14.

У кімнаті вже не було нікого й нічого, крім безладу, який залишили мої співмешканці.
Але я була надто пригніченою, щоб звертати на це увагу.
Бездумно скинувши з себе светр і джинси (й навіть не запам’ятала, чи склала їх, чи просто просто кинула на землю), я впала на ліжко й накрилася ковдрою.
Мій погляд завмер – і я так ще з годину дивилася в стелю. Не могла стримати сльози, усвідомлюючи тільки зараз, чим така прогулянка могла б закінчитися. Це все моя безвідповідальність. І все могло мати інші наслідки, якби не...
Хто ж він такий, цей високий брюнет? На вигляд йому не більше двадцяти п’яти. І чому я маю таке відчуття, ніби десь його вже бачила!? Але де?.. Є ще одне запитання, яке не давало мені спокою.
Чому ці наркомани так боялися його..? Отак роздумуючи, я незчулась, як заснула.
– Блін, – застогнала я.
Мене знову почало "засмоктувати". Після другого разу моїх усвідомлених потойбічних подорожей, я уже навчилася відчувати, що відбувається зі – мною.
– Лелій! – закричала. – Чорт тебе побери!
 «Де цей засранець?» – подумала я.
Я стояла посеред великої вітальні, в бальній сукні 60-х років – пишній, мереживній салатового кольору з відвертим декольте.
На своїй шиї я відчула якийсь мінеральний камінь, який був насичено зеленого кольору, і гармонійно поєднувався із сукнею.
Кімната була в стилі «Старої Англії». Червоне дерево оздоблювало все: стіни, стелю, підлогу з візерунками. А посередині – великий вишнево-коричневий килим, на якому я якраз і стояла. Просто переді мною височів камін, у якому потріскували дрова. На стінах висіли картини, написані олійними фарбами.
Великий шкіряний диван стояв навпроти каміна. У тьмяному світлі я й не зауважила, що на ньому хтось сидів. Та коли він заговорив, я нарешті звернула на нього увагу.
– Маєш гарний вигляд.
..Лелій! Звичайно ж! А хто ще?..
Коли він підвівся, я охнула. Вигляд  у  нього був неперевершений. Ніяких тобі джинсів і смайликів. Смокінг! Такий вишуканий та елегантний, що не можливо не дивитися на нього. Знаю, смішно звучить, але сьогодні Лелій світився неземною красою.
Сам смокінг був чорний, але сорочка з довгими і пишними рукавами була салатовою, як і моя сукня. Волосся він розпустив, тому воно плавно спадало на його обличчя.
Оговтавшись, я не могла стриматися, щоб не висловити йому зворотній комплімент:
– Ти також! – видихнула.
Він ніжно посміхнувся і подав мені руку.
– Гадаю, цього разу, ми приємно проведемо час?
Я просто кивнула. Обстановка була шикарною, а наш одяг вражав, тому я забула про все й увійшла в роль елегантної леді. Присівши, я нерішуче запитала:
– А де твій кабінет із джакузі?
Лелій обвів рукою вітальню:
– Я вирішив змінити обстановку, – лукаво посміхаючись, відповів демон.
Я запитально подивилася на нього. Мене й попередня обстановка влаштовувала.
Проте ця атмосфера, а ще камін. Я в захваті.
Побачивши мій задоволений вираз обличчя, він також посміхнувся.
Розслаблено присівши на диван біля каміну слідом за мною.
Не знаю чому, але я відчувала себе умиротворено. Справді, обстановка мене заспокоювала. І чесно зізнаюся, 60-ті – це мої улюблені роки. Вишукані сукні, елегантно одягнені чоловіки – справжні джентльмени, і ніяких тобі жовтозубих. Від цих спогадів я здригнулася.
- От – от! – урочисто заявив демон. – А хто такий жовтозубий?
Здивовано піднявши брову, я втупилася в демоняру. Значить минулого разу мені не здалося - він дійсно читає мої думки.
