26.

Переді мною стояв високий брюнет спортивної статури з чорним, мов смола, волоссям і карими очима. Той самий брюнет, який врятував мене тієї ночі, коли мене хотіли зґвалтувати.
Тоді я почувалася якось дивно: з одного боку, полегшено, адже все минулося, але з іншого – підозріло щодо цього чоловіка, адже він зовсім не боявся тих неадекватів, а вони його боялися.. 
Мої емоції шалено зашкалювали і я вже хотіла закричати, але тут помітила одну дуже дивну деталь. Він був шокований не менше, ніж я. Мало того, він навіть не міг нічого відповісти. Просто стояв і вдивлявся в мене, ніби я міраж, який може в будь – яку секунду розсіятися. 
Я не витримала його проникливого погляду і втупилася в землю. І тут зауважила ті ж червоні кросівки, які я бачила на стадіоні в перший день вступних.  Згадала про капітана футбольної команди – високого і сексуального з накачаним торсом. Так, безсумнівно, це був він – «Містер – червоний кросівок»!
Ось чому в ту ніч він здався мені таким знайомим. Але в темряві я не могла зрозуміти – чому?
 Ми дивилися один на одного і не могли витиснути з себе ні слова.
 І тут враз двері ванної кімнати широко розчахнулися і з неї виплила Настя, замотана рушником, який ледь прикривав її інтимні місця.
Від різкого звуку я злякалася і аж підстрибнула, а моє серце почало битися ще сильніше.
«Як завжди, вчасно!» – подумала я зовсім без сарказму.
– О… Привіт, сонце! – радісно прощебетала моя сусідка.
 Настя підійшла до брюнета і, потягнувшись, цмокнула його у щічку. 
– Довго чекаєш?
Її поцілунок ніби вивів його з трансу. І він глипнув на Настю, наче, насторожено. Цікава реакція.
– Привіт, Настьоха, – намагаючись посміхнутися, проспівав він. – Ні! Щойно прийшов.
Настя радісно кивнула і взяла його за руку.
 – Котику, познайомся, – почала вона, кивнувши в мій бік. – Це моя сусідка Вероніка.
– Дуже приємно, – допитливо змірявши мене поглядом, відповів брюнет.
Пройшовшись поглядом від моїх довгих ніг, він якогось чорта зупинився на відвертому вирізі блузки.
Схрестивши руки на грудях, я спробувала покращити ситуацію, але здається тільки погіршила. Його очі спалахнули не добрим вогником.
– А це мій хлопець, Максим, – сказала Настя і ще раз поцілувала його, але цього разу в губи.
Я дивилася на всю цю картину і намагалася зіставити все, що мені відомо, щоб зробити її цілісною.
Настя – моя сусідка. Любить побухати й повідриватися. Майже ніколи не буває вдома. Максим, чи пак «Містер-червоний-кросівок», – капітан футбольної команди, мій рятівник.
Здається, я занадто заглибилася в роздуми Та побачивши, що вони обоє дивляться на мене.  Потрібно щось негайно відповісти!
«Чорт, що там говорила Настя!? Ах, так!»
– Взаємно! – посміхнувшись, відповіла я.
Думаю, це було не надто натягнуто й перелякано. Але судячи з мого вулканічного стану всередині, дуже сумніваюся, що вони повірили. Настя глянула на мене.
– Ніка, все добре? Ти ніби примару побачила! – схвильовано і водночас підозріло запитала моя турботлива сусідка.
Я дивилася на неї, широко розплющивши очі.
«Блін, та ж фіґня. Треба щось відповісти. Чому вона ставить так багато запитань?»
– Завтра в мене відповідальний день, – пробелькотала я. – Хвилююся.
Тоді Настя розуміюче кивнула і нарешті відпустила руку Максима.
– Сонце, дай мені декілька хвилин. Я скоро буду готова, – прощебетала вона. – Можеш присісти. І якщо будеш чемний, Нікуля зготує тобі каву.
Вона запитально подивилася на мене й усміхнулася. А тоді просто згребла свій одяг і вийшла з кімнати.
 І знову –  напружене мовчання.
Максим зробив кілька кроків ближче до мене і я здригнулася.
Підійшовши до чайника, який стояв на столі біля мого ліжка, і ввімкнувши його, він повернувся назад до Настиного ліжка.
– Не переживай! Я вмію готувати каву, – сказав, дивлячись мені просто у вічі.
Я не знала, що мені робити, і як поводитися. Тому стиснувши свій олівець в руці, розвернула мольберт так, щоб не бачити свого непроханого гостя, і коротко відповіла:
– Чудово!
Не знаю, яка там у нього була реакція. Чесно кажучи, мені було все одно. Звичайно ж, мене турбували тисячі запитань. Але я боялася почути відповіді. І тут згадалося прислів’я: «Менше знаєш – краще спиш!».
Не стримавшись, я фиркнула, адже останній місяць зі снами в мене теж не складалося. Здається, Максим почув це, тому запитав:
– Ти щось сказала? – поцікавився він.
Добре, що він не бачив виразу мого обличчя. Адже, коли він заговорив, мене скривило від страху.
– Ні! Тобі здалося!
