16.

16.
На стадіоні не було ні душі. Виявляється, здоровий спосіб життя тут не «ах ті!»
І ми з Настею почали намотувати кола.
Спочатку ми бігли повільно, а тоді все швидше і швидше. Як я уже казала, спортом я не люблю займатися, бо не люблю фізичних навантажень.
Але сьогодні я була метеоритом. Чесно зізнаюся: Настя мала чудову фізичну форму.
Вона бігла, не показуючи, що їй важко. А зважаючи, в якому стані вона була вчора, їй і справді було несолодко.
Я трималася гідно, водночас сама дивуючись своїй витривалості. Раніше я на таке не була здатна, і навіть зараз мій мозок розумів, що це нереально, а тіло підтверджувало протилежне.
Здається, Настя також була шокована. Вона ж то спортом займається все життя, а я вперше вийшла на пробіжку, але ні на сантиметр від неї не відставала.
Коли Настя дала добро на відпочинок, здивовано заявила:
– Ти найкращий мотиватор, який в мене коли – небудь був, – глибоко дихаючи, сказала вона.
– Що? – не зрозуміла я.
Зробивши ковток води, Настя додала:
– Ти не даєш розслабитися. Тримаєш ритм. І це мотивує.
– Ого! Це краще, що я чула за останню добу, – розсміялася я.
– Ти малюєш? – несподівано запитала вона, перевівши тему. – Я бачила декілька твоїх картин. Вони чудові! – захоплено промовила Настя, відчиняючи двері. Ми саме зайшли до гуртожитку.
Я скоса оглянулася на неї. З її уст комплімент звучав дивно.
– Угу, дякую!
Коли Настя пішла в академію, щоб готуватися до олімпіади, я знову почала ламати голову, чим себе зайняти.
Я не любила самотність, тому швидко вирішила зайти з несподіваним ранковим візитом у гості в 882 кімнату.
Була тільки восьма година, але такі тортури чекання годі витримати наодинці. Мені хотілося з кимось поговорити, тому Женя був у моєму чорному списку жертв для спілкування під номером «один».
Але ніхто не відчиняв. Спочатку я подумала, що в нього міцний сон, але і десять хвилин моїх старань не принесли результату. Розчарувавшись остаточно, я пішла назад. І вирішила трохи почитати.
 На самому цікавому місці я почула в коридорі якийсь шум. Хтось швидко біг, заливаючись слізьми. Звуки наближалися і тут двері нашої кімнати відкрились так, що аж дивно, як вони не розлетілися на частинки від сили удару.
У дверях стояла Настя. З криком і плачем вона просто влетіла в кімнату. Гепнулась на своє ліжко й зарилася в подушку. Настя обхопила голову руками і щосили ревіла.
Я не розуміла, що насправді відчуваю: страх, відчай, співчуття чи недорозуміння.
– Настя, що сталося? – ставши на коліна біля її ліжка, запитала.
Але, здається, вона не реагувала на мене.
– Настя! Настю! – кричала я до неї.
Вона здригнулася. Піднявши голову, сфокусувала свій розгублений погляд. Здається, тільки зараз помітивши мою присутність. Уткнувши своє лице в мою шию, вона простогнала:
– Ніка, це капець, – і заплакала ще сильніше.
Я не розуміла, що відбувається і не знала, що мені робити.
Тому я просто обіймала її і погладжувала по спині. 
Розпитувати щось саме в цю мить було б не розумно.
Коли вона майже припинила плакати, я вклала її в ліжко, накрила ковдрою і принесла води. Зробивши кілька ковтків, вона заговорила запинаючись:
– Ніка, це капець, – повторила вона, стримуючись щосили, щоб знову не запанікувати. 
Я піймала її руку.
– Настя, заспокійся, все добре, – хоч я сама навіть не знала, що сталося. – Розкажи все за порядком!
Вона глибоко вдихнула і на видиху промовила:
– Вона… мертва! – прикусивши губу, вона щосили стримувала себе.
 – О боже! – видихнула, приголомшено. – Хто помер?
– Віка, моя одногрупниця. Її знайшли сьогодні.
– Знайшли!? Що ти маєш на увазі? – запитання саме зірвалося з моїх уст.
Настя подивилася на мене запухлими очима, в яких, крім відчаю, більше не було жодної емоції.
– Сьогодні зранку, на стадіоні!
Моє серце похололо.
«Сьогодні зранку на стадіоні???».
«Ми ж там бігали!!!?».
А десь поруч лежало тіло без ознак життя.
Від цих думок моє тіло почало тремтіти, так що аж мурашки за спиною поповзли.
– Знайшли, – простогнала я. – Значить її вбили.