34.

– Хочеш сказати, ти був одним із семи архангелів?
Лелій хитро всміхнувся:
– Бачу, хтось підготувався.
Я закотила очі:
– Якщо «поґуґлити» означає підготуватися… Тоді – так!
«Архидемон…», – подумки протягнула я, вдумуючись у всю серйозність ситуації. 
Помітивши моє спантеличення, Лелій поцікавився:
– А ти що подумала? Чому я архидемон?
– Е…. – протягнула я. Взагалі-то, я не встигла про це подумати. Бо важко роздумувати, коли тебе розплескують по шафі і залякують вбивством.
– Стрімкий кар’єрний ріст, – пожартувала я. – Чи щось подібне.
Мої догадки розвеселили його і він щиро розсміявся:
– М-да… Таку можливість мають тільки нижчі безсмертні, – пояснив Лелій.
– Нижчі?
Він випив одним махом. І знову наповнив келих.
«Класна здібність!» – подумала я. І в магазин бігати не треба.
– Нижчі безсмертні – це люди, які продали свої душі на вічне служіння пеклу, уклавши договір із конкретним архидемоном, – ліниво промовив Лелій завчену фразу. Здається, йому доводиться часто її повторювати.
– Яку ще таку угоду?
Лелій розвів руками. Він був задоволений тим, що я цікавлюся справою усього його життя.
– У кожного вона своя. Ти навіть собі не уявляєш, через які дурниці люди продають душі.
А тепер мені дійсно стало цікаво. Не зрозумійте мене неправильно, я не захоплювалася всією цією диявольщиною. Але почути все з перших уст було набагато цікавіше, ніж читати писані-переписані апокрифи (це слово, до речі, я також заґуґлила).
– Наприклад?
– Наприклад, – повторив Лелій. І раптом у його руці опинився звичайний листок паперу формату А-4, тільки не білого, а жовтого кольору.
– Останній контракт, який я сьогодні підписав.
«Я, Кохалик Ольга Петрівна. Продаю свою душу на вічне служіння пеклу під керівництво Лелія. Й обіцяю виконувати без роздумів і заперечень усі вказівки, які мій повелитель Лелій даватиме мені. Натомість вимагаю, щоб мій чоловік, Кохалик Василь Іванович, горів у пеклі через зраду. Термін дії контракту починається від 1 серпня 2019 року до невизначеного часу».
Процитувавши контракт, Лелій гірко зітхнув. Після цього контракт так само несподівано зник, як і з’явився.
– Ну, а чому дурниці? – здивувалася я. – Він її зрадив. Відповідно він цього заслуговує.
Лелій здивовано поглянув на мене і по-демонськи розсміявся, від чого аж волосся на спині стало дибки.
– Саме в цьому і полягає уся абсурдність. Він і без цього контракту буде горіти в пеклі, – символічно розвівши руками, оголосив демон. – І це не перестає тішити, – весело, підсумував він.
Щось я не дуже захоплювалася його екстазом, тому, сумно насупивши брови, обдумувала все це логічно:
– А якщо вона пробачила б йому? – поцікавилася я.
Лелій ніби очікував цього запитання, тому, почувши його, зрадів і ледь не підстрибнув:
– Вероніко, уяви собі, – хитро заговорив демон, клацнувши пальцями. – Якщо вона його пробачила б, то стала б ангелом нижчого розряду. Після смерті – звичайно ж. Лелій задумався і раптом додав. – А так він – у пеклі, де й має бути. Вона – також у пеклі, хоча могла б бути в раю. Якщо пробачила б, насамперед собі. І умиротворила свою душу.
– І що, все справді так просто? – поцікавилася я, не вірячи своїм вухам.
– Звичайно, так влаштований світ, – спокійно і виважено, як належить тисячолітньому мудрецеві, відповів архидемон.
– А в її чоловіка був шанс? – поцікавилася я.
– Ні, – сухо відповів Лелій. – Свій вибір він уже зробив тоді, коли відтрахав свою сусідку.
– Справедливо, – зітхнувши, погодилася я.
Я підвелася і вирішила пройтися.
 «Щось я засиділася!».
Я йшла вздовж урвища, копаючи камінці. Лелій же поруч не відставав ні на крок. Спочатку ми мовчали, а тоді я знову продовжила цю тему:
– А що, всі контракти такі необдумані?
Лелій спостерігав за тим, як розлітаються камінці з-під моїх ніг. Але, почувши моє запитання, він діловито випрямився і поважно відповів:
– Більшість. Але бувають і такі, які заслуговують поваги.
