31.

Коли я розплющила очі, то побачила, як Лелій, потираючи долоні, підозріло дивиться на мене.

– Чесне слово, – м’явкнула я до нього.

Я почувала себе чудово. Та що там чудово – неперевершено. Біль зник, а натомість тіло охопила ейфорія.

Я підстрибнула і почала розпрямляти на собі зім’яту сорочку.

Нарешті я змогла себе роздивитися. Я була в тих самих, що й у гуртожитку, шортах і червоній сорочці, зв’язаній під грудьми.

– Я готова, – весело заявила я, мало не підстрибнувши.

Лелій зацікавлено звів брови, і схрестивши руки на грудях, підозріло запитав:

 – До чого?

– До всього, що ти скажеш.

Звівши брови ще вище, він викрикнув:

– Ого! І це все, що потрібно жінці для щастя! Просто дати їй висмоктати з себе всі соки.

Я радісно розсміялася, не боячись болю:

– Здається, хтось був проти слова «Ого».

Я по хазяйновитому підійшла до бару і почала вивчати його склад.

– Що будемо пити? – запитала я, виглядаючи із відчинених дверцят на завмерлого Лелія.

Чи то втрата енергії, чи то моє нахабство, чи щось інше його зупиняло, але він не міг зрушити з місця.

Нарешті, коли до нього повернувся дар мови та пересування, він підійшов до мене і почав так само, як і я вдивлятися у напитки.

– Я віскі, – відповів він і взяв пляшку під назвою: «Grant». – А ти?

Я задумалася: «А чим чорт не жартує?»

– Я також! – весело відповіла я.

Демон скоса подивився на мене.

– А мені не доведеться тягнути тебе на хребті, назад на Землю.

– Можеш просто силою чарівного пенделя відправити мене назад.

Ми розсміялися. Так невимушено, ніби п’ять хвилин тому я не влаштувала пекельний переполох серед архидемонів з неприємними наслідками для себе.

Розливши віскі у склянки, Лелій направився до книжкової шафи, яку перекинули демони, і вона на очах повернулася в попереднє положення. Папки і документи взяли з неї приклад. Мало того, біля шафи з’явився великий червоний диван та скляний журнальний столик, на який Лелій і поставив напої.

– Все для тебе! – урочисто промовив  демон, запрошуючи мене присісти.

– А чому червоний? – поцікавилася я, проводячи долонею по гладенькій шкірі дивану.

Лелій посміхнувся, погладивши свої груди:

– Червоний сьогодні в моді.

Я, простеживши за його поглядом, зрозуміла, що він демонструє свою насичено червону сорочку. Я була у сорочці такого ж відтінку.

Відпивши ковток віскі, Лелій запропонував і мені цей напій. Я піднесла склянку до носа і глибоко вдихнула, відсьобнувши маленький ковток. Смак був незвичний. Як на мене – шоколадний.

– Ну…, – протягнув демон. – Поговоримо?

Я відкинулася на спинку дивана:

– Сьогодні все для тебе, – демонстративно розвела руками і підморгнула. – Тим більше, я не знаю, як мені повернутися назад.

– Це не проблема, – заспокоював мене Лелій. – Коли – небудь тебе хтось мусить розбудити.

– М – да! Або в нашому гуртожитку з’явиться нова спляча красуня, – тоді оглянувшись, я запитала. – Що це за місце?

Простеживши за моїм поглядом, демон відповів:

– Мій кабінет.

Я задумалася.

 «Цікаво, скільки в нього кабінетів? Напевно, багато – він же архидемон!» Хоча я до кінця не розуміла значення цієї посади, але звучало це круто!

– Вероніко! – покликав мене Лелій, вириваючи з роздумів. – Коли ти нарешті звикнеш, що я тебе чую?

«Блін!» –подумки, простогнала я.

Мені стало соромно, і я почервоніла. Так незручно, коли ти думаєш якусь фігню, а виходить, що про неї знають.

– Ну і..? – я звела брови, чекаючи на відповідь. Ставити ці питання знову було б безглуздо.

Лелій розуміюче кивнув:

– Щодо кабінетів, – почав демон. – Це єдиний який у мене є!

– А.. як же…, –  здивовано почала я, згадуючи два інші.

Лелій перебив мене, не давши договорити:

– Єдиний реальний, – пояснив він.

– А інші?

– Ілюзія.

Лелій клацнув пальцями, і кімната навколо нас зникла. Натомість ми опинилися на вершині тієї самої скелі, на якій зустрічалися минулого разу. Диван і журнальний столик телепортувалися разом із нами. Я відчула приємний солоний вітер на моїй шкірі, який розвіював волосся.

– О, супер! – захоплено видихнула я.

– Це просто ілюзія! – незворушно, констатував демон.

Я скоса подивилася на нього.