33.

 Невже ми так мало знаємо про демонів!? Чому Лелій ламає всі стандарти!? Все, що я знала про добро і зло, – все розбивається на друзки. Або просто демони – добрі актори. Одне з двох. Здається, Лелій також замислився, тому не звернув уваги на мої роздуми.
Зауваживши смуток на моєму обличчі, він промовив:
– Вероніко, – покликав він. – Не переживай, коли-небудь тебе хтось мусить розбудити…
Я зітхнула і криво посміхнулася:
– Ага, Настя! Десь так ближче до вечора.
– А хто така Настя? – поцікавився Лелій.
– Моя сусідка – сексі-блонда, – ще раз зітхнувши, відповіла я.
Зрозумівши, що нічого іншого, як чекати, в мене немає, я вирішила припасти до мартіні. Сподіваюся, що хоча б воно допоможе розслабитися.
– Здається, хтось заздрить? – лукаво посміхаючись, протягнув Лелій.
– Що? – нерозуміюче простогнала я. – Я не заздрю! Нема чому! Вмінню випити пів літри одним духом!?
Тут Лелій голосно розсміявся. Вперше щиро за весь сьогоднішній вечір.
– А ти спробуй, – задихаючись сміхом, говорив він, – може, і тобі так вдасться?
– Дякую! Якось переживу і без цих подвигів, – фиркнула я, зробивши ковток мартіні.
Минуло ще кілька хвилин. За цей час ми з Лелієм розмовляли, сміялися і жартували. Я розповідала про свої пригоди в гуртожитку і як мене дратувала Настя.
– Ти знаєш… – продовжувала я, – у ці моменти я клялася, що пожаліюся тобі на неї.
Лелій хитро посміхнувся.
– Хочеш, щоб я її покарав? – посміхаючись, підморгнув демон.
– Ну, якщо це справді буде покарання, а не шльопання по попі.
Ми розсміялися і випили ще по келиху.
– Вероніко, Вероніко… – бідкався демон.
 – Лелій, Лелій… – відповідала я.
– А це твоє справжнє ім’я? – несподівано запитала я.
 Мартіні разом із віскі вже встигли вдарити в голову. Тому питання так і сипалися.
«Цікаво, а демони п’яніють так само, як і люди?»
– Справжнішого і не придумаєш, – ліниво відповів демон, потягуючись на дивані.
– Слухай, так нечесно, – зіскочивши, заявила я.
Випрямилась, і взявши руки в боки, ображено закотила губу.
– Що? – не зрозумів він.
– Ти нічого не розповідаєш про себе!
Лелій розвів руки:
– Ти не запитуєш.
– Добре…, – протягнула. – Ти нарвався! – погрозливо вигукнула я.
– Ну, давай, ризикни! – віджартувався демон.
Я покрутилася і, зібравшись з думками, почала ставити запитання:
 – Скільки тобі років?
– Уууу, – задумався Лелій.  – Після десятого тисячоліття я збився з ліку.
Я завмерла, не в змозі це підрахувати. Зрозуміло було одне – це дуже багато. Чи то через шок, чи через «віско-мартіновий» коктейль, але я ніяк не могла сформулювати чергове запитання.
– Так, так! – відповів Лелій, коли побачив, що сказати це вголос я не в змозі. – Це дуже багато!
– А що ти пам’ятаєш? Які твої перші спогади?
Лелій знову розсміявся. Здається, його веселило те, що я так мало знаю.
– Ти знаєш, хто такі архангели?
Я вдала, що образилася:
– Звичайно ж, знаю. Це перші і найголовніші ангели.
Демон підняв руки до неба і завертів очима.
– Це якщо говорити по - простому. Нехай буде і так.
– Ну…, – підганяла я його з відповіддю.
– Зараз я архидемон.
– Ну… – повторила я, бо і далі не розуміла, як це пов’язано.
– Проведи паралелі, – не заспокоювався Лелій.
– Лелій, блін. Чому?.. Ти не можеш….
Я запнулася на пів слові від звуку «клацання» в моїй голові.
– Ти… ти був архангелом, – запинаючись, пробелькотала.
Здається, алкоголь умить вивітрився. Знаю, таке буває, коли відбувається раптовий викид адреналіну. А зараз саме цей момент.
Зрештою, я уже звикла до того, що проводжу вільний від роботи час із демоном. Але почути, що цей диявол у минулому обіймав «посаду» архангела, було несподіванкою.
Однак обличчя Лелія було нейтрально-спокійним. Абсолютно нейтральним. Все, що його видавало, так це мерехтіння в очах, яке свідчило про його гнів. Цікаво, з чого б це?..