Я скоса глянула на нього і, здивовано розплющивши очі, зупинилася. Я задумалася: яким чином людина може продати душу дияволу, щоб він нею гордився?
 – Я думала кожна угода викликає у вас радість.
– Звичайно – радість, – констатував Лелій, ніби по-іншому й бути не може. – Але повагу заслуговує не кожен.
– Ну і….. – нервувала я. – Може, поясниш!?
Лелій подивився на мене своїми очима-блискавками. Здається, саме моя наглість і бісила його найбільше. Але він гідно тримався. Ну, хіба що очі виказували його.
– Така угода, як ця, викликає сміх. Сама знаєш чому,  – Лелій фиркнув, демонструючи свою зневагу. – Ця жінка ніколи не посідатиме високої посади і їй не світить жодне «просування». – Я здивовано звела брови. – Так, так. Навіть ми – породження зла – керуємося такими собі моральними нормами.
Я, широко розплющивши очі, мовчки слухала його промову.
– А ось минулого тижня, – інтригуючи, але гордо почав демон, – я підписав контракт із чоловіком, який продав свою душу, як обмін на душу своєї коханої дівчини, яка загинула в автокатастрофі.
– Це як?
– А ось так. Вона загинула і, судячи з її способу життя, під час розподілу потрапила до нас. І тут її хлопець в обмін на її життя, запропонував своє, – захоплено розповів демон на одному подиху.
– Оце справді заслуговує поваги. Моєї поваги – насамперед. Я відразу ж назначив його на найвищу посаду, яку він міг би обіймати.
Я розуміюче кивнула. Справді, такий вчинок заслуговує поваги. Продати душу на вічне служіння силам зла, викупивши грішну душу коханої дівчини. Це не кожному до снаги.
– І хто він зараз? Твій заступник?
Розсміявшись, Лелій похитав головою:
– Я Майкла ні на кого не проміняю.
Я схвально кивнула:
– І вже ж таки?
– Зараз від називається «демоном покарання».
– Ким? – здивувалася я. – І кого він карає?
– Усіх, кого я накажу, – спокійно відповів Лелій.
– І в чому вигода? – не заспокоювалася я.
– Як на мене, будь-яка робота в пеклі – «пекельна», як би це не прозвучало тавтологічно. Але вигода в тому… – нервово почав Лелій.
Здається, мені все ж таки вдалося його вивести з себе. Поганий знак! Треба звалювати. «Ну, чому мене ніхто не будить? Чорт!»
– У тому, що йому не доводиться зваблювати чужих жінок, трахати стариганів, у яких вдома п’ятеро дітей, не доводиться підбурювати на вбивство чи брехню. Не каламутити воду в склянці, одним словом.
– Добре, добре, – щебетала я, заспокоюючи архидемона, який збісився. Страшно навіть подумати, який він у гніві. Для більшого ефекту я спробувала дотягнутися до його руки, щоб заспокоїти. Але, зрозумівши мій намір, Лелій швидко забрав її і підсумував. – Угу, все з тобою зрозуміло.
– Що зрозуміло?
– Мало тобі того, що ти морально мене виснажила, то ти ще й хочеш енергетично?! Як кажуть – «контрольний в голову!»
– Що? – закричала я.  – Нічого я такого не планувала. Я хотіла заспокоїти тебе.
– Так, так. Звичайно! – театрально піднісши руки до неба, простогнав він. – Звичним тобі способом: я лежу у відключці, а ти спокійно, аж підскакуючи, валиш геть.
От тепер злитися почала я:
– Ти знаєш, що я ненавмисне! – стиснувши зуби, прошипіла я. – Не зли мене!
«Упс», – прикусивши губу, подумала я.
Такого здивування я ще не бачила.
Я й не знала, що таке існує.
У людей і справді не існує. Розкривши рота, Лелій витріщив очі на пів обличчя.
І ще одна деталь, яка не так лякала, як насторожувала. Сині вогники злоби змінилися червоними.  А за моїми спостереженнями – збудженням.
«Його, що заводять брутальні жінки?». Клянуся, він зрозумів, про що я думаю, але чомусь ніяк не відреагував.
– А то що? – збуджено видихнув він, не приховуючи усмішки.
– А то, я по… – і запнулася…
 Що я мелю. Звичайно ж, я його не поцілую. Але моє тіло так не думало.
Не промовивши більше жодного слова, Лелій протягнув до мене руку й погладив моє волосся.