42.

Друга пара тягнулася надто довго порівняно з першою. Культурологія – багато теорії та конспектування.
 Та коли ми відправилися на стадіон, мій настрій покращився. Фізкультура завжди була такою парою, яка пролітала непомітно. Але на стадіоні мій ентузіазм зник. Зараз тут відбувалося тренування футбольної команди. Ну, і звичайно ж, як без Максима? Адже він капітан. Високий, чорноволосий. Традиційно без футболки і в червоних кросівках. Ах…
«Вероніко, зберися!!!» – кричав мій внутрішній голос. Я завмерла і не могла надивитися на нього.
Краплі поту розтікались його рельєфним тілом. Вони саме робили розминку. Коли він нахилявся вперед, його волосся частково затуляло обличчя. Та раптом він подивився мене, і тоді я швидко розвернулася і попрямувала до своєї групи.
 «Чорт! Тільки щоб він не помітив мого хтивого погляду», – молилася я про себе.
 Але, здається, було пізно. Сказавши щось іншому футболістові, він побіг в мій бік.
– Привіт! Маєш гарний вигляд, – підійшовши до мене впритул, промовив він.
Ця відстань хвилювала мене, адже він глибоко дихав, і я добре відчувала його запах. Здається, я знову почала його розглядати, від чого мені стало ніяково. Але коли побачила, куди і він дивиться, то зрозуміла: він натякає на мої коротенькі шортики.
– Дякую, – все, що я змогла відповісти.
Хоча перебиралися подумки безліч інших варіантів, скажімо: «не твоя справа, який у мене вигляд!», «що тобі треба від мене?», «І взагалі, не витріщайся». Але чомусь я не змогла цього сказати.
Максим хитро посміхнувся.
– Коли до Насті їдеш?
«Тебе це не стосується», – хотіла сказати я, але натомість відповіла чемно:
– Після цієї пари. А ти?
«Чорт, що я мелю. Навіщо веду з ним цю розмову?»
– Поїхали зараз!
Мої очі здивовано округлилися:
– У мене пара, – відповідала я, не розуміючи, чому він хоче їхати зі мною. Здається, минулого разу ми чітко дали зрозуміти, що не переварюємо один одного.
– Зачекай.
 Одягнувши футболку, він попрямував до викладача. Сказав йому декілька слів і той схвально кивнув. Повернувшись, Максим заявив:
 – Пішли!
– А як же пара?
– Тебе відпустили.
Я не вірила своїм вухам. Чому він це робить?
– Я не можу просто так взяти й піти! – протестувала я.
Максим здивовано подивився на мене.
– Чому?
Блін, що відповісти? Нічого не придумувалось, тому я повторила:
– Тому що в мене пара.
На це він тільки розсміявся.
– Ти будеш витрачати свій час на те, що тобі зовсім не потрібно?
– Чому це вона мені не потрібна, – я стала в оборонну позицію, схрестивши руки на грудях.
– Ти ж не створена для спорту, – змірявши мене оцінювальним поглядом, сказав Максим. А тоді хитро посміхнувся і додав:
– Сперечаюся, що ти і кола не пробіжиш.
Я вже хотіла послати його, але щось у його словах зачепило мене за живе.
– На що? – неочікувано для самої себе, запитала  я.
А його вигнута брова також виражала здивування.
 – Що ти любиш найбільше? – впевнено запитав він, ніби міг дозволити собі навіть зірку з неба дістати. Не роздумуючи, я відповіла:
– Каву.
– Дивне бажання, – здивовано протягнув він. – Домовилися, якщо ти пробіжиш, я фондую тобі стільки кави, скільки забажаєш. Але якщо ні – ти фондуєш мені.., – хитро посміхнувшись, він заглянув мені просто в очі.
 Я відвела очі вбік і глянула на свої руки.
– Каву? – запитала я.
– Гм..? – задумався він. – Віскі.
Не розумію, чому я взагалі граю в його ігри. Я вирішила уникати його, а натомість у будь-якому разі піду з ним в кафе. Чорт! Потрібно відмовитися! Так і зроблю! Усе вирішено!
– Домовилися.
– Але це ще не все!
Не витримавши, я ненависно подивилася на нього:
– А не злипнеться?
Не звернувши увагу на мою репліку, він продовжив:
– Ти вип’єш зі мною.
– Що? Не буду я пити.
– Ну, тоді доведи, що ти не слабачка. Якщо це так, тоді й пити не доведеться!
Чорт, він починав мене дратувати. Так само, як і вчора, він єхидно посміхався і це заводило мене ще більше – хотілося надерти його жопу.
Не відповівши, я розвернулася і побігла. За мить він наздогнав мене.
– Вероніко… Вероніко! – сміявся він. – Ти попала.
Я, не зупиняючись, розверталася в його бік, щоб відповісти:
– Нічого я не попала! Зрозумів!?
– Так-так! – він відверто знущався з мене, ніби наперед знав, що я не добіжу до фінішу. Зізнаюся чесно, я і сама в цьому дуже сумнівалася, але моя гордість забороняла мені виказувати слабість.
– Слухай, ти… – почала я, але Максим зупинив мене порухом руки.
– Не витрачай сили, а то пити підемо через декілька секунд.
Я фиркнула і намагалась більше не звертати увагу на його присутність – бігла собі далі.
Раптом відчула, що мені капець. Ми пробігли лише половину, а сил зовсім не залишилося.
Відчувши це, Максим запропонував:
– Якщо зізнаєшся у поразці зараз, не буду силувати тебе пити.
Я чудово розуміла, що варто саме так і вчинити, але щось не давало змоги мені цього зробити. І це – гордість. Тому я заперечно хитала головою, не збавляючи темпу. А через декілька секунд уже пожалкувала про це. До фінішу ще було з п’ятдесят метрів. А я ледве переставляла ноги, боячись заплутатися в них. Мій темп уповільнився до швидкості енергійної черепахи.