З таким співрозмовником я взагалі могла б просто говорити все, що думаю. Але тут моя усмішка згасла:
– Ніхто!
– Ну…, – протягнув Лелій. – Якщо не хочеш, не говори.
Він промовив це якось тривожно – стурбовано. Але вже через секунду знову почав розмову незворушним тоном:
– Головне, що я знайшов стежину до твого серця.
На такі грандіозні заявочки я фиркнула:
– Нічого ти там не знайшов! Одягнути мене в шмотки, які мені подобаються і запалити камін – ще нічого не означає. І для чого тобі взагалі потрібна та стежина?
На моє остання запитання він зашарівся, чим вкотре здивував мене. О боже, ти мій! Диявол, якому чорт знає скільки тисячоліть, вміє червоніти. Я ніколи до цього не звикну.
– Мені потрібно, щоб ти зробила мені послугу.
Ну, звичайно. А що ще може бути потрібно демону від звичайної мене.
– Це я вже зрозуміла.., – розвівши руками, іронічно заявила йому.
Він уже збирався відповісти, але тут я дещо згадала і перебила його:
– До речі, хотіла запитати: чому мої емоції такі суперечливі? Хоч переживання та тривоги вже немає.
За виразом обличчя демоняри можна було зрозуміти, що він не особливо горів бажанням відповідати.
– Бо я так захотів. – коротко і не зрозуміло.
Я простогнала:
– Ну, звичайно ж! А більш вичерпну відповідь я можу почути?
– Я переконав тебе, що не варто хвилюватися, і що зі – мною ти в безпеці.
– Вчора…, – радше сама собі, ніж Лелію, пояснила я. – Чудово! Тоді ти значить можеш «переконати», в чому тільки тобі заманеться.
Лелій потиснув плечами. Це мене не тішило. Зовсім не тішило. У відчаї я встала і моя сукня голосно зашурхотіла. Підійшовши ближче до каміна, я  розвернулася спиною до демона:
– Про яку послугу йде мова? – холодно запитала я.
Розуміння того, що в твоїй голові колупаються, неприємно різанула по серцю. Мені здалося, я достатньо адекватно поводилася, щоб проводити наді мною свої маніпуляції. Стало образливо, до глибини душі.
Лелій також піднявся і підійшов до мене притул, від чого я відчула його дихання на моїй оголеній шиї.
– Ну, не ображайся, – видихнув він. – Це ж добре, що ти не боїшся ме…
– Добре було б, якби ти не шарпав мене! – перебила його, схрестивши руки на грудях.
Говорити йому про те, що я і так його не боялася не було сенсу. Я образилася і не зобов’язана демонярі щось там пояснювати.
Настала незручна пауза. Було чути лише потріскування дров у каміні. Нарешті першою заговорила я:
– Що за послуга?
Лелій пожвавішав і це було відчутно, навіть спиною.
– Отже, ти погоджуєшся?
– Залежить від того - на що!
– А… – простогнав він, – Я ж не розказав…
Він узяв мене за плечі і розвернув до себе. У тілі розлилося приємне тепло, а там, де він доторкнувся,  пробігли мурашки.
– Ти сьогодні маєш неперевершений вигляд, –видихнув Лелій захоплено.
– Дякую, ти вже мені це говорив.
– Ну ось, –  протягнув він, не наважуючись перейти до суті. – Якщо ти сьогодні така неперевершена, а наші наряди так гармонійно поєднуються, то чому б нам не сходити кудись разом.
Я витріщила очі. Це що таке було? Він запрошує мене на  побачення?
– Що? – розвівши руками, почала я. – І куди ми можемо піти разом?
О… бог ти мій! У думках промайнуло безліч варіантів вечірок, на яких ми з Лелієм відриваємося. Пікнік, під час якого він поглядом розпалює вогнище, або дискотека, на якій він силою думки відкидає якогось пацана, який залицяється до мене, на десять метрів.
Мої вуста перестали слухатися і розтягнулися в посмішці.
