12.

Виставка мені дуже сподобалася. Ми розглядали експонати, гід про щось розповідав, але  Женя не давав мені почути ні слова.
– Ну-ну… і коли вони припхалися? – нагнувся і шепотів мені просто в вуха.
Я копнула його в ногу:
– Шшшшш!
– Ну, скажи!.. – не заспокоювався він.
Я зрозуміла, що він не відстане, доки не почує відповіді, тому, притягнувши його до себе за футболку, прошепотіла:
– Десь біля третьої.
Женя захихотів, але, побачивши застереження в очах Вікторії Василівни, ми вирішили поговорити пізніше.
Минуло ще півгодини – і тоді нас відпустили, попередивши, що завтра в нас будуть практичні заняття з гончарства. 
Усю дорогу Женя допікав мене питаннями, тому довелося йому все розповісти як точніше.
– Що, в натурі накурені? – не вірив він.
– Ну, ти ж бачив, як вони позасипали? – відповіла я, розводячи руками.
Ми йшли до ювелірки, щоб зробити з метелика підвіску. У Львові вони на кожному кроці, тому ми зайшли в першу – ліпшу.
Майстер акуратно покрутив прикрасу в руках, і сказав, що все буде зроблено до завтра.
– З якого металу робити петельку? – на кінець поцікавився ювелір. – Платинову? Як і метелик?..
Я витріщилася і подивилася на Женю, але, здається, його це не здивувало.
– А ти що думала – він срібний!?.. – напевно здогадавшись про мої думки по виразу обличчя перепитав.
– Ну, так…, – здивовано протягнула.
Але тут у Жені задзвонив телефон і його обличчя стало серйозним.
– Я швидко, – сказав і вийшов на вулицю.
Стіни та двері ювелірної майстерні були скляними, тому я бачила, яку серйозну розмову  вів Женя: він збуджено розмахував руками, розходжував туди – сюди. Раптом завмер на місці.  Потім кілька разів кивнувши, поклав слухавку.
Коли він увійшов, я вже розраховувалася з ювеліром, пояснюючи, що срібна петелька добре пасуватиме. І нічого страшного, що не з того матеріалу. Витрачати гроші на платину в мене не було жодного бажання.
Ми вийшли і Женя сказав, що в нього з’явилися термінові справи. Його вигляд і справді був схвильований.
– Давай я посаджу тебе на маршрутку, – незворушно, запропонував він.
– Все нормально?
– Так – так, – відмахнувся. – Сімейні проблеми…
Про свою сім’ю Женя мені майже нічого не розповідав, постійно уникаючи цієї теми. Йому була неприємна ця тема. Тому я і не хотіла розпитувати.
Коли я знову побачила свою табличку з номером 881, мені стало страшно. Бо я й уявити собі не могла, що відбувається за нею.
Груповий «відходняк», або, що ще гірше – поправини.
Я наважилася, і штовхнула двері.
Тиша.
«Це вже добрий знак», – подумала собі  і переступила поріг.
– Привіт! – на ліжку сиділа сексі – блонда з запухлими очима.
– Привіт, – обережно відповіла їй. – Як справи?
Вона скривилася:
– Та ніби норм…, – не договоривши, підстрибнула і швидко побігла до ванної кімнати своїми довгими ногами.
«Ласкаво просимо в гуртожиток», – скептично подумала.
За хвилину Настя вернулася, але вже з тазиком.
«У…, передбачлива, хоча й блонда», – ці думки крутилися в моїй голові, поки я думала, щоб це приготувати на вечерю.
– Я – Настя, – представилася мені, копнувши тазик під ліжко.
– Вероніка, – відповіла я просто.
Пауза. Більше я не змогла витягнути з себе ні слова. Я була вкрай виснажена і морально, і фізично, тому вирішила поспати, доки в кімнаті ще тихо.
Перевдягнувшись у шорти та свою улюблену футболку з надписом «Hello, Kitty», я нирнула під ковдру. І провалилася у сон за декілька секунд.
Я йшла дорогою, а навколо – ні душі. Темно. Лише десь далеко пробивалося світло. Я прямувала на нього. Але це було незвичайне світло. Підійшовши ближче, побачила, що воно освітлює гору, на якій ростуть тисячі фіалок. Тож я попрямувала на світло. Фіалок було безліч навколо. Вони росли скрізь, куди сягав мій погляд, на горі. Я присіла і почала рвати квіти. Сформувавши цілий букет, я побачила, як темрява намагається затулити собою всю гору, проте вперті промінчики світла продовжували пробиватись крізь пітьму..І надзвичайне світло вказувало мені дорогу….
Я присіла і почала рвати квіти, сформувавши цілий букет.
– Наливай! – почула я десь далеко.