестра бачила його. Чому ніхто нічого не робить? Чому не склали автопортрет? У чому справа?
– Чому? – це все, що я спроможна була запитати.
– Вона не пам’ятає його зовнішності.
– Як таке взагалі може бути? Це був чоловік чи жінка.
Віталька розвів руки:
– Саме в цьому і вся затримка. Камер в цій частині лікарні немає. Медсестра бачила його, розмовляла з ним, але абсолютно нічого не може згадати. Ні його зовнішності, ні навіть його статі, – видав він на одному подиху. – Вона пам’ятає сам факт. Чортівщина якась. Як таке може бути!? – закінчив він.
Він подивився на мене так, ніби я маю знати відповідь на це запитання. Я була не менше шокована за Віталика. Справді, як таке може бути!? Бачити людину і не пам’ятати її вигляду. До того ж, не пам’ятати, навіть, статі. Це вже занадто!
– Які в неї травми?
– Річ в тому, що ніяких серйозних. З неї просто знущалися, понівечили її обличчя.
– Маніяк – він і в Африці маніяк. Сука! Йому що: мало перерізаного горла і вен!?
– І що далі? – запитала я, серйозно подивившись на Віталіка.
– Що?
– Як вона далі буде в лікарні, якщо її порізали навіть тут.
– Охорона буде цілодобово біля її палати.
– А це допоможе?
– Надіюся.
Це було занадто і це було важко усвідомити. Зі всіх боків. А може, завтра нападуть і на мене? Він цих жахливих припущень мене відірвав телефонний дзвінок. «Женя», – подивившись на дисплей, полегшено видихнула.
– Ти де? – запитав він.
– Скоро буду, чекай мене в моїй кімнаті, – коротко відповіла я і кинула слухавку. Так само, як Настя дала ключі Максимові, я дала їх і Жені. Тому переживати, як він потрапить туди, не було причини.
Я не могла більше тут бути. Мені важко на Настю дивитися, але я взяла себе в руки і зайшла попрощатися. Біля неї на кріслі сидів Максим, тримаючи її за руку. В кімнаті панувала мертва тиша. Настя заледве підвела повіки.
– Сонце, ти як?
Вона кивнула і я подумала, що це може означати, що завгодно, але я не хотіла уточнювати. Тому тільки поцікавилась:
– Тобі щось потрібно?
Вона заперечно похитала головою.
– А з гуртожитку?
– Я складу список, – зовсім тихо прошептала вона. – Максим принесе.
Я схвально похитала головою:
 – Добре.
Запитувати ще щось було б дурістю з мого боку. Кожне слово давалося їй важко. Я посиділа ще трохи, а тоді вирішила їхати до дому.
– Відпочивай, все буде добре, – сказала я на прощання, сама не віривши в це. Максимів сумний погляд теж це підтверджував.
– Чекатиму тебе, – кинула йому на прощання.
Вийшовши з палати, я ледве стримувалася, щоб не заплакати.