7.

Коли я підійшла ближче, то побачила, що Женя завмер чи то від радості, чи від шоку (поки ще не було зрозуміло!?). Зрештою, наважившись, я подивилася на дошку. І тут я потрапила в аналогічну ситуацію.
Bитріщивши очі, я не могла вимовити ні слова. Як і Женька, заклякла на місці. За мить я, здається, отямилась.
– Вони.. що.. жартують?.. – запинаючись, пробелькотала я.
Женя відповів у такому ж тоні, не відриваючи погляду від дошки оголошень:
–  Сам в шоці.
Ми ще декілька секунд простояли в такій паузі, а тоді Женя повернувся до мене. Він розтулив рота і я чекала на довгу промову в стилі Євгена Івановича. Але це все, що я почула:
 – Вітаю!
Я була настільки розгублена, що мені й того не вдалося сказати. В цю мить мене мало б розірвати від щастя, але шок загальмував усі емоції і вони не могли вирватися на волю.
– Жень, ми вступили! – нарешті, я змогла сформулювати цілісне речення. Подивилася на нього і побачила, що на його обличчі відбилися такі ж незрозумілі емоції.
Але його розгубленість тривала недовго. Женя широко посміхнувся і з хитрим виразом обличчя промовим:
– Все, Олександрівно, ти попала! Тепер ти мене не спекаєшся!
– Так-так! – проігнорувавши його репліку, показала на дошку оголошень.
– Ти в курсі, що ми на першому місці! – я знову швидко подивилася на список, ніби результати можуть змінитися.
– Ну, бачиш! А ти переживала!..
Женька взяв мене за плечі й розвернув до себе. Від несподіванки я підстрибнула.
– Олександрівнооооо, – протягнув він, – після того, що я уже бачив, – хитро посміхнувся, – як ти картини пишеш і каву п’єш, думав, ти, побачивши своє ім’я на першому місці, тут усе розтрощиш від радості. А може, навіть когось зґвалтуєш.
– Угу.....! І тому ти там довго стояв біля дошки? Боявся потрапити під гарячу руку?
І от, нарешті всі емоції, вивільнилися. Нахлинули, як цунамі. Ми так голосно розсміялися, що всі почали на нас коситися. Але нам було по - барабану.
Нарешті, цей вулкан вибухнув – тілом розлилося приємне тепло. Мене переповнювали емоції, тому моя реакція більше нагадувала істеричний сміх.
Сама не знаю, як так вийшло, але я підстрибнула й обняла Женю. А він, зі свого боку, вмить підхопив і закружляв мене.
Ми так довго сміялися, що мене аж почав боліти живіт і засльозилися очі.  Але я ніяк не могла заспокоїтися.
– Хух...!  – змахнувши сльози, першою заговорила я. – Ну, а що тепер?
Женька раптом подивився на мене, а тоді пирснув новою порцією сміху. Здається, у нього почалася істерика.
– Ну, ти даєш!!! – гамуючи сміх, сказав він. – Як що? Святкувати, радіти, бухати! Що там ще звичайні смертні роблять у таких випадках?
Я закотила очі і розвела руками.
 – Я не про те! Що далі нам робити? – я розхвилювалася, оглядаючись навколо – Йти в деканат, писати заяву? Треба дізнатися, коли в нас починаються пари, розклад занять, ну, і ще, звичайно ж...
– Олександрівно, – перебив мене Женя на півслові.
Він погладив мене по плечу, намагаючись заспокоїти. І я відчула моральне задоволення від такого, здавалось би, звичного дотику. Приємне тепло розлилося по тілу. І тут раптом усі страхи зникли. Дивно, як можна так міцно прив’язатися до людини, знаючи її всього кілька годин.
– Зараз просто радій, – продовжив він, не забираючи руки, яка не завдавала мені жодного дискомфорту. Мене більше здивувало інше – він був абсолютно серйозним і його голос звучав твердо та впевнено.
