40.

Дорога тривала не більше пів години. Але і цей час пролетів дуже швидко.
Коли ми зайшли в палату, то побачили на ліжку Настю. Вона мала жахливий вигляд. ЇЇ бліда шкіра здавалася майже прозорою. Під очима виднілися темні круги. Коли двері рипнули, вона сумно подивилася на нас.
– Настя…
Більше я не сказала нічого. Просто підбігла і сіла на краєчок її ліжка. Я не знала, про що її запитати насамперед. І чи взагалі щось запитувати?
 Женя також підійшов ближче.
– Що сталося? – цікавився він, не боячись зачепити її почуття.
Вона подивилася на нього, але нічого не відповіла.
І тут я побачила підв’язку на її шиї, а потім ще одну – на зап’ясті і ще одну – на іншій руці.
«Боже, що з нею сталося!?», – жахнувшись, подумала я.
У голові знову спалахнули спогади про зарізану Віку. Нудота підступила до горла від цих думок.
І раптом двері палати відчинилися і на порозі став Максим.
– Зараз їй важко розмовляти,– спокійним голосом пояснив він.
Підійшовши ближче, він взяв крісло, розвернув його спинкою вперед і сів, поклавши на нього підборіддя.
– Ну тоді ти поясни, що сталося? – Женя хижо просвердлив Максима своїми очима. Хлопець відповів йому тією ж монетою.
– Дівчинці подобається гуляти самій темними провулками.
Він багатозначно подивився на мене, даючи зрозуміти, як це безвідповідально і, які можуть бути наслідки.
Я не витримала і випалила:
– Вона ж твоя дівчина! – підвищивши голос, сказала я. – Чому вона була одна?
Максим подивився на мене так, ніби я сказала, якусь несусвітню маячню.
– І що? – фиркнув він. – Мені що – ходити за нею тінню?
Теж розумно, але я не заспокоювалася:
– Якщо ходив би, цього не сталося б!
Зізнаюся чесно, я справді молола фіґню. Просто мої емоції давали такий побічний ефект.
Чому я його звинувачую, шукаючи крайнього? Це могло статися з кожним. Ніхто не застрахований,  як і я. У голові спалахнули спогади з тієї ночі і – кров застигла в жилах. І ще дещо!
– Максиме, можна тебе на два слова, – сказав невідомий мені голос.
Але, виявляється, цей голос належав мені. Несподівано всі витріщилися на мене.
Клянуся, я і сама витріщилася на себе. Що я йому скажу? Але дороги назад не було. Максим виглядав ошелешеним, але не сперечався зі мною. Тому чемно встав, поставивши крісло на місце, і попрямував до виходу.
Я – слідом за ним, але при цьому встигла спіймати погляд Женьки – підозрілий і здивований.
Коли двері зачинилися, я вирішила не затягувати час.
– А тепер розкажи, як все було насправді.
Максим пронизав мене своїми карими очима й хитро всміхнувся:
– Малюк, ти про що? Я уже все розповів.
– Щось слабо віриться!
Так, я була знервована і трималася на межі, щоб не розкричатися.
– І на що ти натякаєш?
– Ти знаєш, про що я.
– Навіть не підозрюю.
Моєму терпінню підходив кінець, тому я зробила відчайдушний з мого боку крок. Я підійшла до нього майже впритул і знизила голос:
– У ту ніч! – прошипіла я крізь зуби. – Ти знав цих виродків.
Не те, щоб я була в цьому впевненою, проте мені здалося, що надто вільно він з ними спілкування, і наче вони його боялися і слухалися.
– І на що ти знову, миле моє створіння, натякаєш?
Він відверто знущався з мене і це виводило з себе. Я зрозуміла, що його це забавляє, тому відразу ж взяла себе в руки.
– А на те, миле моє створіння, що ти до цього причетний.
– Сміливо, зважаючи на те, що я тебе витягнув з того гімна, в яке ти влипла через свою дурість.
