22.

Сьогодні перший день, коли в нас починаються повноцінні пари в повному складі нашої групи. Тому я вирішала відповідно й одягтися. Відчиниши шафу, мені впало в око пишна помаранчева сукня без рукавів. Також до її комплекту входив і такого ж яскравого кольору жовтий пояс.
Кілька днів тому в мене був депресивний настрій. Тоді Женя й тягав мене по – магазинах, наполягаючи, що це буде мені корисно:
– Олександрівно, жінкам необхідно ходити на шопінг! – переконував він мене.
– Же-ня-я-я… – протягнула я, коли ми заходили вже в третій бутик поспіль.
Він притягнув мене в торговий цент, обґрунтувавши свій вибір тим, що, мовляв, там афігенно класне морозиво. Саме цим він мене й підкупив. Але коли я зрозуміла, що це був лише привід, то морозива мені раптом перехотілося.
– Якщо ми сьогодні купимо тобі сексі – шмексі сукні, обіцяю зафондувати подвійну порцію шоколадного морозива, – ніби прочитавши мої думки, пообіцяв Женя.
Побачивши, що я скривилася, він додав:
– Ок.., потрійну і каток.
– Боже ти мій! Ти вирішив познущатися з мене по – повній програмі… – простогнала я.
Але Женя не встиг нічого відповісти, бо помітив мій захоплений погляд на одній з вітрин.
– Приміряєш?
– Ні! – твердо заперечила я, хоча насправді так не думала.
Треба ж, підтримувати образ до кінця. Та все ж таки Женя знав, якими компроматами краще мене переконати.
– Міряєш або йдемо на каток, – пригрозив він, а тоді вистрілив, ніби контрольний у голову. – І ніякого морозива!
Я спопелила його поглядом:
– Це надто жорстоко навіть для тебе.
Коли я вийшла з кімнати для примірки, Женя відірвався від розглядання журналу з анорексичними моделями і вмить зірвався на ноги, не приховуючи свого захоплення (так ніби в кімнату щойно зайшла не Вероніка Лозинська, а сама королева Англії).
Бо й справді вигляд у мене був неперевершений. І хоч я, і хотіла б з ним сперечатися, але зараз не могла не визнати його захоплення.
Глибоко вдихнувши, Женька видавив єдине слово, яким було сказано все:
– Вау…
Я підійшла до дзеркала і почала розглядати себе.
Так, воно ідеальне! Розкішний низ із декількох шарів тканини. Верх – на бретельках і з відвертим вирізом. І тут я сама собі здивувалася, як ця деталь мені дуже подобається. Я завжди вважала свої груди недостатньо округлими, але ця сукня підкреслювала все, що потрібно. Вишенькою у цьому образі був яскраво-жовтий пояс, який затягувався під самими грудьми, тим самим піднімаючи їх ще вище, візуально збільшуючи.
Покрутившись, я зненацька впіймала на собі кілька захоплених поглядів від випадкових відвідувачів магазину. Це були переважно чоловіки (звичайно ж!).
Здається, Женя також це помітив.
– Ось і все! – оголосив він. – Вирішено.
Він попрямував до каси, докинувши мені мимохіть:
– Навіть не думай переодягатися.
Звичайно ж, я протестувала, що сама заплачу за нього, але Женя сказав, що це подарунок на мій день народження.
– Взагалі-то, він був місяць тому, – розсміявшись, пояснила я.
Водночас Женя пропонував мені приміряти і такого ж яскраво-жовтого кольору лаковані туфлі на «…найцятисантиметрових» закаблуках із платформою.
– Женя, – видихнула я. – Давай краще вже підемо на каток.
– Ти що!? Вони ж ідеально пасують до плаття.
Звичайно ж, пасують. У цьому я і не сумнівалася. Ось у чому я справді сумнівалася, то це в своєму вмінні дефілювати по львівській бруківці. Чорт, краще вже зламати ногу на льоді, аніж через підбори.
Але Женя дивився на мене так, що я мимоволі погодилася.
Повторювати двічі не довелося, тому через секунду він уже побіг до каси, щоб розрахуватися і за них.
Цей день минув чудово. Правда, ноги на наступний боліли так, що Жені через відчуття провини довелося робити мені масаж стоп.

Повернувшись до реальності, я помітила, що широко посміхаюся, притискаючи цю сукню до грудей.
– О!.. Моя улюблена сукня! – захоплено викрикнув Женя, коли я вийшла на вулицю.
– Ага! Подарунок на день народження.
– Ну, добре! – оголосив він, подаючи мені руку, щоб я не скрутила собі шию на сходах. – Нехай буде на Новий рік.
Я розсміялася і взяла його під руку.
– Ну… Це вже більш правдоподібний варіант.
Дорога до академії була недалекою, але, здавалось, ніби я марафон пробігла. Навіть зважаючи на те, що Женя весь час тримав мене за руку.
Коли цю жахливу відстань було подолано, моєму щастю не було меж. Ми зайшли до аудиторії, але народу було небагато.
За звичкою, ми з Женькою зайняли останню парту і стали чекати, коли все почнеться.
Очікуючи занять, ми гаяли час на розмови про всілякі дурниці (скажімо, про те, чим краще підживлювати кактуси, і чи не хочу я завести хом’ячка):
– Ну, ти і садист, – задихаючись від сміху, говорила я. – У мене ледве кактус виживає. А його лише один раз, на два тижні потрібно поливати…
Женя цілком серйозно переконував мене, що тримати хом’ячка – дуже гарна ідея.
Ой, а якщо він мені його вже купив, а зараз просто підштовхує мене розбудити в собі бажання завести домашнього гризуна, – я цього не переживу!
– Нормально, твій кактус же росте, – не заспокоювався цей фанатик флори і фауни.
– Жень, я щаслива, що ти в мене віриш. Але зараз ти дуже завищуєш мої можливості. Десь так приблизно на відсотків двісті.
– Ай, та ну тебе…
Недоговоривши, Женя поглянув на двері, бо в аудиторію почали заходити нові студенти.
 

Слава Україні!

Дорогі читачі! Буду дуже вдячна за зірочки та підписку. Це допоможе книжці піднятися в рейтингу, щоб її побачили більше людей. Наперед щиро дякую))) Це надихатиме мене,писати творити для вас нові історії!

І до- речі! Якщо я буду бачити активність, то обов'язково допишу цю серію. Так, трохи шантажую вас)))