– Ні про що не хвилюйся.  Я про все дізнаюся і дам тобі знати.
Я хотіла запротестувати, але він зрозумів це швидше, ніж я відкрила рота.
– Все, все! Не обговорюється! – твердо заявив Женя, даючи мені зрозуміти, що сперечатися немає сенсу. – Їдь додому. Сьогодні був важкий день і тобі потрібно відпочити.
– А якщо потрібно буде підписати якийсь документ, або виникнуть питання, проблеми?  – не заспокоювалася я.
Женя похитав головою.
– Це все буде завтра! Сьогодні вже нікого немає.
Він обвів рукою хол, у якому не було ні душі: всі вже давно порозходилися, тільки на посту охорони хтось читав книжку, бо чути було, як шурхотіли сторінки. Я оглянулася навкруги і зрозуміла, що Женя абсолютно правий.
– Добре! Але ти відразу подзвониш, якщо щось станеться? – зітхнувши, беззаперечно погодилася з ним.
Я настільки перехвилювалася, що мало не накричала на турботливого Женьку.
– Олександрівно, ображаєш! – він випрямив спину, випнувши груди вперед, і заговорив більш звичним для себе тоном. – Давай номер!
Ми обмінялися номерами телефонів. А тоді я йому ще багато разів повторила, щоб він негайно дзвонив, важливо це чи не дуже. І в будь-який час доби.
Женя тільки мовчки кивав, а його обличчя ніби насміхалося з мене.
– Жень, це серйозно! – завершивши свій інструктаж, зауважила я.
– Добре, добре! В такому разі я дзвонитиму щопівгодини!
На цьому ми попрощалися. Я сіла в маршрутку «Львів – Тернопіль» і мене знову чекала довга й нудна дорога. Але цього разу я мала бадьоро-піднесений настрій. Сіла на крісло біля вікна і, спостерігаючи за деревами, які мелькали вздовж дороги, я нарешті розслабилась. І почала з запізненням усвідомлювати все те, що зі мною тепер відбувалося.
«Я студентка! Студентка академії своєї мрії. Я зробила це! Я змогла!».
І тепер, коли я вступила, то справді зможу реалізувати свої мрії. Я уже не могла дочекатися, коли приїду і про все розповім мамі. Бо ще перед іспитом я попросила її не телефонувати і не розпитувати нічого, мовляв, хочу зробити їй сюрприз.
«І, дякувати Богу, сюрприз буде приємним!».
Уявляю, як зараз вона переживає. Можу присягнути, що вона спекла мій улюблений празький торт, щоб привітати мене або заспокоїти. В будь-якому випадку він був би доречним. Адже саме сьогодні мені виповнюється вісімнадцять років. І, значить, я непоганий подарунок зробила сама собі. Це ж, як – не – як, мій перший крок у самостійне життя.
А ще я впевнена на всі сто відсотків, що вона зараз щось вишиває. Мама завжди вишиває, коли хвилюється.
Кажуть, що дорога додому вдвічі коротша. Так воно і є! Я й не зауважила, як ми в’їхали в місто. Можливо тому, що замріялася, як круто почне змінюватися моє життя!? Які в мене будуть пари? Звичайно ж, крім живопису, в мене буде й різьба, і скульптура, можливо, навіть гончарство. А ще мені було цікаво, яким є життя в гуртожитку? Хто буде моєю сусідкою? Чи зможу я жити з чужою людиною і ділити з нею одну кімнату? Адже вдома я звикла, що весь простір належить тільки мені. Я – одна, тому роблю все, що захочу! Але в гуртожитку такий номер не пройде. Тому я й уявити не можу, що на мене чекає.
Автобус зупинився на моїй вулиці, і я швидко вийшла, викинувши всі ці думки з голови. Бо дорогою додому я думала тільки про те, як розкажу мамі про свої успіхи.