– Вероніко… – протягнув Максим, жваво застрибавши біля мене. От козел. О – Здавайся, а то не буде кому пити!
Я хотіла сказати, що пити все одно не буду, адже я добіжу. Але навіть на це сил у мене не було. Тому я зібралася і продовжила свою каторгу.
«Вероніко, ти зможеш, ти молодець!» – підбадьорювала я себе, сама в це не віривши.
Ще метрів десять і – фініш. Але коли мені закололо під боком, я впала на коліна. Але навіть ця поза втомлювала мене, тому я лягла посеред бігової доріжки й розкинула руки. Було зрозуміло, що Максим тріумфував, але коли я зблідла і мені потемніло в очах, усмішка зникла з його обличчя. Останнє, що я побачила, – тривогу в його очах, коли він опускався наді мною на коліна. А далі – темрява.
Отямившись, я впізнала себе у власній кімнаті. Лежу на своєму ліжку. Чорт, я знову знепритомніла. Женя мене вб’є. До речі, де він?.. Я спробувала підвестися, але відчула, як чиясь долоня лягла на мою руку.
– Не треба, – сказав він.
І це був не Женя.
Повернувши голову, побачила, що біля мого ліжка сидить Максим. Я не знала, що сказати, тому ляпнула перше-ліпше:
– Це ти у всьому винен.
Максим відверто здивувався:
– Так мені ще ніхто не дякував, – сказав він, розвівши руками. – А ти, до речі, не така легенька, як здаєшся на перший погляд.
– А за що тобі дякувати?…. Стоп! Ти доторкався до мене?! – закричала я.
– А як, по-твоєму, я мав донести тебе до гуртожитку.
Я задумалася, а справді – як?
– Чому ти не покликав Женю?
– Ваша група пішла на сусідній стадіон, – нервово відповів Максим. – По-твоєму, я мав лишити тебе і піти за Женею?
– Ні, але….
Традиційно хотілося щось заперечити, але на цей залізний аргумент в мене не було відповіді.
– От-от, – переможно сказав він.
І тут Максим протягнув руку до мого обличчя. Я витріщила очі, не розуміючи, що він планує робити. Але сил було занадто мало, щоб заперечувати.
Він доторкнувся до мого чола і я відчула щось мокре. Коли він забрав це, я побачила свою футболку. Він замочив її у воду, викрутив і знову приклав до чола.
– Здається, у тебе сонячний удар.
«Ого, а він турботливий?» – подумала я.
Напевно, зараз саме час подякувати йому. Ну ось, я налаштувалася, але натомість випалила:
– Ти що, нишпорив у моїй шафі?
Він подивився на мене, відверто не розуміючи, чому я до нього чіпляюся?
– Вона валялася на твоєму ліжку.
– А… – протягнула я, вписавши собі зауваження, мовляв, потрібно поприбиратись у кімнаті. І тут я дещо ще згадала.
– А як ти відчинив кімнату?
– Ключем.
– Ти порпався у моїй сумці? – говорила я, відчуваючи, ніби він і справді десь рився.
Максим заперечно хитав головою.
– Заспокойся, ніде я не рився. Своїм ключем.
– Ти маєш ключ від моєї кімнати?
Я здивувалась і вмить підвелася на ліжку. Але відразу ж відчула, що зробила помилку. В очах почало темніти і паморочитись у голові, тому я акуратно лягла назад і поправила футболку на своєму чолі.
– Акуратно, – турботливо сказав Максим.
– А як, ти, думаєш я Настю додому приводжу?
Звичайно ж, Настя. Дала йому ключі, щоб він її п’яну додому заносив.
– І що тепер?
– Ти про що? – запитав Максим, вкотре замочивши футболку. Коли він приклав її до мого чола, я відчула, як у голові починає просвітлюватися. І мені стало надзвичайно приємно.
Відколи Женя почав турбуватися про мене, здмухуючи пилинки, мені це дуже сподобалося, тому я звикла. Важко в такому зізнаватися, але я думала, що, крім нього, ніхто більше так не вміє. Проте зараз я відчула подібні відчуття. Відчуття захищеності та спокою. Саме таким я уявляю справжнього чоловіка.  Мого хлопця, який потурбується про мене, захистить і пригорне. Я ніжно дивилася на Максима великими вдячними очима.
Але доки не згадала, що йому є про кого турбуватися.
– Про Настю! Ми маємо поїхати до неї.
– Ми поїдемо, – впевнено сказав він.
– Розігнався, – фиркнула я. – Я навіть встати не можу.
Він задумався.
– Ну, тоді поїдеш завтра.
– Що? – я готова була прочитати лекцію, що, мовляв, збиралася це зробити сьогодні, але, якби не його безглуздий спір на тему: «ти не створена для спорту», я уже була б там. І я вже наважилася висловити йому все, що думаю, коли раптом пролунав телефонний дзвінок.
– Віталик!? – сказала я здивовано, подивившись на Максима.
 Він його друг, але чому він телефонує до мене? Я навіть боялася піднімати слухавку. Його номер на моєму дисплеї видавався вісником поганих новин. Минуло кілька секунд вагання. Несподівано Максим вирвав телефон із моїх рук.
– Алло. Не важливо. Так. Так. Що!!? Скоро буду!
Він кинув мені телефон і направився до дверей.
– Ей! – кричала я, піднімаючись з ліжка. Зізнаюся, це було складно. Але поведінка Максима додала мені снаги.
– Ти куди?
Він уже відчинив двері, але, почувши моє запитання, вмить зупинися. Як-не-як, а Віталька же до мене дзвонив.
– Настя в реанімації. На неї напали знову!