41.

Коли я відчула перші промені ранкового сонця, які пестили і зігрівали моє обличчя, то зрозуміла, що спала простим сном звичайної людини.
«М-да...» ? – гірко простогнала я.
Ніяких тобі подорожей у потойбіччя та зустрічей із дияволами. Одним словом – нічого цікавого.
Розплющивши очі, лежала якийсь час нерухомо.
Мені подобалося відчуття сонячних променів на моїй шкірі. Вони стрибали по стінах, стелі і всюди, куди не глянь, виднілося яскраве мерехтіння. І від цього такого простого видовища в душі розквітала радість. Заполонило відчуття первісної насолоди. Так чудово радіти простим речам! Згадалось дитинство. А тоді ще дещо… Едем! Захотілося знову потрапити туди. Але як? У пекло я дотягуюся через Лелія. Він став моїм якорем. Але, на жаль, у раю я не знаю нікого. Тому я не маю за кого зачепитися. Навіть, якщо я і уявлятиму все те, що бачила і відчувала, – не відомо, чи це спрацює. Адже Лелій твердо переконав мене – це все ілюзія. Усе те, що я уявляла собі про рай і пекло. Потрібно лише змінити свої погляди – і все зміниться.
Хотілося провалятися так увесь день, але…
Я поглянула на порожнє ліжко навпроти і – вмить повернулася до реальності. Сьогодні в мене багато справ. Спочатку академія, тоді – Настя. Зараз академія відійшла на другий план. Настя хвилювала мене більше. Я переживала за неї і мені хотілося вияснити, хто це зробив. Наразі для мене був тільки один підозрюваний. І це її хлопець. Звучить безглуздо, але… Сьогодні я думаю, що вдасться поговорити з нею наодинці, щоб дізнатися все, що вона пам’ятає.
Сьогодні звичайний день, і звичайні пари, тому, я вирішила не наряджатися. Тому одягла прості джинси та фіолетову сорочку з довгими рукавами. Зашнурувавши кросівки і перекинувши рюкзак через плече, вирішила, що пора виходити. Однак, спочатку постукала до сусідніх дверей 812-тої кімнати. Хтось заворушився. Ну, як це хтось? Звичайно - Женька, адже в нього ще немає сусіда. Чи є? Угу, все ж таки є!
 Двері відчинив симпатичний хлопець – приблизно мого зросту, русявий і з карими очима. Аж занадто худорлявий. І це я чітко роздивилася, адже він вийшов у самих трусах-сімейках. Також він мав окуляри і це додавало йому ще більш серйозно-сімейного вигляду.
 – Е.., а Женя вдома? – протягунула я, відвівши очі від його червоних сердечок.
Він дивився на мене округлими очима, ніби не розуміючи, про кого я запитую.
– Хто?
– Женя, твій сусід.
– А…. ясно, – він почухав потилицю. – Я ніби й знаю, що він існує, проте його ще не бачив.
Дивно. Навіть дуже.
– А коли ти поселився? – підозріло запитала я.
– Ну… уже третій день.
– Скільки!?
А це вже справді шокувало. Як це може бути!? Три дні, а вони ще не знайомі?.. І де взагалі Женька шляється увесь цей час.
– Е.., – він протягнув, задумавшись, чи справді три. – Три, три… справді. Але сьогодні – четвертий. Сьогодні рахувати?
Мені хотілося закричати: «Яка різниця!?». І взагалі хотілось зігнати на комусь нерви. Але він тут був ні до чого. До речі:
– Мене звати Вероніка.
– Микола, – ліниво протягнув він і потиснув мені руку.
Здається я його розбудила, тому, вибачившись, попрощалася. 
І так. Що ми маємо? Женька десь вештається третій… Стоп! Четвертий день. Ну ось, я вирішила пограти в Шерлока Холмса… Мені не давали спокою всілякі підозри.
 «А може, це він – маніяк?». Але це прозвучало так смішно, що я одразу відкинула цю версію.
– Ну, і де, ти, шляєшся? – запитала я, коли приспів братів Гадюкіних перервало ліниве: «Алійо..».
Це Женька так вирішив познущатися з мене, поставивши на рінгтон «Файне місто Тернопіль». Гадьониш!..
– Ев-вев! Олександрівно, що це за контроль?
– Не викручуйся, тебе чекає серйозна розмова, – я старалася жартувати, але, чесно признаюся, мені було не дуже смішно.
Здається, Жені також, бо життя з іншого боку зв’язку враз завмерло. Але він узяв себе в руки:
– О… це вже цікаво! Пропоную «стрілку». Через п’ять хвилин в аудиторії акторського мистецтва. Влаштуємо батл.
Чекай і бійся, – я поклала слухавку і заспішила на пару.
Блін, як на зло, я знову запізнювалася, тому я летіла щодуху. Але, побачивши Вітальку, не витримала і зупинилася.
– Привіт, – нашвидку привіталася я.
Він тільки криво посміхнувся:
– Здоров.
– Ти був в Насті?
– Вчора. Сьогодні ще ні.
– Коли поїдеш?
Він задумався:
– Після третьої пари. До речі, вона в нас спільна.
– Нагадай.
– Фізкультура.
Я лише сумно простогнала. Пам’ятаєте: я вже говорила, що ненавиджу все, що пов’язано зі спортом?..
– Можемо з’їздити разом?
Але, здається, він не вважав це однією з найкращих ідей. Промовчавши, він роздумував, чим би відмазатись.
Але я продовжила:
– Ми можемо поговорити?
– Про що?
– Про Настю!
Ніби і так не зрозуміло!? Я чекала, що він почне заперечувати. Щось на зразок: «Я нічого не знаю, вона пішла від нас швидше» або «Ми не бачилися тієї ночі». Але відповіді я так і не дочекалася, адже пролунав дзвоник, і мені потрібно було бігти.
