25.

– Олександрівно, ми прийшли, – промовив Женя, сумно подивившись на мене.
– Ну…. Так. Я знаю, – пробелькотіла я, не знаючи, що ще відповісти на цей дивний коментар.
– Жень, ти чого?
Женя схилив голову, так ніби був у чомусь винен.
– Олександрівно…, – жалісно протягнув він. – Мені дуже не хочеться, але я маю залишити тебе на декілька годин.
Чесно кажучи, це було несподівано. Всі ці тижні, відколи я знепритомніла, Женя не відходив від мене ні на хвилину і не далі, ніж на два метри. Тому зараз я дуже здивувалася. І зніяковіла. Бо, здається, Женя ці внутрішні переживання прочитав на моєму обличчі, тому швидко додав:
– Обіцяю: я ненадовго, – заспокоював він мене.
– Але, щоб я пішов з чистою душею, ти також пообіцяй мені, що нічого з собою не витвориш.
– Що?! – тільки й могла витиснути з себе я.
– Не знепритомнієш, не обшпаришся окропом, не зламаєш ногу.
Я посміхнулася, почувши про ногу.
– Останнього обіцяти не можу, бо я ж іще не подолала цих сходинок.
Женя легенько всміхнувся і міцно обійняв мене, ніби йшов не на годинку, а прощався, як перед війною. Він узяв мене за руку і провів до самого ліфта.
«На всякий випадок», – як сказав він.
Коли двері ліфта зачинялися, я помітила на його обличчі незвичні для Євгенія Івановича емоції – тривогу та страх.
«Дивно!» – подумала я.
Раніше він ніколи так не поводився. Завжди він був веселий, любив жартувати, а інколи навіть знущатися з мене. Також він ставився до мене ніжно і турботливо. А ось тривогу, а тим більше страх, я побачила вперше.
За роздумами я і не помітила, як уже відчиняла двері своєї кімнати. Увійшовши, я побачила, що Настя ще тут, але, судячи з її акуратно випрасуваної міні сукні, скоро зникне. Було чутно, як моя сусідка щось наспівує, стоячи під душем.
Кажу ж, я дивувалася її здоров’ю. Сьогодні зранку я залишила тіло, яке не подавало ознак життя. А зараз це тіло весело підвиває в душі.
А минуло всього ж тільки три години, і якимось фантастичним чином вона вже встигла випрасувати свій одяг, прибрати кімнату. Навіть підлогу помила. І ось приймає душ, наспівуючи.  Одним словом – неймовірно! Це вражало навіть більше, ніж мої потойбічні подорожі. І це було вище від мого розуміння.
Щоб не втрачати часу, я викинула ці роздуми з голови й швидко переодягнулася. Потрібно було братися до роботи. А ось до якої – я ще й сама не знала. Треба щось намалювати. Тому, щоб із цього народилося «щось», потрібно починати тужитися просто зараз.
Але поки що, я тільки ґвалтувала свій розум. Одягнула свої міні шорти, які ледь прикривали попу (..Ну, і що тут такого, коли ноги гарні, то гріх їх ховати!..) та широку сорочку червоного кольору, яку я зав’язала під грудьми. А своє волосся я зібрала у високий кінський хвіст.
Завершивши образ сексі-художниці, можна було сміливо братися до роботи. Я згадала слова Жені: «Я стою в аудиторії і малюю з натури…».
Ця думка мене розсмішила, і я голосно віддалась цим емоціям, не боячись, що мене хтось почує.
В свою чергу Настя саме почала виконувати приспів. Здається, часті її тусівки в клубах трохи вплинули на її слух... І (вслухалась уважніше!), мабуть, і на голос  теж). Ця пісня і без вокальних «здібностей» Насті різала мені вуха, тому я швидко відкрила ноутбук і включила плей-лист під назвою «Люблю J».
Ніжні, романтичні пісні налаштовували на творчий настрій, який зараз був мені життєво необхідний.
Під пісню Birdy «Skinny Love» моя сіра речовина почала рухатися активніше. Щоб не проґавити моменту, я швидко почала витискати фарби. Коли з цим було закінчено, я стала навпроти полотна в бойову позу, ніби готуючись до будь-якого виклику. Замружилася, очікуючи… Коли хоч щось прийде мені в голову… І, здається, щось та й….
Але ні! Просто здалося!
Тоді я вирішила піти іншим шляхом. Якщо я не можу відразу щось намалювати начисто, значить спочатку зроблю ескіз простим олівцем, а потім перенесу його на полотно.
 «Супер!» – похвалила я, сама себе. – «Гарна ідея!».
Тепер тільки потрібно знайти олівець. Я знала, що в моїй сумці щось таке повинно бути. Тому я почала в ній порпатися. Через хвилину важких фізичних зусиль я погодилася з Женькиними: «десяти кілограмів мотлоху, а не сумка».
«Ху…, так справа не піде», – подумала я і вмить висипала весь вміст сумки на ліжко. І тут відразу ж пошкодувала про це. Краще б я це зробила повіль-но.
Деякі речі (зовсім не ті, що мені потрібні) залишилися на ліжку, а всі інші посипалися за нього. Здається, олівець там також промайнув. Я намагалась відсунути своє ложе, але де там. Воно занадто важезне, тому доведеться повзти під нього.
«Блін….», – простогнала я і буквально стала рачки. Нагнувшись до самої землі, я побачила олівець. Він лежить зовсім поруч – потрібно лише трішки дотягнутися. Я зробила першу спробу... Зігнувшись нижче, я практично зловила його і мало не закричала від радості. Але тут зненацька помітила, що хтось стоїть у дверях. І цей хтось – чоловік. Зрозуміла це я за його взуттям.
– Жень, блін! У тебе немає олівця? – радісно, запитала я.
Добре, що він так швидко повернувся. А то я починала вже скучати за ним.
– Такого теплого прийому мені ще ніколи не влаштовували.
О Боже! Це був не Женя. Я спробувала якнайшвидше піднятися, але це виявилося не так просто. Висунувши голову з-під ліжка, я помітила, що він підпирає двері схрестивши руки на грудях.
Вдарившись головою об стіл і ще раз об мольберт, я мало не перекинула полотно.
Та коли побачила того, хто стоїть переді мною, мені захотілося знову залізти під ліжко, щоб сховатися назавжди.
Я запанікувала. Долоні спітніли, а ноги підігнулися. Я не знала, що мені робити і як реагувати.
Тому я просто запитала:
– Що тобі треба від мене?
Голос тремтів, проте я й не старалася приховати, що мені моторошно від ситуації, яка склалася.