8.

Зізнаюся чесно: я рідко матюкаюся. Але зараз в моїй голові промайнули абсолютно всі факи, які я знаю. Мої очі вилізли на лоба, а щелепа відвисла. Здається, я втратила дар мови. І судячи по тиші ліворуч, Женя теж.
Проте, він першим прийшов до тями. Піднявши мої валізи з підлоги, він мовчки наважився переступити поріг. Я боялася ризикнути здоров’ям. Це був просто жах! Кімната видавалась досить просторою. Два ліжка, письмовий стіл і шафа. На підлозі лежав круглий килимок, який колись був, здається, червоним, а може, і помаранчевим. Але зараз він на всі сто відсотків – чорний. Повсюди розкидані порожні пляшки від пива і горілки. Недопалки на кожному кроці. Якісь незрозумілі недоїдки валялись на столі. Я так розумію, тут пройшла запальна вечірка. І не один раз. І не один день.
– А тут не так уже й погано, – якось, не переконливо почав Женя. – Як для гуртожитка, звичайно ж!
– Угу, якщо жити, закривши очі.
Зараз було не до жартів. Але я не стрималася, сподіваючись, що це хоча б трохи розрядить обстановку. Але як виявилося це стало моєю помилкою.
Я побачила на обличчі Жені розчарування і, здається, він відчув провину. Якщо чесно кажучи, мені стало його шкода. Я не хотіла засмучувати цього позитивчика і ця репліка була недоречною.
– Оввв, Женя! Дивися, тут є вікно!
Я швидко перейшла кімнату. – І якщо його відмити, то трохи світла небесного сяйне на цей притон.
Через силу натягнула посмішку, але уважного Женю так легко провести.
– Ладно, Олександрівно! – пробурмотів Женя. — Я облажався, і не потрібно мене підбадьорювати.
Цими словами він збив мене наповал. Ніколи б не подумала, що побачу його в такому стані. Він стояв, схрестивши руки, і відвернув голову в інший бік, щоб не дивитися мені в очі.
І тут я не витримала. Я, підійшовши впритул, взяла його за руку. Від несподіванки він здригнувся і вмить подивився на мене.
«Чудово. Увагу привернула! Залишається, довести справу до кінця», – подумала про себе і впевнено заговорила:
– По-перше, я дуже вдячна тобі за все, що ти для мене робиш. І я ціную твою доброту й увагу. По-друге, ти не знав, що тут таке твориться. І я впевнена, що ти хотів для мене тільки найкращого. Але що поробиш? Якщо так вийшло, тоді мені доведеться жити в цій кімнаті. Нічого не зробиш.
Я відчула, як його рука стиснула мою, а на обличчі з’явилася легенька посмішка. Він мовчав, а в його очах блищали незрозумілі вогники. Ми стояли настільки близько, що мені стало недобре. І тут я додала:
– Думаю, після твого вечірнього сюрпризу, ти будеш прощенний? – кокетливо прощебетала я.