В обличчя бухнула кров. Я розуміла, що він правий. І, напевно, повинна була бути йому вдячною, але гнів блокував тверезий розум.
– Я тебе про це не просила!
– Візьму до уваги, – твердо і злобно вимовив він.
У його очах блимнули гнівні вогники ненависті.
– Безглуздо думати з твого боку, що я намагався вбити свою дівчину.
О Боже! Він правий! Про що я тільки думала, коли звинувачувала його!? Мені стало дуже соромно. Гнів зник, але натомість залишилися докори сумління.
– Вибач, – все, що змогла витиснути я. Але, зрештою, додала: – І дякую.
Я більше не могла дивитися в його очі, які пронизували до глибини душі. Вони зачаровували й водночас лякали. Дивне поєднання, але воно не могло не приваблювати.
Але пауза, яка затягнулася, спровокувала відчуття безглуздого непорозуміння, тому я і запропонувала повернутися до всіх. Звичайно ж, коли ми зайшли, Настя і Женька скоса зиркнули на нас.
Ми ще трохи посиділи.
Але ми з Женькою розуміли, що Насті треба відпочивати, тому, поцікавившись, чи щось їй потрібно, пообіцяли заскочити завтра після пар.
– Ну і що це було?, – запитав Женя, коли ми виходили з лікарні.
– Жень, давай не будимо!
– Ні, будемо!
Ого!  Він злиться. А таке буває нечасто. Тобто такого ще не було ніколи. Так, звісно, під час його нападів гіпер опіки, я могла відчувати тривожно-злісні відтінки його голосу. Але зараз – щось новеньке. Він злий – до самих кісток.
– Женя… – почала я, намагаючись заспокоїти його.
Здається, вдалося, бо він розтиснув кулаки і я взяла його за руку, щоб продовжити розмову:
– Я не хотіла тобі розповідати.
– Не  хотіла, що?
– Ну… Коли я знепритомніла, ти так перехвилювався, що мені самій стало страшно за тебе. Навіть не можу уявити, як ти відреагував, коли почув би, що мене хотіли зґвалтувати….
– Що!? – закричав Женя так голосно, що з дерев зірвалася зграя птахів.
– От бачиш.
Зупинившись, він розвів руками і, не стишивши голосу запитав:
– І ти мовчала? Що ти взагалі думала? Чому ти нічого не розповіла? І взагалі, коли це сталося?
Запитань було так багато, а відповідей так мало. Але приховувати щось було марно.
Тому я розповіла все від початку до кінця. І передусім частину про доблесного воїна і мого рятівника Максима.
Чим більше я розповідала, тим вище підводилися його брови. Виникала небезпека, що вони полетять в космос, тому я пришвидшила темп і швидко завершила розповідь.
Женя задумався. Було видно, що він розгублений.  І його непокоять протиріччя.
– Ти думаєш – це він?
– Чесно - не знаю? – видихнула я.
– Але навіщо? – зрештою запитав Женя.
Також правильне запитання. Справді: навіщо це йому? Вони зустрічаються і він може спати з нею, коли захоче, хіба…
– З ревнощів?
– Сумніваюся! – похитав головою мій друг
– Тоді хто? – відчайдушно запитала я.
Женя обійняв мене і, погладивши моє волосся з наміром заспокоїти, запевнив:
– Ми з’ясуємо це. Обіцяю!
Звучало непереконливо, але якимось дивним чином я заспокоїлась. Женя завжди впливав на мене, як панацея від депресії і тривоги.
Через годинку ми вже були в гуртожитку. Взагалі-то, ми планували сходити в «Криївку», але настрою зовсім не було.
Тому ми вирішили просто посидіти в кімнаті й подивитися якийсь фільм.
Так ми згаяли решту дня. Настав час для сну. І мені вперше за весь цей час захотілося по-справжньому побачити Лелія. Сподіваюся, сьогодні він покличе мене. Дуже маю надію…