Отож, влетівши в будинок, я побачила, що мама направду дуже хвилювалася. Я зрозуміла це, з розкішного букету соняшників, які враз розквітли на білому полотні.
Коли мама побачила мене, соняшники вмить полетіли на диван:
– Ну!!! – викрикнувши, тривожно глянула на мене, а її очі просто випромінювали дику цікавість.
Я витримала паузу, тим самим інтригуючи ще більше. А тоді аналогічним збудженим тоном вигукнула:
 – Я вступила!!!
Мама запищала від радості, а тоді підбігла й обійняла мене.
– Вітаю! – промовила, міцно стискаючи мене в обіймах. – Ти не уявляєш, як я хвилювалася. Я вже й не знала, що думати і чим себе зайняти.
– Ну, я бачу ти знайшла чим, – хитро посміхаючись, я кивнула у бік вишитої картини.
Мама розсміялася і весело промовила:
– Швидко мити руки і – на кухню! Сьогодні в нас подвійне свято.
Емоції переповнювали, тому я чимдуж побігла до себе в кімнату. Переодягнулась у свої улюблені шорти та футболку з Мікі-Маусом.
На кухню я бігла ще швидше, бо знала, що мене чекає якийсь сюрприз. Коли двері відчинилися, я побачила, що мама й Ліза вже тут. Коли вони сиділи поруч, то можна було подумати, що це сестри-близнючки: карі очі, чорне волосся і тонкі риси обличчя – один в один. Натомість я була копією батька.
Піднявши на мене погляд, Ліза натягнуто усміхнулася:
– Вітаю..., – видавила з себе офіційно-формальним тоном.
Здавалось, вона зовсім не рада моїм досягненням. Ще б пак! Саме через моє захоплення мистецтвом і сталася ця жахлива трагедія, у якій помер наш батько. Якби в той день я не наполягала на поїздці, нічого не сталося б.
Так, очевидно… В неї були причини ненавидіти мене. Я сама звинувачую себе в цьому. Кожного дня. Тільки-но згадую про тата. Як люблю його! І як все віддала б на світі, щоб тільки знову провести хоча б одну суботу на тенісному корті. І тут,  я вже не змогла стримати сліз.
– Ох…, Сонечко, ти чого? – стривожившись, мама підійшла й обняла мене за плечі.
Глибоко вдихнувши, я намагалась узяти себе в руки.
– Просто уявила, який тато був би щасливий, дізнавшись, що я вступила…
Після цих слів мама гірко посміхнулась, і я зрозуміла, що вона стримується, щоб самій не розплакатися.
– Ну звичайно ж. Це була ваша спільна мрія.
Коли емоції згасли, ми сіли за святковий стіл. Мама відразу ж засипала мене зливою привітань. Але її голос сумно тремтів. Вона неодноразово переконувала мене, щоб я поступала на кафедру монументального живопису, в один із Тернопільських коледжів. Проте я твердо вирішила податися аж до Львова. Мовляв, змінити обстановку. Можливо, це було надто егоїстично, однак я не могла більше перебувати в стінах власного дому, де кожен сантиметр нагадував мені про тата.
Коли мама завершила вітальне слово, ми взялися до святкового торта.
Я почала розповідати все, що зі мною сьогодні сталося.
Про те, як перенесли іспит. Як я зробила собі екскурсію. Як малювала картину. Як усі були шоковані від мого «мистецтва». Як мене шокувала оцінка. Також розповіла про Женьку: як ми здружилися, як ходили на каву. Як він хвилювався за мене і відправив додому, щоб я відпочила.
Мама слухала мене захоплено, з роззявленим ротом ловила кожне моє слово.
– Ну ось, – продовжувала я, – тоді він посадив мене на маршрутку й обіцяв дзвонити. Сказав, щоб я не переживала і добре відпочила, а він про все потурбується.
