20.

– З медом?
– Ні!
– Тоді з валер’янкою! Вибирай!
Женя стояв перед моїм ліжком. Увесь такий діловий – з чашкою у руках і в самих боксерках. На його голові був такий безлад, ніби він спав у курнику. Просвердливши мене своїми очима, він дав зрозуміти, що негайно потребує моєї відповіді. Я знітилась.
– Добре, – стиснувши зуби, фиркнула я. – З медом!
– Олександрівно, – суворо заговорив Женя, подаючи мені чай. – Завтра я переїжджаю до вас у кімнату!
– Що?! – я ледь не ошпарилася окропом, почувши заяву Женьки. Він підхопив чашку швидше, ніж вона встигла випасти з моїх рук.
– Ось бачиш! Тепер справді переїжджаю.
– Слухай, Жень! Припини загортати!
– Я загортаю. Ти себе чула б п’ять хвилин назад, – збуджено жестикулюючи руками, кричав Женя.
– Спочатку ти так загортала, що половина пацанів нашого гуртожитку дрочили, а тоді почала так загортати, що та ж половина кінчила.
Примруживши одне око, хитро поцікавилася:
– Тоді  навіщо ти припхався?
– Що?
– З твоїх словах, я тут кайфувала,  – так само збуджено відповіла я. – То скажи мені, будь ласка, чому ти зараз стоїш переді мною у самих боксерках із банкою валер’янки? А….?
– Просто…, – протягнув Женька, підбираючи слова.
– От – от! – урочисто, проголосила я.
– Просто, – повторив він більш впевнено. – Я розхвилювався за тебе.
Я завмерла! Чому раптом?.. У голові промайнули слова Лелія: «Ти особлива!». Чому вони всі так зі мною носяться, як з писаною торбою!?
Женя дивився проникливо, але коли я нічого не відповіла, продовжив:
– Олександрівно, – Женя почав своїм звичним, ніжно-турботливим голосом. – Розумієш, ти не просто стогнала, – і він зашарівся, – ти… ти ніби переживала це наяву. А тоді… Чесно я навіть не знаю, як тобі пояснити… – Женя запнувся, не мігши сформулювати як слід речення.
– Ну…, потім ти закричала, дуже сильно закричала. І коли я почав тебе трусити, ти розплющила очі… І я побачив,…побачив спалах.
Я оніміла…
 «Спалах!?» – відлунням прозвучало в моїй голові.
 «Цього не може бути!» – панічно заперечувала я сама собі.
 «Що це, чорт побери, зі мною відбувається!».
– О Боже! Жень, ти про що?..
Гадаю, моє здивування було природнім. Я підозрювала, що це за спалахи, але йому про них знати не обов’язково. Женя тривожно зміряв мене очима.
– А що тобі таке снилося?
Зрештою, він поставив логічне питання, враховуючи те, що я кричала уві сні. Але я не знала, що йому відповісти. – розказати правду чи збрехати!? Тому я вирішила розповісти все, як є. Адже це сон, а що тільки може не привидітися.
Я швидко переказала Жені все, що пережила (звичайно ж, без енергетично-еротичних деталей).
Завершивши свою розповідь, здивувалась, що Женя так глибоко зацікавився нею.
– Агов…, Жень! – покликала я, задуманого Женю.
І тут він видав таке, що я знову ледь не випустила чашку з рук:
– Зможеш намалювати!?
– Що саме?
Женя остаточно вийшов із трансу і подивився мені просто в очі.
 – Свій сон!..
Я задумалася, вагаючись між відповідями: «так, звісно, я ж обдарована художниця і мені все до снаги» та «я не можу намалювати цього, адже я майже щоночі гуляю у пеклі, спілкуючись з демоном. Відкрити тобі цей секрет, було б надто круто!». Але зважаючи на те, що це був тільки сон і недоговорювати не означає брехати, я вибрала перший варіант.
– Ок..ей.., принесеш мольберт?  – запитала  я, відпивши ковток чаю.
