9.

– Що? – нарешті запитала я після кількох секунд мовчання.
– Вона чудова! – не відводячи погляду, видихає Женя.
– Що, серйозно?
– Звідки ти взяла цю ідею? – він обернувся, і поглянув мені прямо в очі.
Зараз він говорив словами Вікторії Василівни. Тому на моєму обличчі промайнула легенька посмішка. У погляді Жені – цікавість і водночас тривога. Я не спішила відповідати. А що я йому скажу? Проте, глянувши на картину, зрозуміла, що вона дуже нагадує того метелика.
Запинаючись, я невпевнено відповіла:
– Одного разу я бачила такого метелика…, – мені не хотілося йому брехати, але й правду сказати я не могла. – А що?
– Та…, нічого, – задумливо відповів він. – А де ти його бачила? – не  заспокоювався Женя.
«І що тепер? Як я скажу, що сама не знаю звідки в мене взялася ця прикраса?» – я вагалася, але нарешті відповіла:
– Вдома знайшла – знизила плечами. 
– Ого, класно! А він з тобою?
– Так, показати?..
Порившись кілька секунд у своїй сумочці, я помітила блиск. Це були крила метелика.
Коли я протягнула його Жені, у нього затремтіли руки. Це було дуже дивно. Тому одразу впало у вічі.
– Чого ти так хвилюєшся? – посміхаючись, запитала я.
Він миттю подивився на мене й широко посміхнувся:
– Просто такої краси я ще не бачив!
Він розглядав його декілька хвилин, а тоді простягнув мені назад.
– І що ти думаєш з ним робити?
– А що мені з ним робити? – запитала, кидаючи цю річ назад до сумки.
– Ну, не знаю? – Женя розвів руками, потім присів на край ліжка, нахмурився. – Така краса не може валятися разом із твоїм мотлохом. Це варварство!
– Ей, у моїй сумці немає мотлоху!
– Так, звичайно! Тільки найнеобхідніші речі, що важать десять кілограм.
Ми розсміялися. І тут мені стало цікаво, що він має на увазі.
– А, що ти пропонуєш?
– Давай зробимо тобі підвіску, – не роздумуючи запропонував Женя.

Я здивовано подивилась на нього. Звичайно, це була приваблива ідея, проте я не надто полюбляла носити прикраси.
– Думаєш? Я навіть не знаю…, – невпевнено відповіла я. – Це не моя річ. Просто знайшла її.
Сперечаючись, Женя переконував мене, що це гарна ідея. Ми домовилися, що завтра підемо до ювелірки, щоб приробити петельку для ланцюжка.
Сьогодні в нас справ більше не було. Я підписала всі документи, а Женя за той час, доки я їх відносила вахтерам, підготував сюрприз. Навіть не знаю, як йому вдалося це зробити, але факт є фактом. Він зготував мені каву – лате. А ще на столі лежало печиво.
– Звідки воно? – здивувалась я.
– Із моєї кімнати.
Печиво виявилося дуже смачним. Пісочне тісто з родзинками, обсипане горішками. Ммммм… Після нашої невеличкої трапези Женя пішов до себе.
Не встигли двері зачинитися, як він знову влетів до моєї кімнати. Від несподіваного влому я перекинула чашку на столі.
– Ей..., – протягнула я, піднімаючи горнятко. – Ти чого?
Він витягнув з кишені два квитки й один із них протягнув мені.
– Це твій сюрприз? – випередила його думку.
Женя взяв мою руку і поклав у неї квиток.
– Олександрівно, зустрінемося там. Початок о 20:00.
Я хотіла розпитати: що, як, куди?! Але Женя сказав, що в нього є негайні справи і він мусить бігти. Прощаючись, попередив, щоб я не запізнювалася.
Коли двері зачинилися, я глянула на сюрприз у своїй руці. Це виявився квиток до Театру імені Марії Заньковецької. Посередині було написано: «Дама з камеліями». Ця ідея була мені до вподоби. Навіть дуже. Адже я обожнюю театри й усе, що пов’язано з мистецтвом.