Він нічого не відповів. І ця тиша почала різати вуха. Але раптом закипів чайник.  Максим піднявся, щоб зготувати каву. Весь цей час я вдавала, що дуже зайнята за мольбертом. А насправді я стояла і не рухалася, роздумуючи про те, хто він такий? Що Настя має з ним спільного?
Занурившись у свої роздуми, здається, я навіть дихала через раз.
Тому коли Максим підійшов, я глибоко вдихнула, згадавши про цю природню потребу людського організму.
Максим, як господар, підійшов до шафи, витягнув дві чашки, насипав кави і цукру, заливши все окропом.
 «Здається, він тут не вперше?» – не встигла я подумати, як він уже йшов до мене, протягуючи мені одну із них.
– Без цукру, як ти любиш.
Мої руки тремтіли і я взяла чашку, навіть не питаючи, звідки він знає, що я п’ю каву без цукру. Здається, Максим почував себе вільно.
Він розкинувся на ліжку й заговорив інтригуючи:
– Ніколи не подумав би, що побачу тебе знову, – сказав він, посміхаючись.
 І від цих слів по моїй спині пробігло ніби стадо мурашок.
Він надто пильно дивився на мене, але в його очах взагалі не можливо було прочитати.
Спочатку, коли він тільки побачив мене, я чітко розуміла його здивування, потім – цікавість. Ну, а зараз? Зараз нічого. Просто зосереджений погляд. Його чорні очі просвердлювали мене наскрізь.
– Я також, – відповіла я, збентежившись.
– Надіюся, ти більше вночі не гуляєш, – запитав він, а його обличчя стало суворим.
Мені згадалися його слова, сказані тієї ночі.
– Все, як ти тоді говорив, – невпевнено, відповіла я.
У ту прокляту ніч я побачила в ньому ніби якогось ангела-охоронця: сильний, владний, який може провчити всіх і кожного, хто стане на його шляху.
А зараз я бачу перед собою хлопця своєї сусідки, який сидить схрестивши ноги й акуратно потягує каву. Високий, кароокий, з розтріпаним урізнобіч волоссям. У сорочці блакитного кольору на короткий рукав та темних джинсах. І, звичайно ж, у червоних кросівках. Тому я вагалась...
Почувши мою відповідь, він розсміявся. І я здивувалася, як ніжно і водночас вишукано він сміявся
– От і розумничка!
Слава всім небесам! Настя завершила марафет і вийшла з ванної кімнати. На ній було блакитне платтячко міні, яке елегантно підкреслювало кожний вигин її фігури. Незважаючи на довжину, воно було дуже ефектним. Своє довге золоте волосся вона зібрала у високий кінський хвіст. Ну, і звичайно ж, туфлі на високих підборах.
І тут я одразу ж уявила собі, як зранку буду тягнути Настю через усі пороги, і сумно зітхнула. Зайшовши, Настя стала посередині кімнати, крутнулася, демонструючи всім свій прикидик.
Наші погляди відразу ж переключилися.
– Ти, як завжди, неперевершена! – заявив Максим,  встаючи з ліжка.
Настя підбігла до нього й пристрасно поцілувала.
 Я відвернулася, бо від цієї показової романтики мене почало нудити. Коли вони закінчили, Настя заявила:
– Нікуля, ми пішли. Сьогодні можеш мене не чекати.
«Хто сумнівався би!?» – подумала я, проте їй відповіла:
– Гарно повеселіться.
Настя хитро посміхнулася, ніби по-іншому й бути не може.
– Приємно було познайомитися, Вероніко, – несподівано вставив Максим, виходячи з кімнати.
– Взаємно, – пробелькотіла я собі під ніс, бо вони вже вийшли з кімнати.
І коли двері зачинилися, я впала на ліжко і втупилася у стелю. Здається, мені треба випити. Нічого мені не було взаємно! Я майже викинула цей день з голови і налаштувала себе, щоб ніколи не згадувати про нього. Я навіть Жені нічого не розповіла, бо не хотіла щоб він мене розпитував.
А тепер? А що тепер? Буду сподіватися тільки на те, що вони недовго зустрічатимуться, і мені не доведеться його більше бачити.
Егоїстично!? Нехай і так. Але Насті це також буде корисним. Цікаво, вона знає про його позакласну роботу? Всі ці думки крутилися у моїй голові, доки я не згадала про картину.    
Отямилась, відчувши гострий біль у спині. Після знайомства з Максимом, я так задумалася, що й не помітила: я весь цей час лежала на мотлоху з моєї «сумки-косметички».
Спина затерпла, тому я, не поспішаючи, піднялася і почала все згрібати все назад. Довелося ще раз залізти під ліжко і, крім своїх речей, я знайшла ще дещо.
Коли я вилізла вся в пилюці та павутинні, тішило одне – я знайшла ще декілька загублених олівців.
Нарешті, взялася до роботи, не звертаючи уваги на думки, які своїми криками розривали мою свідомість. Я підкрутила звук, покладаючись на групу «Скорпіонс»,  яка мені допоможе заглушити їх.
Але я досі не знала, що саме малювати…
І тут мені сяйнула одна божевільна ідея. Кажучи «божевільна», я маю на увазі, саме – БОЖЕВІЛЬНА.
Мені потрібне натхнення! І я знаю, де його взяти.
Лелій!