10.

Я не знала цього напевно, але підозрювала, що це кров. А що ще?
– Так, – просто відповів Женя, не виправдовуючись
– О Боже? Тобі боляче? Як це сталося?
Я засипала його питаннями, сподіваючись, що хоча б на одне із них він дасть  відповідь.
– Хто це зробив? Якісь виродки, наркомани?
Женя подивився на мене дивним поглядом, в якому читалися полегшення і вдячність.
– Ну, так!.., – почав він, – просто  ми «не зрозуміли» один одного. 
Він потиснув плечима й видавив із себе криву посмішку.
Часу на розмови не було. Тому я швидко забігла в аптеку й купила бинт, вату, зеленку, перекис та пластирі.
«Сподіваюся, що на уроках медицини нас навчили тому, що треба», – подумки простогнала я.
Не втрачаючи ні секунди, ми швидко поїхали в гуртожиток, щоб обробити рану. Дорогою Женя сказав, що зараз він живе один, тому ми вирішили зробити ці процедури в його кімнаті.
– Знімай сорочку, – раптом наказала я.
Женя широко посміхнувся і почав повільно розстібати верхні ґудзики.
-У, Олександрівно? Май терпіння, не все зразу, – підморгнувши, він сяйнув однією зі своїх найкращих сексуальних посмішок.
Здається, йому було краще, адже він знову жартував.
– Ей, ти, коханцю! – протягнула у тому ж дусі. – Швидко, а то передумаю!
Женя розсміявся, а тоді повністю скинув сорочку. Незважаючи на свій худорлявий вигляд, його тіло було таким, як треба. Рельєфним і накачаним, з «кубиками» на пресі.
Однак відволікатися не було коли, тому я швидко спробувала знайти його смертельну рану. А коли нарешті побачила її, то ледве стрималася, щоб не розсміятися. Вона виявилася не такою глибокою, як це здавалося на перший погляд. І по кількості крові на сорочці. Мені аж стало цікаво, як із такої маленької подряпини могло витекти стільки крові!?
– І що? Це все? – не стрималася я.
– А ти очікувала чогось більшого? Садюга!
Хмикнувши на його звинувачення, я просто взяла найменший пластир, який купила в аптеці, і заліпила ним ранку.
– Все, – заявила я, розвівши руками,– я врятувала тобі життя. Можеш не дякувати.
Він розсміявся й обняв мене. Я відчула тепло його тіла і мені хотілося простояти так якнайдовше.
– Дякую, моя рятівнице.
Ми простояли в такій позі лише кілька секунд і в цьому його звичному жесті не було нічого особливого й інтимного, але коли він відпустив мене, я засмутилася. Питання – чому?
– Ну, що? – першим заговорив Женя, обірвавши це незручне мовчання. –Може, чаю?

Так, звісно, мені хотілося провести з ним ще кілька хвилин. Але я відчувала втому, тому відмовилася і пішла до себе в кімнату, де вже, мабуть, мала бути нарешті й моя сусідка.
Але її там не було. Лише повсюди розкидані її речі свідчили про те, що вона реальна. Але зараз її десь чорти носять. Моя таємнича сусідка вела нічний спосіб життя, а я – денний.
«Може, ми ніколи й не зустрінемся?», – припустила я посміхнувшись. Оце був би номер.
Сьогоднішні події мене добряче стомили, тому не встигла я заплющити очі, як відчула невагомість. Моє тіло провалювалося в темряву. І я знову відчула легенький вітерець….