А от демоняра себе не стримував, тому реготав від душі:
– Ну і фантазія! – продовжуючи сміятися, витиснув з себе він. – Це звичайна вечірка!
Я дивилася на нього й намагалася проаналізувати його думки:
– Коли ти говориш «звичайна вечірка», то маєш на увазі, десятки п’яних безсмертних? О…. дякую, я до гуртожицьких п’янок звикнути не можу, а тут..!!! Ні-ні!
«Що він собі думає? Я просто шокована! Те, що він відключив мій страх, ще не означає, що він відімкнув мій мозок».
Лелій зробив смішну гримасу:
– Ну, що ти? Заглянемо на хвилинку і..
– Ти що, серйозно!? – закричала я. – Ти збожеволів!!! Як ти собі це уявляєш?!?
– Усе буде нормально, – не заспокоювався демон. – Все буде безпечно для тебе.
Як я вже говорила, він не переставав мене дивувати. Ні, навіть не так. Він не переставав мене шокувати. А особливо його фразочка: «Це буде безпечно для тебе». А що могло б бути по-іншому? Від цих думок моє тіло вкрилось мурашками.
І часто ти людей на ваші демонські вечірки запрошуєш?
У його очах я побачила відчай і водночас печаль.
Лелій відпустив мої плечі і пішов у протилежний бік до книжкової шафи, вдаючи, що йому потрібно негайно щось прочитати.
– Не часто, – коротко відповів, сухим голосом.
Провівши рукою по палітурці однієї із книг, він продовжив:
– Може ти й права. Я ще ніколи не приводив із собою жінку – не те, щоб людину!
Я оторопіла. Невже демон, який живе тисячоліття (..А може й не одне!..), не заводив ніколи романтичних стосунків?
– Серйозних романтичних стосунків, – відповів він на мої роздуми.
– А скільки тобі років? – це питання уже давно цікавило мене, але якось не було відповідної нагоди для нього.
Лелій відірвався від милування книгами і подивився на мене так, ніби я запитала його, чому земля має форму кулі.
– Ти хіба історії взагалі не знаєш?
– Е…., – протягнула я, здивовано піднявши брови. – Історію чого? Демонології?
– Як з’явилися демони! – підтвердив він мої слова. Тепер у його голосі відчувалися влада і могутність.
Переступаючи з ноги на ногу, я заговорила:
– Ну… вони… демони збунтувалися, тоді їх вигнали.., – запинаючись, промимрила я.
У його очах заблищали іскри. Лелій підняв брови й криво посміхнувся.
– У….. – протягнув він. – Справи ще гірші, ніж я думав. Ангели падали і до масового бунту, і після нього, і досі падають. Він тут ні причім!
– «Ангели падають», – здивовано повторила я, оскільки такий вислів я почула вперше. – Що це означає?
Але Лелій не відповів. Він мовчав і, здається, навіть не дихав.
Чому він не відповідає? І тут мене полонила надзвичайна цікавіть
Він стояв на місці, тому тепер до нього підійшла я. Повторивши його трюк, я зупинилася позаду нього. Коли я наближалася, моя пишна сукня зашурхотіла і накрила ноги демона. Від цього звуку й дотику він здригнувся.
«Здається, не одну мене можна застати зненацька», – подумала я.
Але він і далі стояв непорушно. Тоді я взагалі відважилась на відчайдушний і ризикований вчинок:
– Лелій, – прошептала я і зловила його руку.
Раптом я відчула щось дивовижне… Тепло, яке розливалася у моєму тілі. Ніби невидима енергія вливалася в мене, починаючи свій шлях від моєї руки і закінчуючи грудьми. По шкірі забігали мурашки – і я відчула фізіологічне задоволення.
Я не впевнена, чи такі відчуття переживають під час оргазму, але мої ноги затремтіли – і я глухо застогнала.
Але в наступну мить, коли Лелій вирвав свою руку з моєї, усе це раптово припинилося. Він дивився на мене шоковано, дикими очима.
