39.

– Що!? – закричала я, але натомість почула короткі гудки.
Тіло ослабло, а ноги підломилися. Хоча Настя і була скіпкою в дупі, але зараз і гнів, й образи випарувалися в одну мить.
У свідомості спалахнули  недавні події. Одногрупниця Насті! Її знайшли мертвою. Паніка охопила мене. А якщо на неї також напали? Я стояла онімівши, не розуміючи нічого. Світ навколо мене потемнів. 
Із трансу мене вивела чиясь рука, яка доторкнулася мого плеча.
– Вероніко, – покликав мене цей голос. Коли я повернулася, то побачила схвильованого Женю. – Що сталося? Тебе вже двічі викликали! Ти не чула?
Я подивилася на нього пустим поглядом, який не відображали нічого, крім відчаю і страху.
В моїй голові спалахували страшні картини. Як на Настю нападають, як їй перерізують горло, як вбивця ґвалтує її, а потім, думаючи, що вона мертва, кидає напризволяще. Але вона виживає. Навколо темрява і сирість. Повсюди кров, горло перерізане і вона не в змозі покликати на допомогу. Тому сподівається лише на диво. А чи станеться воно?
Все це жахіття, як суміш із суцільної паніки й гидоти Женя і прочитав з мого обличчя.
Не промовивши ні слова, він відвів мене набік і посадив у крісло.
– Заспокойся. Все буде добре, – сказав він і попрямував назад.
Я не розуміла, що він має на увазі, і що планує робити навіть тоді, коли він підійшов до Вікторії Василівни і щось їй пояснював, киваючи на мене. Вона розуміюче хитала головою. І ось Женя знову виходить на сцену.
Я не могла як слід усвідомити, що зараз насправді відбувається. Адже я дивилася на все так, ніби глядач у театрі виставу.
Я відірвалася від реальності, але коли в динаміку залунав знайомий голос – отямилась.
– Цю чудову і неперевершену картину, яка вражає до глибини душі, – заговорив Женя, весело-кокетливим голосом, – написала чудова і така ж неперевершена дівчина.
Зараз вона дуже хвилюється, тому попросила, щоб я зберіг її ім’я інкогніто. Але я називаю її своїм янголом. Тому і честь представити цю дивовижну картину випала саме мені.
Я була така вражена його вступною частиною, що вмить повернулася до реальності.
Піднялася і, докладавши чималих зусиль, підійшла до лаштунків. Опершись спиною на стіну, я обережно відсунула штору. В цей час Женя продовжував витати словами над моєю картиною.
– Янголи-світла, Янголи -надії, Янголи - віри й Янголи -любові. Янголи …. – зачаровано й загадково заговорив Женя.
Він затих, зробивши театральну паузу, і задумливо подивився в нікуди. А тоді наново розігрів свій запал і продовжив.
– Вони плекають все це в кожному із нас.
Змахнувши рукою, він показав на картину.
– Янгол захищає й оберігає цю перелякану, розгублену дівчину. Вона не знає, як їй жити далі, вона збилася з істинного шляху. Але він її янгол.
Янгол, який завжди біля неї.
Янгол, який не покидає її ані в радості, ані в горі.
Він її Янгол… Янгол-охоронець.
Щодня кожен із нас відчуває те ж саме. Ми перелякані й розгублені. І кожен із нас у душі кличе свого Янгола. Шукає його з надією, щоб той осяяв його шлях.
Шлях до мети.
Зараз навколо нас темрява, тому ми бачимо тільки маленький відблиск світла. І цей відблиск називається – ціль. Але нам самим до цього світла не добратися. Нам потрібен наш Янгол, який покаже нам цей шлях.
Істинний шлях.
Можна все життя бачити ціль, але коли не знаєш, як до неї дотягнутися, будеш вічно стояти на місці.
Женя зупинився, щоб перевести подих. А я переступила з ноги на ногу. Штора хитнулася. Зауваживши це, він обернув голову й посміхнувся. Моргнувши мені, він знову продовжив говорити до зали:
– Отже,  описуючи академію своєї мрії, я бажаю кожному знайти свого Янгола.
Янгола, який стане вірним другом і надійною опорою.
Янгола, який не зрадить.
Янгола, якого потребує кожен із нас.
Коли Женя закінчив, всі мовчки чекали продовження. Та зрозумівши, що це все, так жваво зааплодували, що я мимоволі оглянулася, чи не повернулися часом на сцену «Терті пляцки».
Відкланявшись кілька разів, Женька поспішив за лаштунки. В нього був щасливий і задоволений вигляд. Коли він підійшов, я не витримала і кинулася йому на шию.
На мить думки про Настю розвіялися і повністю сконцентрувалися на ньому. Я була дуже йому вдячна, тому й не приховувала своїх почуттів. Зі свого боку, він теж пригорнув мене до себе і міцно обійняв.
– Ти – мій Янгол, – нахилившись, він ніжно прошептав. Я зачаровано подивилася на нього й посміхнулася.
– Ні, ти мій Янгол!
– Ні, ти!
Ми стояли, як ідіотська закохана парочка, яка сперечається, хто кого більше любить. Здається, на нас навіть почали косо озиратися інші студенти, зокрема Юля.
І при цьому було таке враження, що вона була готовою задушити мене, щоб тільки опинитися на моєму місці. Я відпустила Женю і ми відійшли вбік.
– Бачиш, Олександрівно, – весело заявив він. – А ти боялася.
Я витріщила очі, повертаючись до жорстокої реальності.
– Ти про що?
– Про твій виступ. Бачиш, у цьому нема нічого страшного.
– Жень, Настя у лікарні, – пояснювала я йому, направляючись до виходу. Бо концерт закінчився і можна було від’їжджати.
Але вже за дверима я раптом відчула, як Женя схопив мене за руку. Розвернув до себе і запитально подивився в мої очі:
– Як у лікарні?
– Жень, я не знаю. Подзвонив Віталик і сказав, що вона в лікарні швидкої допомоги, у важкому стані. Здається, на неї напали.
Обличчя Жені вкрили такі ж емоції, як і моє кілька хвилин тому.
Шок, страх, відчай.
Я розуміла, про що він думає і відчуває. Але була ще одна емоція, яку я не могла пояснити.
І це – докір сумління.
Він постійно хвилювався за мене і відчував відповідальність, коли зі мною щось траплялося. Але Настю він майже не знав. Чому його це так хвилювало? Адже він не міг їй нічим допомогти. Відповідь тут була одна: напевно, переживати за всіх йому дано природою.
Більше ми не промовили ні слова.
Я швиденько забігла в гуртожиток і взяла всі необхідні речі. Щодо покупок ми не були впевнені, адже не знали, в якому вона стані. Тому спочатку вирішила забігти в лікарню, а тоді вже купувати фрукти.
Всю дорогу ми мовчали. Женя роздумував, а я – хвилювалась.
Я роздумувала про те, що це вже друга дівчина в нашому районі потрапила в лапи якогось маніяка. Чому ніхто нічого не робить, щоб його зупинити? Зараз він продовжує вільно розгулювати поруч.
Може, я навіть вітаюся з ним, коли йду в академію. Від цих думок по моїй шкірі пройшов морозець.