37.

– Чорт… Женя…, – простогнала я, схиливши голову, та обхопивши її руками. – Я забула.
Женя лише розсміявся.
«Не надто вдалий спосіб підбадьорити друга, як на мене», – подумала я.
Але, поглянувши на Женю, я зрозуміла, що Женя поводиться так, ніби його щось дуже веселить.
– Олександрівно, та не побивайся ти так, – підморгнувши, сказав він. – В тебе є ще ціла година, щоб зачесатися. Він хитро посміхнувся, а тоді додав: – І підібрати якийсь гарний одяг, який пасуватиме до малинового.
Я була надто засмучена, щоб коментувати його репліку про малиновий ліфчик.
– До чого тут це? – панікувала я. – У мене немає картини про «ідіотську академію моєї мрії»!
Женя підійшов до мене з таким же веселим виразом обличчя та протягнув руку, щоб погладити мене по волоссі.
Але він цього руху я здригнулася і відійшла вбік.
– Ей, ти чого? – запитував Женя, забираючи руку. – Твоя картина – неперевершена. І судячи з усього, – він все ж таки занурив свої пальці у моє волосся, – ти трудилася всю ніч.
– Блін, Женя! Що ти мелеш?
Я почала злитися, адже ніякої неперевершеної картини не малювала. Я взагалі жодної не малювала. Всю ніч я стовбичила в пеклі та брала активну участь у демонських пристрастях.
І взагалі, причому тут моє волосся? Мені стало неймовірно цікаво, тому я підвелася і швидко (як тільки це було можливо!) пішла до ванної кімнати.
«Що за…?» – подумала я, коли побачила своє відображення. Моє волосся, шия і руки – все було вимазане фарбами. Чесно кажучи, я і не знала, що думати. В моєму житті часто відбувалися дивні речі.
Здається, зараз настав  новий етап.
Йдучи назад до кімнати, я прокручувала різноманітні варіанти відповіді. Не знала, що мене там чекає, але знала напевне, що мені потрібно буде щось відповісти Жені. Хоча б про те, чому я з ніг до голови вимазана фарбою.
Коли двері переді мною відчинилися, я побачила Женю, який стояв біля мого ліжка, навпроти мольберта. Він зацікавлено розглядав картину. Почувши скрип дверей, відірвався від милування та подивився просто в мої очі.
– Олександрівно, – захоплено промовив Женя, що мені аж перехопило подих. – Дивлячись на цей шедевр і знаючи твою манеру створення картин, – інтригуючи почав він, – то ти ще досить скромно виглядаєш.
 Женя завжди підколював мене, мовляв, коли я пишу картини, то роблю це так запально й пристрасно, що й навіть актори в еротичних фільмах так зіграти не можуть. Згадавши ці слова, я розсміялася. Але тут моя посмішка змінилася цікавістю. Мені не терпілося самій подивитися, що за це шедевр такий?
Коли нарешті я поглянула на полотно, то ледь стрималася, щоб не закричати. 
«Лелій!» – подумки вигукнула я.
На картині був зображений мій пекельний знайомий. Але не в подобі диявола, а як ангел.
«О, він божественний!» – видихнула я.
Десь у глибині душі я саме так й уявляла Лелія-праведника. Він випромінював усе найкраще, що тільки існувало на землі: добро, радість, надію, любов, віру – все те світле, яке поєдналося у ньому. Звичайно ж, дивно було бачити демона в такому образі. Але було в цій картині ще дещо, що вражало не менше божественного диявола.
І це – дівчина. Вона стояла біля нього. Маленька, тендітна брюнетка невисокого зросту. З короткою стрижкою і тонкими рисами обличчя. Але найбільше в її образі зачаровували великі карі очі. Складалося враження, що були вони на пів обличчя. 
Одягнена вона була у звичайне біле платтячко на бретельках. Дуже просте й скромне. Судячи з фасону – не з нашого тисячоліття.