Демон мовчав, бо не міг промовити ні слова. Настала глуха тиша. Ми дивилися один на одного, очікуючи почути відповіді на свої запитання.
Але мовчання затягнулося. І ось першим заговорив Лелій:
– І що, скажи, заради всього святого, ти витворяєш? – він сфокусував свій розгублений погляд і підійшов ще ближче.
Між моїми очима та зіницями демона – лише кілька сантиметрова відстань. Здавалось, ще один крок – і все: казці кінець! Але він терпеливо чекав на мою відповідь.
– Я не знаю, – чесно зізналася розгублено.
Плавно ковзнувши поглядом з моїх очей на губи, він зробив цей проклятий крок.
Я відчувала його подих на своїх устах і, коли він легенько припав до них, мене вдарило електричним струмом.
Я відчула такий заряд енергії, що просто зараз могла б пробігти марафон на одному подиху.
Сила енергії почала не просто вливатися в мене – вона вибухала вулканом. Одного дотику було досить, щоб я відчула все блаженство неземної насолоди. Його поцілунок тривав менше секунди.
І раптом усе знову обірвалося, коли демон відстрибнув від мене. Як він зумів це провернути за такий короткий проміжок часу, залишилося загадкою.
У мені і далі продовжувала бурлити ця енергія. Вона нікуди не зникала, і, почуваючи себе просто неймовірно чудово, я мимоволі посміхнулася.
Але, здається, демонові було не до жартів. Він дивився на мене так, ніби в його вітальні стояла не тендітна дівчина в шикарній сукні, а ядерна бомба сповільненої дії, яка саме в цю секунду може зірватися. Він не міг промовити ні слова, тому першою ризикнула заговорити я:
– Що?
Чули б ви моє «ЩО»!? Воно звучало емоційніше за будь – які драматичні поезії.  У ньому було і запитання, і ритм пристрасті, і відтінок недорозуміння.
Я зробила крок назустріч Лелію, однак він зі швидкістю світла відійшов ще на кілька метрів від мене і врізався в книжкову шафу, на іншому кінці кімнати. Вона перекинулася, а книги почали розсипатися. Я перелякалася, схопившись за свою сукню. Хотіла підбігти до нього. Але він зупинив мене одним порухом руки.
– Стій на місці! – піднімаючись з підлоги, прогарчав демоняра. – Стій там, де стоїш, і не підходь до мене!
Сказати, що я була шокована, – це нічого не сказати.  Так, звісно, дивно відчувати такий прилив енергії. Але зараз я про це не задумувалася.
Мені просто було класно і я хотіла танцювати. Я згадала, що Лелій, здається, щось говорив про вечірку. І раптом мене охопило непереборне бажання все-таки піти на неї.
– Ну, що, пропозиція піти погудіти ще в силі? – випалила я.
Коли демон нарешті підвівся, то ледве дошкандибав до дивана.
Я запропонувала свою допомогу, але він знову відмовився,  порухом руки показуючи, щоб я не підходила ближче, ніж на два метри. Зізнатися чесно, вигляд він мав не дуже. Чи то від здивування, чи від фізичної втоми він не міг вимовити ні слова. Але за якусь мить він все ж таки витиснув із себе цілісне речення:
– Ніяких вечірок!!!
І з цими словами, все раптово розчинилося.
Я розплющила очі. Виявляється я лежала в ліжку. Розчаровано простогнала. Ну як так. Енергія так і бурлить в мені, потребуючи виходу. Піднявшись, побачила сплячу Настю.
«О…чудово! Те, що треба!» – подумала собі.
– Настя! – закричала я.
Вона від несподіванки підстрибнула, швидко сівши в своєму ліжку.
«Ось тобі! Тепер моя черга піднімати тебе посеред ночі».
– Ти що, збожеволіла, – простогнала Настя, протираючи очі.
Я хитро всміхнулася:
– Поїхали в клуб! Потусуємося!