– Навіть не сумнівайся, – відповів Женя.
Його голос здавався більш розслабленим і я зітхнула з полегшенням. І тут він несподівано нагнувся і поцілував мене в голову. Я зашарілася, не знаючи, як реагувати.
«Що це взагалі таке було?».
Це більше нагадувало поцілунок батька, але реагувала я зовсім не по-родинному. В мене спітніла долоня і затрусилися ноги.
Женя не звернув на це уваги і продовжив:
– Ну, що? Відчистимо цей свинарник? – він потер обидві свої долоні. – Я нізащо не залишу тебе в цій дизентерії!
Слава богу, що мама закинула мені порошок і засіб для миття посуду.
Женя акуратно поставив мої валізи в коридорі (там у них більше шансів залишитися чистими) і ми приступили до роботи. На наше велике здивування у ванній кімнаті ми знайшли віник, швабру і тазик. Напевно, вони стояли там для декорації..!?
Замітаючи підлогу, мене осінило:
– О, Женя! – захоплено викрикнула я. – А де ти поселився?
Він відірвався від миття вікна і широко посміхнувся.
– А я боявся, що ти уже не запитаєш, – підморгнув мені. –Пам’ятаєш, я сказав, що тепер ти мене не спекаєшся?
– Ну?
– 882, – сказав Женя, цілком задоволений собою.
– Що, серйозно? – чесно кажучи, я здивувалась. – А хіба хлопці не живуть на іншому крилі?
– Хто тобі таке сказав? – здивувався Женя, – Тут все перемішано, як в твоєму інь-яні.
– Ну, це й помітно, — протягнула я, обвівши руками кімнату.
Нарешті, за весь цей час ми розсміялися від душі. Коли з прибиранням було покінчено, ми вирішили взяти «time out» та перекусити.
– Ваші вареники! – урочисто, виголосила я.
Протягнувши контейнер Жені, я побачила на його обличчі повне дивування.
– Ееее, – протягнув він. – Що, серйозно? Ти зліпила їх для мене?
– Жень, блін! – прокричала я. – Тільки не кажи, що ти пожартував! Я заради цього, – постукавши по контейнеру, прошипіла я, – вставала о сьомій.
Від моїх останніх слів його очі вирячилися ще сильніше.
– Звичайно ж, я не пожартував, – швидко промовив він. – Просто не очікував, що ти зробиш це.
Ще слово, клянусь, і хтось отримає контейнером по голові.

– Що, серйозно? Ти просив мене наліпити тобі вареників, але в той самий час не вірив, що я це зроблю? – прошипіла я.
Женя зашарівся і невпевнено пробурмотав:
- Не те, щоб я не вірив…, – протягнув він. – Але можеш бути впевнена, що я дуже сподівався на це, можна сказати мріяв.
І тут я вирішила зготувати каву.
- Ну-ну! – примружившись, кивнула.
Здається мені, що навіть, якби він їх ненавидів, заплітав би зараз за обидві щоки, бо вигляд в мене був ще той войовничий
Доївши останній вареник, Женя з відчуттям виконаного обов’язку розкинувся на моєму ліжку, заклавши руки за голову.
Я ж зазирнула до шафи і побачила, що мені навіть звільнили дві полички. 
– Ти дивися – чекали мого приїзду! – сказала, не стримуючи сміху. – Тепер зрозуміло, на чию честь вони влаштували таку шикарну вечірку.
Коли закінчила складати речі, подивилася на Женю: він лежав на ліжку, заплющивши очі. Підкравшись майже навшпиньки, я нависла над його непорушним тілом.
«Цікаво, він спить?» – нагнулася і прислухалася. Він дихав глибоко і рівномірно. – «Здається, так».
Мені не хотілося його будити, тому я акуратно витягла своє полотно, яке привезла з дому, пензлики та фарби. Мені так і свербіли руки щось намалювати. А зараз саме була така нагода.
Я витиснула декілька кольорів на палітру – кадмій червоний, кобальт синій і титанове білило. Змішала їх й отримала сіро-голубий колір. Але перед тим, як виводити лінії, я затягнула полотно чистим ультрамарином. Зробила фон. Узяла тоненький пензлик і почала виводити плавно-округлі лінії.
Я ще не знала, що малюватиму, але хотілося зобразити щось ніжне й делікатне. Коли я наносила фарби, то помітила, що в мене вимальовуються крила. Маленькі, делікатні ангельські крила срібного кольору. Навіть ще в зародку вони мали ідеальний вигляд. Але мені хотілося довершити їх останнім штрихом. Я витиснула зелену фарбу й почала робити акценти. Коли останній камінчик був на місці, то почула, як Женя, піднявши погляд, потягається:
– Доброго ранку! – протер очі Женя, відповівши мені посмішкою.
– Важка нічка? – пожартувала  я.
– Ов…. Олександрівно, ти ніяк не заспокоїшся!
Він проігнорував мою шпильку і показав на полотно, яке я тримала на колінах.
– Муза, нічого не зробиш, – весело прощебетала я.
Він підійшов до мене й завмер на місці. І тут  я побачила його шокований вираз обличчя!
Невже моя картина знову – «Не Ах Ті?». Але, як на мене, досить так нічого.