13.

– Наливай! – почула я десь далеко.
Розплющивши спочатку одне, потім друге око, а тоді вмить два разом, я прозріла. (В прямому і фігуральному значеннях!).
Кімната була переповнена незнайомими мені людьми. Я сіла, шоковано роззираючись по – сторонах. І не знала, що робити і як поводитися. Зиркнула у вікно й зрозуміла, що на вулиці непроглядна ніч.
Проте в нашій кімнаті був самий розпал вечірки.
«Нічого собі, я спала мертвим сном!!!»
– О…! – почула я знайомий хриплий голос – Спляча красуня прокинулася!
Це був Віталька. І зараз він був досить – таки бадьорим, пам’ятаючи про той стан, у якому я його бачила сьогодні зранку.
Чорні джинси, чорна сорочка і темно – сині кросівки. Він підбіг і безцеремонно всівся біля мене.
– Слухай! Тебе і танком не розбудиш, – весело сказав він і протягнув мені якусь червону бурду в пластиковій тарі.
Я покосилася на стакан, а потім на Віталіка:
– Ну, і що це таке?
– Кривава мері!
– Фу…
Горілка з томатним соком. Гірше і не придумаєш.
Я ненавиджу томати, а спиртне п’ю рідко, тому й відмовилася.
– Ну, як хочеш, – сказав і одним махом випив і мою порцію. – Я -  Віталік.
– Це я зрозуміла ще вчора вночі, – фиркнула я.
– А…, – протягнув він. – А хіба ми вчора бачилися?
«О Боже!» – закотивши очі, подумки простогнала я.
Це був безнадійний випадок. Тому я взяла джинси і светр і пішла до ванної.
Там мені довелося вигнати парочку пацанів, які затягувалися якоюсь травкою.

Коли я перевдягнулася, мені не захотілося ні на секунду залишатися у цьому наркопритоні.
На вулиці я змогла вдихнути на повні груди.  Глянула на годинник і зрозуміла, що зараз третя ночі. Але вертатися назад мені не хотілося. Тому я вирішила трішки погуляти, доки всі не розійдуться.
Я оглянула вулицю і вирішила йти дорогою до академії. Здається буде дощ.  Погода вогка й холодна. Я трохи прорахувалася, так легко одягнувшись. Проте ні за що не повернуся назад. Потрібно вибирати із двох бід – ліпшу.
Йдучи темною вулицею, я роздумувала, як буду жити в цій божевільні. Не гуляти ж мені кожної ночі? Я була готова заплакати з відчаю.
Лелій не давав мені відпочити уві сні, а Настя – наяву.
«Навіть не знаю, хто з них більше зло».
Я так задумалась, що й не помітила п’яну компанію, повз яку  саме  проходила.
Їх було четверо. Вони голосно про щось розмовляли. Та, коли побачили мене, відразу ж замовкли. Один із них покликав мене:
– Ей, кицюня! – хрипло промовив він.
Але я не озирнулася.
– Ану, ходи сюди! – закричав інший.
Я затремтіла від страху й пришвидшила крок.
Навколо не було ні душі, щоб покликати на допомогу, доводилося хіба лише тікати.
Але було вже пізно – до мене підбігло двоє. Один високий і світловолосий, інший – низький, котрий єхидно вишкірявся, показуючи свої жовті зуби.
– Кудись спішиш? – запитав високий, хапаючи мене за руку.
– Випий з нами! – сказав  «малий», намагаючись обійняти мене за талію.
По спині пробігли мурашки. Виникло жахливе відчуття відрази. Я запанікувала, істерично закричавши.
– Відпустіть мене! Я ж вам нічого не зробила! – розридалася я не на жарт.
Я намагалася вирватися з усіх сил, але вони тримали міцно.
Вони ж голосно розсміялися:
– Ну, зараз і зробиш, – розреготався «малий» із жовтими зубами, обмацуючи мої груди.
Я закричала так голосно, як тільки могла.
Дивно, але крізь свій крик, я почула чоловічий голос:
– Мужики, якісь проблеми?!
Вириваючись, я раптом побачила силует високого чоловіка, який мені здався наче знайомим.
– «Ну, да! Вийобується!»
Чоловік прижмурив одне око:
 – Ну, тоді ясно!..
Підійшовши ближче, він почав мене розглядати незворушно – холодними очима.
Але раптом я побачила в його погляді здивування, так ніби він щось згадував. І тут його обличчя посвітлішало, а на вустах промайнула легенька посмішка.
 – Відійдемо! – сказав він, звертаючись до високого.
Це прозвучало не як запитання, а як наказ.
– А….? – почав жовтозубий, але спіймавши погляд строгого брюнета, відразу ж замовк.
– А ти, стоїш і не дихаєш! – сказав він тихо, але водночас владно.
Коли вони відійшли, малий відпустив мою руку і здивовано спостерігав за чоловіками.
Я відстрибнула, обхопивши себе руками. Все відбувалося так швидко, що я не встигла нічого й зрозуміти. Залишалося тільки стояти, мовчки спостерігаючи за картиною, яка відкривалась переді мною.
– Чорт, – простогнав «жовтозубий».
Я зиркнула здивованими очима: куди зникла його самовпевненість і наглість?.. Зараз він стоїть і тремтить від страху. Хто цей хлопець? І чому його так бояться?
Високий брюнет виписував моєму кривднику по самі гланди.
Це було зрозуміло з того, як він кричав на нього, активно жестикулюючи перед його носом. Той тільки кивав і згаслими очима оглядав свої заношені кросівки. Врешті-решт мій рятівник замахнувся, але в останню мить стримався, взявши себе в руки. Коли він повернувся до нас, я здригнулася, не знаючи, що можна чекати від цього чоловіка.
 

– Звалив! – гримнув він, і «малого» як вітром здуло. – Пішли! – звернувся до мене і провів рукою  в бік гуртожитку.

Ми йшли мовчки, та коли підійшли ближче, він промовив:

– Йди, і більше ніколи не ходи вночі одна, – владно, з нотками турботи в голосі,заговорив до мене.

Я вирішила не випробовува більше долю, тому швидко забігла в гуртожиток.

«Я в безпеці!», – видихнула про себе.

А більше мене нічого не хвилювало. У ліфті через мандраж я не могла стримати своїх сліз.