23.

– Вистава починається, – оголосив Женя, підморгнувши мені.
– Ей! – я штовхнула його в бік і додала. – Не всі ж такі «обдаровані», як ми!
Вони заходили всі такі схвильовані й перелякані, але їхні очі гордо світилися, адже вони все ж вступили. Нехай і не одразу, але це також вартує похвали. Тому я, з великим захопленням ставлюся до їхньої витривалості.
І тут до аудиторії увійшла маленька білява дівчинка. Одягнена вона була дуже скромно. Біла блузка застебнута під саме горло і чорні класичні брюки. В руках вона тримала ніби якусь валізку.
– Дивися, – штовхнувши Женю в бік, від чого він аж охнув, я кивнула у бік дверей.
– Слухай, у мене скоро там буде синяк. Давай хоч бік зміни, – обурився він, але все – таки подивився, куди я вказувала.
– Ого, це ж дівчина з бульками!
Ми здивовано подивилися один на одного.
– Оце вона і справді міцний горішок! – захоплено сказала я. – Уявляєш, скільки їй потрібно було набрати балів, щоб вступити.
Женя задумався, щось пригадуючи.
– Навіть не уявляю. Я бачив список. І вона була на останньому місці.
Здається, ми надто довго дивилися на неї. Бо вона це помітила й усміхнулася. І ми раптом, не змовляючись, одночасно відвели погляди, ніби несподівано побачили щось дуже цікаве за вікном. Але було вже пізно. Вона вже прямувала до нас.
 – Привіт, – усміхаючись від вуха до вуха, невпевнено пробелькотіла ця блондинка.
– Здоров, – відповіла я.
Женя мовчав, тому я копнула його в ногу.
– Ай… Привіт, – нарешті промовив він. – Я, Женя.
Її посмішка розповзлася:
– Юля, – назвалася, при цьому так захоплено його оглядала, ніби ніколи не бачила красивих і сексапільних хлопців, до яких сто відсотків належав Женя. Знала б я Вероніку Лозинську гірше, то подумала б, що вона ревнує.
Юля продовжувала дивитися на Женю, тому я копнула його вдруге.
– О… А це Вероніка, – представив, він мене.
Юля неохоче відпустила Женину руку, щоб потиснути мою.
– Дуже приємно.
«Щось не дуже віриться, але хай буде!»
Я хотіла вже щось ляпнути, мовляв: «А як тобі вдалося вступити, ти ж таку фігню намалювала?» або «Ти з села чи зі Львова?», але, Слава Богу, саме відчинилися двері і ввійшов знайомий нам чоловік – Володимир Андрійович.
«Цікаво, чим же він займається у цій академії?» – подумки уявила собі.
– Добрий дня, – почав він. 
А далі нічого цікавого. Нічого, що вартувало б уваги. Тільки вступна промова на зразок: «Вітаємо вас у стінах нашого вишу. Ми раді, що ви вступили, успіхів у навчанні». Одним словом – бла…бла…бла.
– «Здається, він працює на розігріві…» – подумала я, коли після його тиради в аудиторію увійшла Вікторія Василівна.
Сьогодні вона мала бездоганний вигляд і, незважаючи на свій вік, досить сексуальний. Викладачка була низенького росту, чим  вміло користувалася. Її талія  була тоненькою, а ноги практично модельними. Сьогодні вона одягнула вузьку червону спідницю до колін, яка добре підкреслювала її стегна, і чорну модельну блузку з вирізом у човникоподібній формі та з рукавами «летючої миші».
«Сміливо», – подумала я.
– Доброго дня, – ніжно, і водночас суворо привіталася вона. Викладачка розглядала кожного, оцінюючи. Вона зупинилася, вдивляючись у мене. І її губи піднялися в легкій посмішці.
 «Стовідсотково згадала мій інь-янь», – подумки, простогнала я.
– Можете присісти.
Вона також почала зі вступу, але, дякувати Богу, вона була надто скрупульозною, щоб довго лити водичку. Тому швидко перейшла до справи, повідомивши, що вона буде куратором нашого курсу.
– «О, це круто!» – подумала я, усміхнувшись до Жені.
Здається, він не був аж таким захопленим, тому тільки знизив плечами й криво посміхнувся.
Новина номер два – завтра першого вересня буде святковий день і все таке. Тому буде концерт на нашу честь.
 «Ну, це також круто!».
Завжди приємно, коли щось роблять на твою честь.
А ось третя (й остання на сьогодні новина) не просто не порадувала мене. Тобто, навпаки, вона дуже не сподобалася мені, навіть відверто шокувала.
– А оскільки концерт на вашу честь, – почала кураторка, а мені попід шкіру аж морозець пробіг. Такий початок нічого доброго не передбачав.
 – Ви також повинні взяти в ньому участь.