32.

Від слів демона мої емоції почали зашкалювати. Не можу чітко сказати, що я відчувала. Здавалось, у грудях кипів якийсь суцільний згусток темної речовини.
Вбити свого сина? Для мене це видавалось чимось диким.
Мені стало ніяково від власних думок. Нудота підступала все ближче до горла. В душі вирували незрозумілі емоції. З одного боку, я ненавиділа демона за ці слова, які він так легковажно вимовив, але з іншого – хіба я все знаю про ангелів і демонів? Про їхніх жінок і дітей? Я не маю права його осуджувати, адже я звичайна людина.
– Ти не є звичайною людиною!
Десь далеко я почула голос Лелія. Зморгнувши кілька разів, я зрозуміла, що вийшла з-під контролю реальності, занурившись у світ своїх роздумів. Не звернувши уваги на його стандартний комплімент, я запитала:
– Чому? – все, що я змогла витиснути із себе.
Звичайно ж Лелій зрозумів, про що я, тому, не уникаючи відповіді, сказав відверто:
– Мій син – нефілім.
«Нефілім…», – відлунням прозвучало в моїй голові.
Я вже чула це слово. Сьогодні! Так! Агні перед своїм зникненням попереджала демона про нефіліма.
– Так! Ти права, – прочитавши мої думки, відповів Лелій. – Вона згадувала нефіліма.
У моїй голові наче щось клацнуло. Я швидко встала і підійшла до нього.
– Так! Вона попереджала тебе про нього! – збуджено сказала я. – Але на це ти відповів, що все знаєш.
Я зупинилася, щоб перевести подих. Лелій стояв непорушно, жоден нерв не смикнувся на  його обличчі, доки я відтарабанювала свою тираду. Але про що він думав, було абсолютно не зрозуміло. І це дратувало та злило мене.
– Лелій, – закричала я. – Що ти знаєш?!!
Він повернувся до мене й подивився просто в очі, просвердливши ними мене наскрізь. До того ж, у них блищали вогники, а це не могло не лякати.
– Вероніко, – лагідно і водночас тривожно почав диявол. – Мені потрібно дещо знати.
«Чорт!!! Зазвичай після такого початку нічого доброго чекати не доводиться!».
– Ну....? – насторожено протягнула я.
– Сьогодні, коли ти з’явилася, Агні відреагувала, м’яко кажучи, не по-гостинному, – здалеку, почав Лелій.
– «М’яко кажучи!», – закцентувала я.
 – І це навіть не тому, що ти людина.
Мої брови вигнулися дугою від почутого:
– А від чого ж іще? Здається, я чітко чула її бойовий вигук: «Людина»!
Не звернувши уваги на мою репліку, Лелій продовжив так само серйозно:
– Вона, як і всі ми, відчули біля тебе присутність нефіліма. Його енергетичний відбиток.
– Що? – мій язик онімів і я не змогла промовити ні слова, крім отого свого багатозначного «Що?».
«Чорт забирай! Як мені це все набридло? Скільки ще це буде продовжуватися? Чому все так складно?»
– Вероніко, – тривожно почав Лелій. – Не хвилюйся ти так. Давай присядемо.
Я не відмовилася. Адже від почутого мої ноги стали ватяні, тому в будь-яку хвилину виникала небезпека зірватися в прірву, як і минулого разу.  І повірте мені на слово. Ці відчуття такі, які не хотілося б пережити ще раз.
Лелій заговорив першим:
– Вероніко, сьогодні біля тебе був нефілім, – рішуче сказав він так, ніби він був сьогодні моєю тінню.
– Звідки ти знаєш? – нервово, запитала я.
Це  починало злити! Адже я постійно чую від нього незрозумілі запитання і  приблизні відповіді. Жодної конкретики і суцільні інтрижки.
– Я відчуваю його енергетику біля тебе. І мене дивує те, що він не приховав її,  – Лелій задумався. Чи то про те, чому він так вчинив, чи то про те, звідки біля мене з’явився нефілім. – З ким ти сьогодні зустрічалася?
Сьогодні був перший день навчання. Відповідно я бачила десятки різних людей: студентів, викладачів. Не враховуючи прогулянку із Женькою.
-Це може бути будь-хто.
Я задумалася, хто з них може видавати себе за сина диявола, який раніше був ангелом. Складне запитання!
– А який у нього вигляд? – запитала я.
Почувши моє запитання, Лелій тільки розсміявся.
– Він може мати який завгодно вигляд.
– Тобто?
Спочатку я подумала, що Лелій давно не бачився із своїм сином. Десь так приблизно років із тисячу. Але причина виявилася в іншому.
– Нефіліми можуть змінювати зовнішність, як їм до вподоби. Цю здібність вони перейняли від своїх батьків.
– А ти? – несподівано, запитала я.
Демон посміхнувся – і його задумливість як рукою зняло. Глянув на свою порожню склянку, яка весь цей час була в його руці, і силою думки наповнив її світло-червоною рідиною.  І тоді в іншій його руці виник другий келих.
– Мартіні?.. – запропонував демон, ігноруючи моє запитання.
– А чому не віскі? – беручи склянку, запитала я.
Лелій усміхнувся, відпивши перший ковток:
– Віскі – зранку? Бійся Бога!
– А що вже ранок? – закричала я, мало не похлинувшись. – Лелію! У мене сьогодні концерт, а мені потрібно ще картину намалювати!
Чорт!!! Чому мене ніхто не будить?..
Нічого не відповівши, демон тільки знизив плечами:
– А що за картина?
Я зітхнула:
 – «Академія моєї мрії!»
Лелій замріяно подивився вгору:
– І яка вона, академія твоєї мрії? – лукаво запитав демон.
– Саме про  це я й хотіла б і запитати в тебе!
«Упс!!!»
Ця фраза вирвалася швидше, ніж я встигла зупинити її.
Лелій зацікавлено подивився на мене.
– Так ось як моя сила впливає на тебе? Ти створюєш картини.
– Я створюю шедеври, – фиркнула я. – Картини я пишу і без тебе.
– Ти хочеш, щоб я тебе поцілував? – запитав демон, нахилившись в мій бік.
Це запитання прозвучало так несподівано, що я не відразу змогла відповісти.
– Е… ні…, – протягнула я. – Просто зараз вже пізно, і я не встигну її намалювати, – я сумно зітхнула і закинула ноги на журнальний столик.
Не знаю, що більше мене засмутило. Те, що я відмовилася від «дози кайфу», чи те, що часу залишилося обмаль і я не встигну нічого намалювати – в будь-якому випадку.
– А дива не буде! – закінчила я. – Його не існує.
Лелій хитро подивився на мене – в його очах стрибали бісики.
– Існує! – твердо відповів він, чим дуже здивував мене. – Потрібно просто повірити в нього.
Я не змогла нічого відповісти. Я задумалася про те, чому демон, який, за всіма правилами і нормами, зараз повинен би закликати мою душу до пекла, мовляв, усе втрачено для неї, переконує, що потрібно вірити в чудеса і вони обов’язково стануться.