Зробивши ковток кави, закінчила я свій сьогоденний звіт.
– Ти, диви, який турботливий. Де такі ще беруться!? – резюмувала Ліза.
Я глипнула на неї, не знаючи, що їй відповісти.
Саме після десятого травня наші стосунки набули такої дивної форми. І я нічого не могла з собою зробити, як не намагалася. Ще б пак! Саме я була винна у смерті нашого тата. І не тільки через виставку. Сталося ще дещо. Дещо суттєвіше. Те, що не дає мені спати ночами. Бо коли я заплющую очі, бачу останній погляд мого батька.
Коли ми їхали в автобусі, я сиділа з моєю однокласницею. А тато сидів з Лізою недалеко від нас. Ми сміялися, веселилися і розглядали на планшеті картини відомих художників. Несподівано мій погляд зупинився на картині, що мала назву «Потоп». Я попросила свою однокласницю відкрити її, бо її філософія не відпускала мене.
На ній було зображено море. Дуже неспокійне море. Шторм. Небо вкрите хмарами, крізь які пробивалися тільки дуже маленькі промінчики.
На її передньому плані був зображений чорнявий хлопець спортивної статури, який на своєму плечі тримав тендітну дівчину з дуже гладенькою та ніжною шкірою. Складалося таке враження, що вона наче ангел, який зійшов з небес.
Картина дуже заворожувала. Тому я завмерла, вдивляючись у кожну її деталь.
Несподівано мені захотілося покликати тата, щоб почути його думку.
– Тату! – гукнула я. Він одразу ж почув мене. – Подивіться, що я знайшла! – махнувши планшетом, викрикнула я.
Усміхнувшись, він підвівся і підійшов до мене.
– Що там у тебе, моя принцесо? – нахилившись, він заглянув у планшет.
– Ну, як тобі? – широко розплющивши очі, поцікавилася в нього.
Хитро посміхаючись, тато подивився мені в самісінькі очі.
І саме в цю секунду я відчула сильний поштовх, скрип металу, дзенькіт скла.
Я так і не дізналася, що він хотів мені сказати.
Наш тато став першим, хто загинув у цій аварії. Його тіло знайшли за декілька метрів від автобуса.
З того моменту Ліза зненавиділа мене. І я не звинувачую її. Я і сама ненавиджу себе.
– Лізооо, – протягнула мама, усміхаючись. – Можу присягнути, що ти й сама мрієш про такого хлопця.
– Нічого подібного, – фиркнула моя сестра. – Підкаблучник якийсь!
Як добре, що мама так влучно і так вчасно розрядила наше з сестрою напруження.
За весь вечір Ліза більше не промовила більше ні слова. Вона зависла в телефоні, з кимось переписуючись.
Ми ще трохи посиділи. А коли торт уже доїли, розійшлися кожен у свою кімнату. Зачинивши за собою двері, я відкрила ноутбук і завантажила свій улюблений «Play-лист».
«Ну ось, тепер можна й відпочити».
Розтягнувшись на ліжку, я заплющила очі, прокручуючи, як кадри, події сьогоднішнього дня.
«Іспит! Як я умудрилася здати його на «відмінно»? А ще тренування футбольної команди. Ооо, а їхній капітан – це взагалі окрема історія! Ну, а найяскравішим моментом сьогодення був, звісно, Женя. Весь такий дотепний, привабливий, а головне…».
Мої роздуми перервав телефонний дзвінок.
– Алло! – відповіла я.
– Олександрівно, привіт! – почула я на іншому кінці.
– Привіт, Жень! А я тільки що про тебе думала, – чесно призналася я.
– Ого... Олександрівно, обережніше. А то я подумаю, що ти втріскалась у мене по вуха, – протягнув Женя, сміючись.
Почувши його репліку і насмішливий тон, я рвучко підвелася з ліжка і, широко розплющивши очі, запинаючись, в ту ж мить відтарабанила:
– Що...??? Я...??? Що ти взагалі таке придумав?
