38.

Відірвати погляд від А – ля порно-картини мене змусили дві фігури, які наближалися.
Ну ось і він власною персоною. І, звичайно ж, із Юлею. Женя щось активно розповідав, а Юля уважно слухала з широко розплющеними очима, при цьому не забуваючи хіхікати. Побачивши мій ошелешений вираз обличчя,  Женька делікатно штовхнув Юлю, киваючи в мій бік, і вони знову розсміялися.
– Олександрівно, я так розумію ти вже бачила мій шедевр, –гамуючи сміх, запитував Женя.
– М-да…, – протягнула я. – Його важко не помітити.
– Женя, ти такий сміливий і талановитий, – підлизувалася Юля, дивлячись на нього великими, голубими очима.
– Дякую, дякую.
Женя присів біля мене, ну, а Юля відповідно – біля нього.
 – Бачиш, – Женя шепнув мені на вухо, – в мене є вже перші фанати.
– Заради Бога!
– Ей, ти чого?
– Нічого!
Важко було зізнаватися, але я і справді ревнувала. Не як хлопця. Я ревнувала, тому що він приділяє більше уваги їй, ніж мені. Саме так ревнує дитина, коли в сім’ї з’являється маленький братик або сестричка. Я ревнувала і злилася сама на себе за ці почуття.
Женя обійняв мене і шепнув на вухо.
– Олександрівно, тебе мені ніхто не замінить.
Я подивилася на нього великими очима, як дитина, якій мама сказала, що любить мене більше, ніж карапуза, і широко посміхнулася. Часу на слюні не було, адже саме почався концерт.
Женя відпустив мене і щось прошептав на вухо Юлі. Вона захихотала. Але тепер я вже не так гостро реагувала на їхній флірт.
 Концерт був дуже цікавим. Ведучою була гарненька дівчинка моїх років. Вона оголошувала номери і запрошувала до виступу. Студенти співали, грали на фортепіано, танцювали й декламували вірші.
Та коли вийшла рок-група, всі завмерли. Їх зустріли шаленими оплесками. Здається, вони були тут відомі. Ведуча оголосила:
– А на завершення зустрічайте  – наша неперевершена рок-група «Терті пляцки»
Зала так шалено зааплодувала, що склалося враження, ніби прогриміла гроза.
– А вони тут знамениті, – крикнув Женя.
У групі було п’ятеро хлопців. Соліст, барабанщик, два гітаристи і клавішник. Усі вони видавалися справжніми рокерами. Рвані джинси, футболки із зображенням відомих рок-гуртів. А ще майже у всіх було довге волосся. Коли залунали перші звуки бас-гітариста, публіка заревіла ще сильніше. Всі нетерпеливо чекали початку їхнього концертного номера.
– Тепер зрозуміло, чому вони виступають останніми, – кричала я Жені на вухо.
Він подивився на мене розуміюче і хитро посміхнувся:
– Думаєш, після їхнього виступу всі розійдуться?
– Сподіваюсь.
Ми розсміялися, адже мені не дуже хотілося виступати перед такою великою публікою.
Я придивилася до соліста і мені здалося, що я вже десь його бачила. Але де?..
– Олександрівно, – покликав мене Женька. – Тобі не здається, що ми вже десь бачили…
– Соліста, – закінчила я.
Ми задумливо подивилися один на одного, але ніяк не могли догнати, де ж ми його бачили. Аж тут першою доперла Юлька:
– Як ви думаєте: це не Володимир Андрійович?
Ми так швидко обернулися, що вона, не сподіваючись цього, аж підстрибнула. Нічого собі! Поважний і стриманий Володимир Андрійович – соліст рок-гурту «Терті пляцки»!!!!
«Най ті гопне!» – як кажуть поважні львівські чоловіки під час гри в нарди.
Я роззявила рота, щоб висловити своє здивування, але, здається, і без слів все і так було зрозуміло.