Вони стояли і дивились одне одному просто у вічі. Ангел однією рукою погладжував її щоку, а іншою тримав за плече. Його великі білі крила огортали її. Затуляли від усього світу, від усього темного і страшного, що могло спіткати цю безневинну дівчинку.
Натомість вона поклала руку на його груди. Придивившись до того місця, я побачила, що з-під її долоні розливається сірий туман.
 «Гм…, що це могло б означати?»  – роздумувала собі, але так і не знайшовши відповіді, вирішила дізнатися ці подробиці якось у самого демона.
«Інтриган, щоб його!».
Навколо панувала непроглядна темрява. Розглядаючи пейзаж, я впізнавала ті місця. Адже я була там ДВІЧІ! І тут, придивившись до нижнього правого кутка на полотні, я розгледіла напис:
«Чудеса бувають – потрібно тільки повірити в них!» 
Глибоко вдихнувши, я видала такий різкий звук, що Женя аж підстрибнув:
– Олександрівно, ти чого?
Я подивилася на Женьку такими збудженими очима, ніби щойно розгадала всі секрети нашого всесвіту.
– Ого! Все зрозуміло, – хитро посміхаючись, протягував він.
– Що?
– Ти тільки скажи! Якщо тобі потрібно створити ще один шедевр, я можу вийти.
Я штурхнула його ліктем під бік, від чого він зойкнув. Побачивши, що я починаю злитися, Женька голосно розсміявся.
– Що ти таке придумав? – запитала я, коли в Жені минув напад істеричного сміху.
– Ой, Олександрівно! – трохи заспокоївшись, витиснув з себе він. – Був би на моєму місці хтось інший, то подумав би, що ти несподівано і дуже по-звіриному захотіла сексу.
– Ей…. – викрикнула я і ще раз штовхнула Женю у бік, – я так висловлюю свою творчість.
– Угу,– іронічно протягнув Женя. – Звичайно, звичайно...
Я вже хотіла пхнути його втретє, але раптом згадала, що він також мав написати картину.
– До  речі, – посміхнулася, – хто б казав про пристрасні вияви мистецтва! Щось я не бачу твоєї імпровізації на тему «академії моєї збоченої мрії».
– Звичайно ж, – театрально розвівши руками, промовив Женя. – Найграндіознішо-шедевральні витвори мистецтва є конфіденційними до самої кульмінації, щоб у глядачів остаточно зірвало дах.
Я голосно розсміялася, уявивши, як Женя презентує свою картину: «Я в аудиторії малюю з натури».
– Ну, якщо тільки заради кульмінації… – погодилася я.
Сперечатися із Женькою було безглуздо. Якщо він вирішив інтригувати, то розпитувати не було сенсу, адже це заводило його ще більше. Тому я вирішила чемно дочекатись «кульмінації». 
Ми швидесенько випили по горнятку запашної кави. Пообіцявши Жені, що спущуся через пів годинки, я миттю почала приводити себе до ладу.  Спочатку пішла в душ, де зробила висновок, що не варто акриловими фарбами вимазувати волосся, адже їх дуже важко відмити. Тому мені довелося застосувати, навіть, розчинник.
 Справившись з цим завданням, я побачила, що лишилося кілька хвилин до виходу. Розчинивши шафу, я опинилась перед складним вибором.
Вразило те, що за останній місяць мій гардероб так збагатився, як ще ніколи в моєму житті.
Женя, як затятий шопоман, переконав мене, що дівчина повинна одягатися так, щоб чоловіки обов’язково оглядалася за нею.
Як я вже наголошувала, сперечатися з ним було б самогубством. Незважаючи на те, що спідниці не були частиною мого звичного дрес – коду, я вирішила не гнівити Євгенія Івановича.