Але Женя не переставав зловтішатися:
 – Як придумав!? Хіба не ти щойно сказала, що думала про мене!?
– Жень! – серйозно почала я. – Знаєш...
– Добре, добре! – раптом обірвав він мою репліку. – Не ображайся. Просто не зміг стриматися. – Потім він вибачився, а тоді додав: – Зрозумій, як по-іншому може зреагувати кожен повноцінний чоловік, коли дівчина говорить, що думає про нього вечорами?
– Жень, навіщо ти подзвонив? – нарешті я зрозуміла, що це може бути щось важливе (чи ні?). – Скажи, будь  ласка, що ти телефонуєш щодо серйозного питання.
– Ображаєш, – іронічно промовив. – А ти хіба сумнівалася!?
– Ну!? – нетерпеливо запитала я.
Завтра о 14:00 повна бойова готовність, набиті чемодани, паспорт. А ще обов’язково мати з собою витримку, залізну силу волі та запасну печінку.
Він зробив паузу, але від усього сказаного в моїй голові утворилася суцільна каша.
 І тут Женя раптом додав:
– А, мало не забув – обов’язково візьми вареники!
– Що??? – останнє речення про вареники прозвучало, ніби контрольний постріл у голову.
– Ну, добре, не хочеш вареники ліпити, тоді олів’є наріж? – він відверто знущався з мене!?
– Жень…? Я тебе не розумію…
Моя реакція була двоякою: з одного боку, цікавість, а з іншого – нерозуміння. Для чого йому знадобилися, ті вареники. Може він їх обожнює. Як на мене, це вже й не така велика плата за допомогу.
– Олександрівно, готуйся. Завтра починається твоє студентське життя! – урочисто заявив Женя, так і не пояснивши толком тему, щодо вареників.
– Я про все дізнався, тому завтра поселяємося в гуртожиток, – закінчив він.
Можу закластися, що в цей момент він встав, розправив плечі і підняв руку вгору.
– Поселяємося?..
– Ну, так. Я ж також у гуртожитку буду жити, – пояснив він. – Я тебе одну не залишу. Ти ж пропадеш без мене.
Я мовчала. Насправді, я не знала, що все так швидко відбуватиметься. Думала пройдуть вступні, а вже на початку навчального року – розпочнеться навчання. Проте, здається в нашій академії інший розклад.
Зрештою, Женька заговорив знову:
– Ей....Олександрівно, ти що знепритомніла від радості, бо, здається, я не почув, звуків трощення меблів, – пожартував він.
– Я не знаю, що сказати, – чесно зізналася я. – Я просто шокована!
– Ти не рада? –  в його голосі почулися нотки здивування.
– Ні, звичайно, рада. Але чому так швидко?
– Олександрівно, – жваво почав Женя. – Для таких талантів, як ми, навчання починається швидше. Поки всі інші пишуть тести, ми маємо більш важливі справи.
– Цікаво, які?
Женя продовжував мене дивувати. І я вже чекала, чого завгодно.
Витримавши паузу, він протягнув:
– Ааааа, цікавооо?.. Завтра про все дізнаєшся.
– Що? Як завтра!? Що…
– Все, все, – він обрізав мене напівслові і швидко додав. – Завтра о 14:00 на вокзалі я тебе зустріну.
– А, як... ?
Короткі гудки.
– Чудово! – сама до себе сказала я.
Мало того, що він вивалив на мене всю цю інформацію, то тепер ще й інтрижки навколо неї плете!? Все – мій мозок зараз вибухне, тому я вирішила негайно лягти спати. Як – не – як, завтра зранку ще вареники ліпити.
«Ну, Женька!» – подумала я. Відтак, сама не знаю чому – розсміялася.
Цікава він людина. А головне - з ним весело.
«Ох...», – зітхнула я.
