24.

– Ай, Женька! – застогнала я.
– Якого чорта?
Коли я відчула гострий біль, не відразу зрозуміла, що це таке.
– Ти ж сама сказала: «Ущипни мене, може, це сон»!
– Ну, не так же боляче, – обурилася я, потираючи руку.
Женя подивися на мене округлими, здивованими очима.
– Взагалі-то спочатку я зробив це лагідніше, але ти ніяк не відреагувала.
Я застогнала. Це була катастрофа. До завтрашнього ранку нам потрібно було намалювати картину про те, як ми бачимо навчання у «цій чудовій і прекрасній академії нашої мрії», – як висловилася Вікторія Василівна.
– Чортова академія! – прошипіла крізь зуби.
Женя розсміявся й обняв мене за плечі. Ми сиділи у Львівській майстерні шоколаду. За словами Жені, шоколад – це панацея від поганого настрою і вмикач гормону щастя.
Втиснувши в себе вже другу чашку цього дивовижного напою, мене знудило. А ось настрій взагалі ніяк не покращився.
– Що ти будеш малювати? – запитала я, Женю.
– Академію своєї мрії.
Він розсміявся і замріяно підняв голову.
– Ну-ну, і що ти там собі нафантазував.
– О…., – простогнав Женя, спустившись з небес на землю. І всі фантазії без гриму малювались на його обличчі.
– Ой, Олександрівно... Уявляю таку картину: я в аудиторії пишу картину з натури і...
– Дай вгадаю, – перебила я його, – а позує тобі ціла зграя оголених і зголоднілих самиць.
Женя розсміявся так голосно, що за сусіднім столиком закохана парочка припинила цілуватися.
«Хоч якась від нього користь».
Женя театрально вдав, що здивувався.
– Оооо… Олександрівно, ти вмієш читати думки!? – еротично простогнав він і легенько штовхнув мене своїм плечем.
– Оооо… Так, – також простогнала я, але не так пристрасно, звичайно ж, як він.
Постраждавши ще декілька хвилин, я глянула у свою порожню чашку і запропонувала відчалювати. Ми прогулялися площею Ринок, а тоді Женя запропонував зайти до Криївки.
– Ні! – рішуче відповіла я.
Тримаючись за його руку, як за останню соломинку, я подумки молила бога, щоб не зламати собі ногу.
– Чого? – дивувався він – Як я пам’ятаю, вона в тебе під номером чотири в путівнику Лозинської Вероніки.
Аж дивно, невже він так добре мене знає!? Саме тому я впевнено можу стверджувати, що він поглинав кожне моє сказане слово. Тож пора думати, що говорити.
– Звичайно, я хотіла б її відвідати! Але як же картина?..
З його реакції було зрозуміло, що він не хотів про це згадувати.
– Дякую, ти вмієш обламати кайф.
– Ну, вибачай, такі реалії життя!
Женя обійняв мене й поцілував у голову:
– Жорстоко, але справедливо.
Дорогою до гуртожитку ми обговорювали всі можливі варіанти. Але що саме ми будемо малювати, ніхто напевне з нас не знав.
– Академія нашої мрії, – простогнала я, заходячи в маршрутку. – Як це розуміти?
Женя задумався, експлуатуючи кожну звивину свого мозку:
– Напевно, потрібно зобразити, як ми собі уявляємо навчання в академії.
Я фиркнула:
– І як ти збираєшся це зробити?
– Намалюю себе в аудиторії…. – Женя, заграв бровами.
– Так, так … продовження я уже знаю!
Усі місця були зайняті, тому нам доводилось стояти, причому через тисняву – дуже близько один до одного. Я сказала б, впритул. Женя нахилився і шепнув мені просто у вухо:
– У чому проблема? – хитро посміхаючись, починав він. – Намалюй те саме.
– О боже! – я подивилася на Женю, і зрозуміла, що він знущається з мене.
Притягнувши його за сорочку, я еротично видихнула йому у вухо:
– Щоб усі подумали, що я лесбіянка.
Женя давився сміхом і шептав мені у відповідь, що це можуть бути чоловіки. Від чого давитися сміхом почала і я. Притискаючись до грудей друга, я намагалася стримати сміх.
Через що почула репліки деяких бабусь, мовляв: «Ох, ця молодь», « В наші часи..».
Доїхали ми без пригод. Правда, всю дорогу простояли, але нам було, чим зайнятися. Жартуючи один з одного, час пролітав непомітно. Навіть йдучи дорогою, ми сперечалися, хто намалює кращу картину.
– Ху… Ми на місці, – полегшено видихнув він, коли ми підійшли до тих самих вишуканих дверей ХХ століття. Я пішла вперед, щоб відчинити їх, але несподівано відчула, як Женя вхопив мене за руку й зупинив. Я не відповіла нічого, тільки запитально подивилася на нього.