Тим більше зазвучали перші акорди і крики глядачів заглушили навіть мої думки. Коли Володимир Андрійович підніс мікрофон до вуст і заспівав, я охнула від тембру його ніжного голосу.
Він заспівав і я зачаровано подивилася на Женьку.
Він ніжно відповів мені, посміхнувшись. Сказати щось не було змоги, але його обличчя говорило само за себе про те, що Женя кайфує від звучання його голосу і мелодійності виконання.
 Глядачі шаленіли від кожного слова та кожного звуку. Коли пісня закінчилася, барабанщик почав своє соло.
О…. Це було направду круто. Він вибивав такі ритми, які мені й не снилися, при цьому палички в його руках мовби жили своїм життя.
Закінчити свій виступ їм не вдалося так швидко, як планувалося, бо їх постійно викликали на біс. Проспівавши ще одну пісню і загравши ще одне десяти хвилинне соло гітариста, вони нарешті покинули сцену.
 Залою розносилися захоплені вигуки. Ми з Женькою переглянулися, чекаючи, що зараз уся зала підніметься і дружно вийде, але не тут-то було. Всі залишалися на своїх місцях.
Причина тут одна із двох: або залізна дисципліна і страх перед організаторами концерту, або всім просто цікаво поржати з першокурсників.
Коли оголосили, що зараз демонструватимуться картини, ми всі разом підвелися і попрямували за лаштунки.
– Олександрівно, ось і настав наш зоряний час.
– Сто відсотків.
Та, коли ми чекали своєї черги, мене охопив мандраж. І тут мій ентузіазм раптово згас. Я взагалі не люблю публічних виступів, тим більше у такій великій аудиторії. Ще й до того всього, я абсолютно не знала, про що говоритиму. Я не підготувала жодного слова, бо не знала, як зв’язати мого пекельного знайомого Лелія з академією моєї мрії. Від цих важких роздумів мене відірвала ведуча, яка оголосила:
– Просимо Яремчука Євгенія.
– Ні пуху, – підморгнула я.
– До чорта.
Женя граційно виплив на сцену, широко посміхаючись. Здається, він був народжений саме для цього – ходити по подіуму, усміхатися і виступати на публіці. Там він почував себе, наче риба у воді.
Як він і обіцяв, його картина шокувала. Він зобразив себе як художника, який пише картину з натурниці. Гола дівчина сиділа на великому оксамитовому ліжку, розставивши ноги. Вона зайняла таку позу, з якої розкривалося все її єство. Також вона трохи вигнулася уперед і, поклавши долоні на коліна, еротично випнула груди.
Коли Женя підійшов до своєї картини, зала завмерла у тиші очікування. Дехто навіть охнув. Це нагадало мені мої вступні. Коли ти презентуєш свій шедевральний витвір і при цьому чуєш стукіт щелеп об підлогу. Зараз – саме такий момент.
Я приготувалася слухати, але тут раптом завібрував мій телефон. Поглянувши на дисплей, я побачила, що це Настя.
Вибивши, я вирішила передзвонити пізніше. Що б це не було – виступ Жені важливіший. Ще й такий!  І тут він заговорив:
– Найкращі відчуття для художника – це отримувати  задоволення від своєї роботи…
Телефон завібрував знову.
«Що там у неї сталося?» – подумала я. – «Невже в магазин за пивом нема кому збігати?»
– Настю, я зайнята! – швидко відповіла і вже хотіла кидати слухавку, як раптом почула чоловічий голос:
– Вероніко, зачекай! – сказав він.  Голос видався мені дуже знайомим. – Алло, Вероніко, ти чуєш мене?
– Так, хто це?
І мене кольнуло в серці. Він говорив тривожно, майже панікуючи. Щось сталося з Настею.
– Це Віталик!
– Щось сталося? – запитала я.
Хоча сама вже зрозуміла, що так воно і є. Тепер я вже зовсім забула про виступ Жені, бо чекала, коли Віталик скаже ці страшні слова. Секунда мовчання – і він промовив:
– Настя в лікарні! Її стан дуже поганий! Приїжджай!