Мій вибір зупинився на чорній трикотажній сукні до колін. З вирізом у човникоподібній формі і з довгими рукавами. Вона щільно облягала фігуру, повторюючи кожен її вигин. Волосся я підібрала у високий кінський хвіст, випустивши кілька локонів.
– Чорт, – викрикнула я, коли поглянула на годинник.
 Я запізнювалася на десять хвилин. Дякувати Богу, Женя поки ще не бив на сполох. А це означало, що він ще не дуже сердиться. Акуратно взявши картину за раму, я миттю вибігла з кімнати. Та коли опинилася на вулиці побачила, що Жені ніде не було. Це мене не здивувало, адже я уже звикла, що він постійно десь пропадає. Тому я не роздумуючи набрала його номер. Прозвучало кілька гудків, а тоді:
– Алє, – відповів веселий голос.
– Ну і де ти?
– Ми біля академії, – повідомив Женя. – Давай підходь!
– Ми?
Це прозвучало дивно! Адже слово «ми» Женя зазвичай вживав стосовно мене і себе.
– Угу… Чекаємо! – короткі гудки.
«Чортів інтриган!» – подумала я, нервово закрокувавши у бік академії.
 Невже в мене є конкурентка? І що ще гірше! Женя почне з кимось зустрічатися. Звичайно, я була б тільки рада. Але я так звикла до нього, що вже не уявляю, як проводитиму час із кимось іншим.
За поворотом побачила силует Жені та маленької тендітної блондиночки.
«Цікаво, хто б це міг бути?» – подумала я, підходячи ближче.
 Одягнута вона була в атласне червоне плаття з короткими рукавами. Взута в туфлі на високих підборах. Довге золоте волосся плавно спадало її спиною. Ця дівчина щось йому розповідала, активно жестикулюючи руками. Натомість він сміявся.
Помітивши мене, Женя махнув рукою. І ось коли ця загадкова блондинка обернулася, я не відразу впізнала її. Але підійшовши ближче, я мало не випустила картину з рук, здивувашись:
Юля!
Вона мала неперевершений вигляд. Учора Юля справляла зовсім інше враження. А саме – цнотливої скромниці. Проте зараз, побачивши цю привабливу дівчину, я не вірила власним очам. Зізнаюся чесно, я почала сумніватися, чи одягнена я досить ошатно.
– Привіт, – я підійшла ближче.
Юля посміхнулася.  Як на мене, майже щиро:
– Привіт! Маєш гарний вигляд!
– Дякую, взаємно! – відповідала я, погладжуючи своє плаття.
Тиша. Цікаво, про що вони так активно розмовляли до моєї появи?
Коли мовчання затягнулося, першим вирішив заговорити Женя:
– Олександрівно,  ти чому так довго? – поцікавився він. – Я вже зачекався.
Я спопелила його поглядом:
– Але ж бачу ти не скучав?..
«Чорт!» – прикусивши губу, простогнала я. – «Що я мелю?»
Женя здивовано звів брови:
– Звичайно ж…, – відповів він. – Я був у надійних руках.
Не знаю чому, але це мене зачепило. Можливо, тому, що Женя завжди зі мною, і тільки мені приділяв свою увагу. А зараз у мене справді була конкурентка.
«Дожартувалася, блін!»
– Я і не сумніваюся.
А це вже прозвучало нахабно. Моє серце почало шалено битися, радше, тому, що я зморозила фіґню, ніж від ревнощів.
– Ого…, – протягував Женя, хитро посміхаючись. – Хтось ревнує.
– Що? – закричала я.
На мій крик якась компанія поруч аж оглянулася.
– Звичайно ж, я не ревную, – виправдовувалась я.
Увесь цей час Юля стояла, спостерігаючи за нами. І, здавалось, їй ця ситуація не була приємною. Бо коли вона запитала, я зрозуміла, що так воно і є.
– А ви, що зустрічаєтеся?
– Що???! – в унісон викрикнули ми.
– У жодному разі! – заявила я.