Не встигла я це сказати, як  Женя уже виходив із кімнати. – І шорти не забудь, – крикнула я йому вслід.
Через кілька секунд він притарабанив мольберт із полотном формату 60 X 40. І мої очі натхненно запалилися!
Про шорти він також почув. (..слава всім небесам!..).
Не встиг мольберт доторкнутися до землі, як Женя завертівся, як білка в колесі, щоб підготувати палітру, витиснувши на неї усі фарби. Деякі були зайвими, але я не хотіла його зупиняти, адже він так старався. Наприкінці він влив трохи розчинника в олійницю та прикріпив її до палітри. Ну, і про ганчірку для витирання пензликів не забув, акуратно повісивши її на бильце крісла.
– Усе готово, Олександрівно, – урочисто оголосив він. – Можете приступати.
Я відставила свій чай і сумно подивилася на нього. Женька так старався, що я могла б дивитися на це вічно.
– Дякую.., – протягнула я, одягаючи халат. – Люблю повагу.
І ось розгорівся жар! Як і минулого разу, я так експресивно наносила фарби, що практично отримувала від цього процесу сексуальне задоволення. Натхнення просто пульсувало з мене фонтаном. Цього разу я захотіла зробити картину більш об’ємною. Тому коли я наносила перший шар, Женя не розумів, чим це все має закінчитися.
– І що це таке? –  здивовано запитав, коли я присіла відпочити.
Я серйозно подивилася на нього, а тоді на картину, ніби оцінюючи її:
– А що таке – тобі не подобається?..
– Ну…,  – примружившись і вдивляючись у полотно, почав, було, Женя,  – в принципі…
– Можеш не підлабузнюватися, – перебила я його, не стримуючи сміх. – Я ще не закінчила.
– Ах, ти…  – викрикнув Женя, штрикнувши мене ліктем у бік.
Звичайно ж, зараз вона була ще «не ух ти». Але, що чітко вимальовувалось, так це прекрасне чисте море. І скеля з пласкою вершиною, де сидів чоловік, який схилив голову й обхопив коліна руками. Поруч з ним стояла дівчина. Одну руку вона поклала на його плече, а іншою затулила обличчя від яскравого небесного світла.
Я прицмокнула і почухала пензликом потилицю. Чогось не вистачало. Ніби й усе на своїх місцях, як і в моєму сні. Але хотілося додати чогось свого. Додати те, що словами не опишеш. Те, що можна відчути лише серцем. І, здається, я знаю що це!
Тоді я подивилася Женю, який розкинувся на моєму ліжку і зацікавлено  стежив за мною:
– Ну і, що, ти готовий? – лукаво на весь рот всміхалась я йому.
Женя здивовано зиркнув. Мої слова ніби вивели його зі світу роздумів:
– До чого?
– Що першим побачиш створення цього світового шедевру!?
– Ну, давай, а то не терпиться!
На цих словах він встав і підійшов, ніби чекаючи, що зараз відбудеться щось дивовижне – і море вдарить хвилею просто з картини.
Легким рухом пензлика я змішала чорну і сіру фарби, утворивши добротний темний колір, яким я і почала малювати крила.  Великі чорні крила, опущені вниз.
Я згадала слова Лелія:
..«Ангели падали, падають і будуть падати»..
..«Колись я також був ангелом»..
..«Я закохався в жінку»..
Завершивши малювати крила, я подивилася на картину в цілому, додавши ще декілька остаточних штрихів.
Саме так я уявляю падіння. У випадку Лелія, закоханого ангела. Його вигнали з раю. Правда, я не була впевнена щодо чорних крил, бо не знаю, чи є вони в демонів..!? Але, за його недавніми розповідями, ми взагалі нічого не знаємо про потойбічний світ. Що тут уже говорити про зовнішній вигляд чи ще якісь дрес-коди..!?
– Якось так! – оголосила я, відступивши на крок від картини.
Проте, коли перевела свій погляд на Женю, він ошелешено дивився на картину не кліпаючи.