17.

Настя різко подивилася мені прямо в очі, так що мені аж стало моторошно. Її відчай раптом змінився ненавистю.
– Ніка, – прокричала вона, від чого мені позакладало у вухах. – Її не просто вбили. Її вбили по – звірячому. На її тілі не було живого місця. Якщо це взагалі можна тепер назвати тілом...
Переставши битися в істериці, Настя тепер була готова на все те, що убивця зробив з Вікою. Від її слів мені потемніло в очах, а у вухах задзвеніло. Світ похитнувся і його заполонила темрява.
Не знаю, скільки минуло часу, але коли я опритомніла, то побачила Женю, який стояв на колінах біля мене. Його голос звучав десь дуже далеко, але згодом я почула його виразніше:
– Вероніко! – схвильовано кликав він мене. Та коли побачив, що я розплющила очі, здавалось, полегшено зітхнув.
Він обійняв мене і взяв на руки. Поклав на ліжко і сів біля мене, однією рукою погладжуючи мою руку, а іншою – волосся, турботливо відкидаючи його з мого обличчя. Навколо мене зібралося багато людей, яких я не знала. Біля Жені стояла Настя, обличчя в якої побіліло так, що я і не підозрювала, що таке можливо.
Здається, це вона підняла такий шум, що половина гуртожитку збіглася, боячись побачити тут ще один труп. Та коли я заговорила, всі полегшено зітхнули. Клянусь, я буквально почула цей звук.
– Де тебе чорти носять, коли ти так потрібний!? – дивлячись на Женю, заледве промовила я.
– Ху… народ, все норм. Розходьтеся.
Коли в кімнаті залишилися тільки Настя і Женя, він, не відпускаючи моєї руки, посміхнувся і простогнав:
– Олександрівно, більше так ніколи не роби!
І далі він не промовив ні слова. Тільки бігав біля мене, боячись, що від будь-якого руху я можу розсипатися на очах. Мені подобалася його турбота, тому я і не заперечувала.
В академію ми так і не пішли. Женя заборонив мені навіть про це думати. Обґрунтував він це тим, що там тільки те й роблять, що обговорюють події сьогоднішнього ранку.
Тому мені знову може стати погано. Заваривши чай, він  сказав, що сам піде в академію і вирішить усі питання. Через годинку обіцяв повернутися. Коли він вийшов з кімнати, я почула Настю:
– Ого, нічого собі!..
Тільки зараз я помітила, що вона також весь цей час була в кімнаті. Просто шалена турботливість Жені навколо мене не давала мені змоги вчасно зауважити її присутність.
– Хто цей Женя? Твій хлопець?
Я здивовано подивилася на неї.
– Звичайно ж ні! Він мій друг! – твердо заявила я. – З чого ти взяла?
– Ой, тяжко віриться. Друг, який з іншого кінця Львова, пригнав на крилах кохання, за десять хвилин. Друзі на таке не здатні.
 Після цих її слів моє здивування збільшилось. Спочатку я хотіла запитати: «Невже я десять хвилин була у відключці?», але натомість випалила:
– А звідки він дізнався, що мені стало погано?
Настя голосно видихнула:
– Коли  я побачила, як ти побіліла і звалилися на землю, я забула про все: про вбивцю, про Віку. Я так розхвилювалася, що не знала, що робити. Але тоді мене осінило, і я наробила шуму на весь гуртожиток, паралельно взявши твій телефон, щоб подивитися, до кого ти найчастіше дзвониш. Ну ось – Женя був на першому місці. Коли я зателефонувала до нього, він відразу ж сказав, що не зможе приїхати на пари, бо дуже зайнятий і зараз у Солонці. Та коли він почув, що ти валяєшся на землі без свідомості,  кинув слухавку і через кілька хвилин уже мало не вивалив двері! – на одному подиху, протарабанила Настя.
Переварити всю цю інформацію було важко, але коли до мене дійшло, то почала роздумувати вголос:
– Цікаво, які в нього були такі важливі справи, що він не міг навіть прийти на пари.