Сьогодні був шалено насичений день, і я б із задоволенням провалилася в світ сновидінь. Проте сни мені не снилися з дня автокатастрофи. А замість них мене тероризував Лелій. Ох…Демоняра.
Розбудив мене дзвінок будильника о 7:00.
Це щось новеньке Чому сьогодні я не подорожувала раєм, пеклом? Просто провалялася всю ніч, мов вбита без сновидінь. Аууу, Лелій… З однієї сторони я щаслива. Насправді. А з іншої цікаво, чому? А ще та незавершена розмова. Як це розуміти? Заінтригував, а тепер уникає. От, пекельний засранець.
Телефон продовжував розриватися, що я захотіла розбити його об стінку.
Постогнавши і скинувши подушку з голови, згадала, що мене чекає вагон справ.
Потрібно зібрати речі, самій зібратися, не кажучи про вареники, які замовив Женя. Тому я і вирішила почати саме з них.
«Спочатку брудна робота, а тоді душ», – я швидко накинула на себе халат, спустилася на кухню, але у стані напівдрімоти, ще нічого не бачила. Здається, я навіть йшла із заплющеними очима, бо, коли переступила поріг кухні, почула, як хтось охнув.
– Вероніко? – запитала мама, вдивляючись у мене так, ніби я привид і зараз розвіюся.
– Доброго ранку, – ледве повертаючи язиком, видавила з себе, водночас автоматично беручи маркінетку. 
Мені негайно потрійна доза кофеїну, щоб просто зараз не впасти на паркет і не додивитися сон.
Тим часом я вирішила підготуватися до роботи. Дістала борошно, яйця і все виклала на стільницю, розкладаючи все за порядком.
Мамочка стояла поруч з широко розплющеними очима і спостерігала за цією надзвичайною картиною. Адже розбудити мене о восьмій – це вже досягнення, практично нереальне, а щоб я сама встала о сьомій, щоб щось приготувати – містика! Напевно, зараз вона думає, що я «сновида» або, що сама спить і бачить фентезі – фільм.
– Вероніко, – повторила вона. – А що ти робиш?
– Вареники ліпити буду, – позіхаючи промовила я і подивилася на маму.
Шкода, що в мене не було телефона. Такого здивованого обличчя я в неї ще не бачила. Коли зрозуміла, що вона не може сформулювати запитання, то вирішила пояснити:
– Женя просив наліпити, – не перестаючи місити тісто, пояснила я.
Я чекала, що мама почне запитувати, коли я їду, які речі візьму з собою? Але вона продовжувала мовчала. Глянувши на неї, я побачила суцільний шок із відтінком підозри.
– А він що – в гості до нас приїжджає?
– Оооо, — відірвавшись від важкої праці, протягнула я. – Я ж забула тобі розповісти…
Саме в цей час, моя кава «вийшла», тому я вирішила зробити перерву.
– Вчора до мене дзвонив Женя, – відпивши ковток улюбленого напою, почала я. – І сказав, що сьогодні поселення у гуртожиток. Треба підписати деякі документи й вирішити інші організаційні питання. Ну, і також попросив привезти вареників. Здається, він їх любить.
Закінчивши, я побачила, що її здивування розсіюється. Натомість виникає таке знайоме занепокоєння.
– Як? – тривожно перепитала мама. – Уже сьогодні? Та я навіть не встигла тобі нічого зготувати в дорогу.
– Ой, не переживай, – заспокоїла я її. – Зараз вареників наліплю, а там побачимо. Я наче непогано готую, буду купувати продукти.
– Давай я з тобою з’їжджу! – не заспокоювалась вона.
– Мам…, – серйозно подивилась я на неї. – Ми ж домовлялися!
– Так, просто все відбулося якось несподівано.
– Все буде добре. От побачите, – заспокоїла я свою турботливу маму.