– Побачимося на фізкультурі, – кинула я навздогін. Віталик тільки кивнув і побрів на пари. Здається, він – скульптор.
Відчинивши двері в аудиторію, я побачила, що пара вже почалася. Не дивно, адже я завжди кудись запізнювалася. А ось, що мене справді здивувало, то це наш викладач. Як ви думаєте, хто стояв посередині аудиторії в образі із шекспірівських часів?! А саме – у вузьких панчішках, довгій туніці і з пір’ячком у волоссі. А…!? Ой, мало не забула – на поясі «блищав»  дерев’яний меч.
– Володимире Андрійовичу, вибачте за запізнення, – пробурмотала я і пішла туди, звідки мені махала рука.
..Так, так! Наш скромняга Володимир Андрійович був у такому образі, що шокував.
Хоча… якщо згадати тільки, що він витворяв на сцені…
Можливо, він і не такий тихоня, як здається. Сьогоднішній ранок не припиняв мене дивувати. А це тільки ранок!
– Познайомилася із твоїм сусідом, – сказала я, присідаючи біля Женьки.
– Ну і як? Якийсь нормальний?
– Ну, не знаю! – серйозно відповіла я. – Але сімейки в нього прикольні. Знаєш, такі з сердечками.
Женя швидко розвернувся і здивовано подивився на мене:
– А це вже цікаво? – сказав він, чекаючи продовження.
– Я стою і стукаю, ніхто не відчиняє. Ну, а тоді виходить такий собі Микола в сімейках і говорить мені, що вже четвертий день не може з тобою познайомитися! Ну й ну? Як таке може бути!? – театрально запитала я. Зважаючи, що ми на уроці театрально мистецтва, то можна думати, ніби я розминаюся.
Женя мовчав. Ще мить, і я почала б тиснути на нього, але його врятував Володимир Андрійович.
– Тобі пощастило, – суворо шепнула я йому на вухо.
– Ой, боюся-боюся…
Я не помилилася – тема заняття і справді була про шекспірівські часи – «Ромео і Джульєтта», а образ викладача відповідав їй. Не думала, що в перший навчальний день нас будуть завантажувати. Але не тут-то було. Це ж театральне мистецтво.
– І так…, – протягнув Володимир Андрійович. – Ромео. Хто бажає?
Тиша. Фактично – мертва. Логічно, адже ніхто не горів бажанням осоромитися у перший же день. Крім Жені, звичайно ж. Він підняв руку і хитро посміхнувся.
«Блін, тільки не це!» – молилася я.
Зараз він сто відсотків запропонує мою кандидатуру на роль Джульєтти. «Батл!», як він висловився.
– Чудово! – радісно викрикнув викладач.
Здається, таку ініціативу тут нечасто виявляють.
– Ну, а зараз маємо вибрати даму на роль Джульєтти.
Я ненависне глипнула на Женю, мовляв: «Вб’ю, засранець!». Але його це не злякало і він уже був готовий мене киданути. Але тут мене врятувало диво, якого я не очікувала.
– Можна я спробую?
Я оглянулася, шукаючи джерело звуку і побачила Женьчину фанатку Юлю. Здається, я починаю любити цю малу.
– Звичайно, звичайно!
Володимир Андрійович цілком був задоволений таким перебігом подій. Чого не скажеш про Женю. Тепер настала його черга ненависного погляду, який промовляв: «Зараз тобі просто пощастило, але це ще не кінець». На цю віртуальну репліку я відповіла порухом губ:
– Удачі!
Легенька усмішка пробігла його обличчям, але в цю мить викладач ткнув йому в руки жмут паперу. Що ж, я могла тільки насолоджуватися видовищем! А зважаючи на те, яке щасливе було Юлине обличчя, я розуміла, що видовище буде неповторним. Вона радісно сяяла, чекаючи кульмінації. Але куди там ще до неї! Поцілунок же буде аж у кінці.
Так і минула пара: Женя розривався, демонструючи свій професіоналізм. Ну, а Юля… Що тут скажеш? Вона просто насолоджувалась моментом, перебуваючи з ним поруч. Зізнаюся чесно, вона також вдавала з себе добру акторку. В її очах виблискувала така любов, що вона просто зараз могла б випити отруту заради Женьки. І, бачачи це, я відчувала себе справжньою скотиною: як же я сміла ревнувати, не даючи їм побути наодинці!? Я ж не претендую на нього. Я просто егоїстична сука! Від гноблення самої себе мене відірвав дзвоник. Півтори години пролетіли, як п’ять хвилин.
– Ви такі молодці, – хвалила я Женю та Юлю, коли ми вийшли на вулицю після пари. – Я ніколи не відважилася б ось так взяти і просто вийти, щоб зіграти якусь роль.
Женя єхидно подивився на мене і завертів очима:
– Ну не всі ж такі боягузки, як ти!
Від цих слів Юля засяяла, як новорічна гірлянда.
– Так-так! Юль, ти – молодчинка!
Я не вірила своїм словам. Ще вчора я була готова надерти цій блонді жопу, а сьогодні я її розхвалювала.  Женя поглянув на мене здивовано-округлими очима, в яких можна було прочитати: «Ого!!! А це що таке було?». 
Відтак, підозрюючи, чим усе це може закінчитися, завбачливо вирішив змінити тему:
– Ну, що? Пішли на другу пару.
– Ага, – погодилася Юля, притиснувшись ближче до Жені.
Що ж, мені залишалося просто йти позаду. Вони про щось жваво розмовляли та сміялися.
У цей час я думала лише про Настю. Як  вона там? Не терпілося чимшвидше поїхати до неї.