У кімнаті, здавалось, справ більше не було, тому я вирішила прогулятися. Одягнула одну – єдину сукню, яку привезла з дому. Саме для таких випадків. Чорну атласну, довжиною до колін. Її рукави і верхня частина мали мереживо. Довершенням мого стилю були чорні лаковані туфлі.
«Ідеально! Те, що треба!» – подумала собі.
Проте оглянути себе не було можливості.
«Завтра обов’язково куплю дзеркало», – рішуче заявила, виходячи з кімнати.
Погода була чудовою. Незважаючи на те,  що на вулиці вже середина серпня, світило по – літньому тепле сонечко.
- Ну, ти і лошара! – почула чийсь голос і мимоволі озирнулась.
Біля гуртожитку стояла компанія. Два хлопці і дівчина. Вона – блондинка. І не просто блондинка – дуже приваблива, сексуальна, висока й струнка блондинка. Її форми були ідеальні: великі груди, округлі стегна та тоненька талія. Про таку фігуру я могла тільки мріяти. Волосся – довге, аж до поясу, натуральне, нефарбоване. Я сказала б, що вона ідеальна, якби не дві деталі: банка пива в одній руці та цигарка – в іншій. Вона була розвернена до мене, тому мені вдалося роздивитися її.
Один хлопець стояв біля неї – низенький, рудоволосий, у спортивному костюмі. Інший – навпроти них, тому я могла тільки зрозуміти, що це був високий брюнет. Стильно одягнутий і з модельно вкладеним волоссям.
Вони стояли біля самих дверей і щось емоційно обговорювали. Здається, жартували з отого, «рудого». Блондинка й брюнет скидались на любителів вечірок. Ну, а «рудий» – вечірньої пробіжки.
Я пройшла повз них і блондинка зміряла мене оцінювальним поглядом дикої самки.
«Напевно, тут ще й конкуренція!..», – подумала собі і вирішила поїхати до центру. І вже там чекати початку вистави.
Починало сутеніти – і площа Ринок оживала. Закохані парочки бродили «стометрівкою» при світлі старих ліхтарів. Вуличні музиканти грали на гітарах і співали пісні різних популярних українських рок – гуртів.
Дівчата в розкішних бальних платтях 60-х років розходжали поміж людьми, пропонуючи львівські смаколики.
Атмосфера збивала наповал своєю вишуканістю. Звідусіль віяло старовиною. Мимоволі починаєш відчувати себе принцесою, яка потрапила в інший світ – світ здійснення мрій.
У цій вечірній юрбі я не відчувала себе самотньою.
Присівши на лавочку, спостерігала, як львівські чоловіки літнього віку грали в шахи, чи в нарди. За ними було цікаво спостерігати. А ще цікавіше – слухати. Таких висловів, як «на й ті качка копне» або «най ті пером трасне», я ще ніколи не чула.
Час пролетів непомітно, тому за п’ятнадцять хвилин до початку вистави, я вирішила йти до театру, до якого було вже рукою подати – за два кроки від Оперного.
Тому я дійшла менше, ніж за хвилину. У чималому холі стіни були дзеркальними, і всі ходили біля них: хто зачіску підправляв, хто макіяж, а хто просто милувався собою – коханим.
З Женею ми домовилися зустрітися саме в холі. Тому я здивувалася, що його досі ніде не побачила, адже він сам просив не запізнюватися.  Про те, що він забув взагалі не йшлося.
Я розгубилася, бо не знала, що мені робити далі. І саме в цей момент пролунав перший дзвінок, після якого почала грати музика. Я набрала його номер: «Поза зоною!».
«Дивно!» – подумала.
У мене залишалося п’ять хвилин до початку вистави, тому я вирішила зачекати ще декілька хвилин.
У цей час люди почали заходити до зали, сідаючи на свої місця. Тому, коли продзвенів другий дзвінок, я теж попрямувала за ними.
Квитки Женя вибрав просто чудові: партер, десятий ряд, 21 і 22 місця. Сцена, як на долоні. Вистава була чудовою. Добра гра акторів не могла не взяти за живе.