– Ніка, ти себе чуєш! – не витримавши, Настя почала кричати на мене. Але я і далі не розуміла, що їй від мене потрібно. – А тебе не цікавить питання, чому він ці надважливі справи покинув і зараз тут здмухує з тебе пилинки?
– Бо…. – я запнулася, не знаючи, що відповісти.
Я знала що Женя дбає про мене, піклується й оберігає. Я знала, що він любить мене, але як друга, і нічого більше. Я це добре знала – я це просто відчувала. Бо саме так я ставилася і до нього.
– От-от, – витягнувши мене з роздумів, виголосила Настя. – Ти сама не знаєш відповіді. А я знаю! Він до тебе ставиться не як до подруги. Повір моєму багатому досвіду!
Я завертіла очима і впала на подушку, втупившись у стелю.
– Думай собі, що хочеш! – я не мала сили сперечатися. До того ж, тут і не було, про що сперечатися. Я чітко розуміла, які між нами стосунки. Але щось у словах Насті зачепило мене.
Не встигла я як слід задуматися про це, як двері відчинилися і знову зайшов Женя, обережно зачиняючи їх за собою. Настя кинула на мене багатозначний погляд і відвернулася, вдаючи, що побачила за вікном щось дуже цікаве.
– Відколи це години перетворюються на дві хвилини, – запитала я, коли Женя присів біля мене.
– Відтоді, відколи я не знаю, що ти витвориш у наступну хвилину.
– Ну, так! – пробурчала я. – Ти ще скажи, що я навмисне знепритомніла.
Женя провів рукою по моїй щоці.
– Олександрівно, хто тебе знає? Ти ще й не таке витворяєш!
Я уже хотіла запротестувати: «Коли це я щось подібне витворяла!!?». Але раптом згадалися слова Насті.
– Жень, а де ти був перед тим, як до тебе подзвонила Настя?
Женя забрав руку і відвів погляд, подумки прокручуючи варіанти відповіді. Видно було, що не хотів відповідати на моє запитання.
– Ой, та це не важливо. Головне, що з тобою все вже гаразд.
Він щось приховував він мене. І так само, як і я, не хотів брехати, тому й відповідав загальними фразами. Жодної конкретики. І тут я ще дещо згадала.
– До речі, ти кажеш «все гаразд» – я хочу подивитися на твою рану.
Від цих слів Настя не витримала і здивовано подивилася на нас. Женя зблід приблизно так само, як декілька хвилин тому Настя.
– Вероніко, зі мною все ОК. І взагалі, що зі мною може статися, – запинаючись, протарабанив він.
– Лихе ж не гине, – віджартувався він.
Ой, мене це не тішило. Якщо Женя назвав мене на ім’я, то це означало щось дуже серйозне. Не враховуючи, що він говорив запинаючись.
– Піднімай футболку, – наказала я, від чого Настя зашарілася.
Женя скривився, але, не промовивши ні слова, підкорився.
Піднявши футболку, я побачила то й же пластир. Ніби все нормально. Я поцікавилася, як він себе почуває, чи йому нічого не болить. Женя відповів, що все чудово, біль минув. І коли він опускав футболку, я помітила одну дивну деталь. Пластир знаходився не з того боку, де була рана. Ніби відчитавши мою підозру, Женя швидко опустив футболку й хотів встати, але я зловила його за руку і щосили всадила назад.
– Жень, – протягнула, я. – Що за фіґня? Пластир був з іншого боку.
Він зімітував здивування, але воно видавалось грою поганого актора.
– Олександрівно, ти про що? Звичайно ж, він був з цього боку.
– Тоді дай мені подивитися, що під ним, – не заспокоювалась я. Можу запевнити, що я ліпила його зліва.
Женя підняв футболку і я акуратно відліпила пластир. Справді, під ним був рубець. Що це зі мною? Коли Женя піде, запитаю у Насті, чи я не вдарилася головою, коли падала.
– Вибач, я ідіотка.
Розслабившись, я щосили плюхнулась на ліжко. Женя знову взяв мене за руку, але на цей раз поцілував її.
– Не говори так. Я знаю, що ти переживаєш за мене, як і я за тебе.
«О Боже, цей хлопець ангел!» – дивлячись в його очі, подумала собі, а вголос сказала:
– Я знаю!