– Ох, Вероніко, – зітхнувши, мама, здається, трохи заспокоїлася. – А коли ти говорила з тим хлопцем…З Женею? Вчора ввечері?
Я переказала їй нашу розмову і мама зацікавилась ще більше, аж закліпала:
– Вероніко, а чому цей Женя так піклується про тебе? – лукаво посміхнулась вона. – Ви ж знайомі лише один день!
Я підозріло подивилася на неї: «Що вона має на увазі?».
– Що це ти маєш на увазі? – вголос запитала я.
– Ну, не знаююю…, – протягнула.
– Вчора він переживав, щоб ти відпочила. Сьогодні дзвонить, тому що хвилюється, щоб у тебе не виникло проблем…,  – хитро посміхнулась мама.
– Ну, і що? Просто він хороший друг, – відповіла я, не змигнувши оком. Адже саме так воно і було.
– Ну-нуу…, — багатозначно, протягнула вона.
І нехай. Я не відповідала. Бо й сама не знала, що відчуваю до цього позитивчика. З  одного боку – він чужа мені людина. І довірливі стосунки мені дуже тяжко вибудувати. А з іншого – з Женькою мені комфортно і тепло на душі. Хоча ми знаємо один одного дуже мало. Навіть не знаю, як до цього ставитися.
Допивши каву, я знову взялася за вареники. Я часто їх робила з Лізою і мамою. Тому ця справа не завдала мені багато мороки. Зварені та перемащені маслом вареники я склала у пластиковий контейнер.
«Хух...! Готово!», – видихнула і з чистим сумлінням пішла в душ.
Після контрастного душу я остаточно прокинулася, збадьорилася і швиденько побігла до себе пакувати речі.
Але що саме брати? Поняття не маю! Що мені потрібно для проживання в гуртожитку!?
Я вирішила не випробовувати свій мозок на екстрасенсорні здібності і просто покликала маму. Вона так зраділа, що я звернулася до неї за допомогою, що сама енергійно почала пакувати валізу.
Я тільки встигала дивитися, що туди летіло: постіль – 2 шт., піжама – 2 шт., халат – 1 шт., рушники – багато штук, настільна лампа, тапки. Та, коли черга дійшла до білизни, я сказала, що далі я вже сама.
– І так продовжимо, – потираючи долоні, я взяла білизну. Також декілька пар своїх улюблених футболок і шортів. А ще я кинула дві пари кросівок і босоніжки (для різноманіття). Плаття і джинси полетіли слідом. Думаю, на пари в шортах, м’яко кажучи, буде незручно ходити.
Всі свої пензлики, фарби, полотна для етюдів (формату 40x60) і все інше для малювання – акуратно склала в окрему сумку.
Ніби все! Оглянула кімнату, яку тепер залишилося тільки прибрати.
Я розставила меблі на свої місця, і, здається, так ідеально вони ще ніколи не стояли: крісло – прямо перед столом у кутку, з шафи нічого не вивалювалося, штори рівномірно розподілені на вікні, на підлозі нічого не розкидано. А найголовніше – зникли пензлики та тюбики, з яких постійно витікала фарба. Останнім завершальним штрихом став мій диван, який вперше за багато років я склала.
Неймовірно, наскільки збільшилася моя кімната. А я ще постійно скиглила, що мені не вистачає місця. Ось тобі і секрет – частіше прибирати треба!
«Все! Готово!» – задоволена сама собою оглянула ще раз свої «апартаменти», а потім вирішила трохи підправити покривало. Коли я доторкнулася до нього, то почула, як щось, впавши за диван, дзенькнуло.
«Цікаво?..».
Вмить я відсунула диван, а, коли побачила, що це лежить на підлозі, то не одразу зрозуміла, що це таке.
У моїй руці лежав срібний метелик, всіяний смарагдовими камінчиками. Він був дуже делікатним та витонченим. Щось я не пригадую, щоб у мене була така прикраса. Хоча… