15.

15.
Такого номера вона від мене точно не чекала. Та що там Настя, я і сама від себе такого не сподівалася!
Але я так і горіла бажанням зробити щось божевільне. Я хотіла танцювати всю ніч без зупину, або стрибнути з парашутом, або з’їхати на скейтборді з трампліну. Що завгодно, тільки не спати.
Настя тривожно оглянула мене.
Вигляд у мене був ще той. Здається він нагадував божевільно – збуджену самку або щось подібне до неї:
– Ніка, йди спати! – сказала Настя й обернулася спиною.
– Блін, але чому? – не заспокоювалась я. – Ти цілодобово відриваєшся, а зараз, коли я захотіла, то ти вирішила поспати! – закричала я. – Тим більше ми ще за знайомство не випили.
На цих словах Настя швидко повернулася у мій бік:
– Ну, ти даєш!? А я думали ти вже ніколи не запропонуєш! – усміхнулась Настя. Справді, вона була надзвичайно вродливою. І навіть посеред ночі, після бодуна її вигляд був бездоганним.
Я б із задоволенням погуділа, але завтра в мене відповідальний день.
«Ого! Нічого собі! Відповідальний день? Що серйозно?». Сказати, що я була шокована – не сказати нічого. З її стилю життя я і подумати не могла, що вона займається чимось серйозним.
– І що це за день?
– Олімпіада з легкої атлетики, – простогнала вона.
– Що?!! – в мене відвисла щелепа....Олімпіада? Яка ще олімпіада!? Ця блонда бухає безперестанку, курить травку, й відривається на танцполі до самого ранку. І це тільки вершина айсберга, про який я знаю. Тому новина про олімпіаду прозвучала, наче грім серед ясного неба.
– Ти – спортсменка? – нерозуміюче, запитала я.
Настя позіхнула.
– Давай завтра про це поговоримо, окей?..
Якби мені не хотілося просто зараз зірватися з місця й побігти на дискотеку, але від шоку мене хапнув параліч. У стані афекту я розвернулася і побрела назад у своє ліжко, роздумуючи собі: «Це ж яке здоров’я треба мати такій тендітній дівчині! І як взагалі можливо так відриватися, а після цього ще й бігти марафон. Завтра обов’язково сходжу подивитися. А може навіть повболіваю або поспівчуваю. Залежатиме від ситуації. Але чує моє серце, що другий варіант більш правдоподібний».
Спати звичайно ж не хотілося. Я почувала себе чудово і була здатна на великі досягнення. Відчувала, що зможу все, що завгодно, але проти олімпіади не попреш.
Покрутившись кілька хвилин, я намагалася заснути. Проте сон ніяк не приходив. Зрештою, я взяла телефон і подивилася на дисплей.
«Нічого собі:  тільки четверта ранку», – здивувалася я.
Нічка сьогодні була довгою і вкрай насиченою. Нема сенсу лягати спати, але і йти гуляти, я не ризикувала. 
Тому вирішила виплеснути енергію звичним мені способом. Я тихенько сповзла з ліжка, одягла свій сексі – шмексі шовковий халатик, який ледь закривав стегна і стягнула його на поясі.
Волосся я зібрала у високих кінський хвіст.
Тоді акуратно витягла полотно та фарби. Ідея виникла сама, тому я швидко схопила фіолетові фарби.
Намалювала я мільйон маленьких фіалок, а посередині фіалкової галявини я зобразила світловолосу дівчину з букетом у руках. І від самих фіалок, і водночас від неба над її головою відбивалось яскраве світло.
Для кращого ефекту обличчя дівчини заховала, посадивши її боком.
Вітер розвіював її довге золоте  волосся, яке частково затуляло її обличчя. Одягла я її по-простому: джинсові шорти, футболка блакитного кольору, яка спадала через одне плече, тим самим оголюючи інше, і звичайні босоніжки з ремінчиками.
Вона сиділа на землі, насолоджуючись п’янким ароматом фіалкового букету. І від нього, здавалось, отримувала неземне задоволення. Вона наче потонула в своєму світі, тому її більше нічого не цікавило.
Я зобразила навколишній простір як пітьму, яка ширяла повсюди, і яка накрила б  дівчину з головою, якби не було небесного світла.
Відклавши пензлі, я полегшено зітхнула.
Здається, та енергія в мені стихла. Я ніби виплеснула її на полотно і все заспокоїлося. Я перевела погляд на годинник й охнула від несподіванки, тоді знову подивилася на картину.
Над її створенням я працювала всього пів години. Як таке можливо? Так, справді, я писала її дуже натхненно на одному подиху. Але все одно, як би там не було – це не можливо. Хоча…?
Я могла б дивуватися, якби не була знайома з демоном, який періодично витягує мене в потойбіччя, щоб порозмовляти.
Проте в моєму житті відбувалися і більш парадоксальні речі, тому на це нема сенсу звертати увагу.
Але в мене ще й досі залишалося багато часу, щоб виспатися. Заняття в нас починалися о 12:00, тому я вирішила просто відпочити.
Коли я почула шурхіт, то зрозуміла, що Настя вже прокинулася. Вона ходила навшпиньки по кімнаті, щоб не розбудити мене. Здається, моє нічне виховання дало плоди.
– Ей! Привіт! – потягуючись по – котячому, обізвалася я.
Годинник показував тільки шосту ранку. Отже, я спала всього – на – всього дві години. Але відчуття було таке, ніби я два дні відпочивала. Повна сил та енергії.
– Доброго ранку, – відповіла Настя.
Розслабившись, що вже не потрібно переживати за тишу, вона увімкнула чайник.
Та коли Настя побачила, що я також починаю підніматися, кинула на мене здивований погляд.
– А…. – протягнула вона. – А ти куди?
Але я вже навіть застеляла ліжко.
– Не знаю, – весело сказала я. – А ти куди?
Я звернула увагу, що на її ліжку лежав рюкзак, а біля нього акуратно складена спортивна форма та кросівки.
«У…. Вона ж спортсменка…», – іронічно протягнула я. Ще досі я не могла в це повірити.
– Щоденна ранкова пробіжка, – скривившись, простогнала Настя.
Стало зрозуміло, що вона їй не так вже й подобалася. Але моя увага закцентувалася на іншому слові: «Щоденна!!!»
– Що, серйозно!? – запитала я, не приховуючи здивування.
І вся моя міміка неприховано показувала, що я дуже сумніваюся в її спортивних здібностях. Здається, вона була не такою вже й «блондинкою», як я думала, тому зрозумівши, про що я думаю, відповіла:
– І не дивися так на мене. Ну так – люблю погульбанити і відірватися на повну! Але спорт – це святе!..
Мені не дуже в це вірилося, але й заперечувати я не стала.
Закипів чайник і я приготувала нам каву. До речі, вперше за весь час. Завжди кавою займався Женя. І тут я згадала: цікаво, чи вирішив він уже свої сімейні проблеми.
Коли Настя уже хотіла виходити, я несподівано напросилась:
– Візьми мене з собою!
Моє прохання дуже здивувало Настю. На її обличчі можна було прочитати щось такого: «Що, серйозно!!!? Ти не потягнеш! Але якщо тобі так хочеться – пішли, поганяю тебе як слід».
– Ну, пішли,  – коротко відповіла вона так, ніби кинула мені виклик.