Женя скоса подивився на мене:
– Звичайно ж, ні, – підморгнувши Юлі, відповів він. – Ти подивися, яка вона ревнива. І це зважаючи на те, що ми лише друзі, – Женя зупинився і задумався, а тоді додав: – Навіть важко уявити її в ролі ревнивої дівчини.
– Ей… Я ще тут, – фиркнула я.
Юля розсміялася. І, здається, вона була задоволена цією відповіддю. Подивившись на Женю великими, повними захоплення очима, вона запитала:
– А що ти намалював?
Женя штовхнув мене своїм плечем і підморгнув. Я не мала настрою, тому завертіла очима й відвела погляд.
– Усіх це цікавить, але… – кокетливо відповів він і штовхнув мене знову, чекаючи,  що я продовжу.
– Але, – повторивши, заговорила як найспокійніше, – нам потрібно дочекатися кульмінації.
– Що?
– Ой! Це важко зрозуміти, – сухо відповіла я. – Пішли вже!
Я розвернулася і попрямувала до входу, бо не могла більше дивитися на це. І навіть не через те, що ревную чи щось такого. Просто Юльчині слюні злили мене. З її вигляду було зрозуміло, що Женька їй подобався. Це нічого, якби вона так відверто не демонструвала свої почуття. Я швидко йшла й не озиралась. Але все одно чула, як вона весело щось розповідала. Також чула, як він смівся і віджартовувався.  Щоб не слухати цього всього, я пришвидшила темп і враз відірвалася від них.
У приміщенні було людно та шумно. Всі бігали туди-сюди в своїх справах, готуючись до виступу. Пройшовши через хол, я направилася просто до актової зали, щоб зайняти гарні місця і дізнатися, яким чином ми будемо представляти свої картини.
– Вероніко!
Почувши своє ім’я, я зупинилася і побачила, що до мене поспішає Вікторія Василівна.
– Доброго дня, – привіталася я.
Її вигляд був, як завжди, неперевершений. Сьогодні вона одягнула синю атласну сукню до колін, з голубим лакованим поясом. Такого ж голубого кольору були її лаковані туфлі на дуже високих підборах. Вона підійшла до мене модельною ходою і посміхнулася.
– Ну як, готові до фурору? – підморгнувши, весело запитала вона.
Звичайно ж, я не захоплювалася її ентузіазмом, бо поняття не мала, як я буду представляти свою картину (тобто Лелієву). Як і на вступних, я сподівалася на те, що «серце підкаже». Однак зараз потрібно було відповісти щось позитивне.
– Будемо надіятися, – це було найпозитивніше, що вистрелило в моїй голові.
Вона посміхнулася ще раз. І її білосніжні зуби осяяли приміщення радіусом до трьох метрів.
 – Вище носа!
І вона пояснила, як усе буде відбуватися.
Увесь концерт наші картини стоятимуть на сцені, а ми будемо сидіти в залі. В самому кінці кожен із нас скаже декілька слів і на цьому все закінчиться.
Вислухавши її, я була рада, що все так просто. І нам не доведеться довго стовбичити на сцені. Подякувавши, я пішла до зали. До початку залишалося ще двадцять хвилин, тому найкращі місця ще були вільні. Також я зайняла місця для Жені, ну, і про всяк випадок – для Юлі.  Як би вона мене не злила, але чинити підло я і не думала.
Минуло ще кілька хвилин і сцена почала густішати картинами. Кожен із першокурсників висловлював тему «академії своєї мрії» по-різному, але більшість намалювала саме академію у відмінних іпостасях. Також багато хто зобразив себе. І як він уявляє навчання. Та коли на сцені з’явилася одна картина, я відразу зрозуміла, чия вона.
Коли Женя жартував, що намалює картину «Я малюю з натури», то думала, що він жартує. Але, виявляється, він не жартував. Чи все ж таки вирішив пожартувати з усіх нас?..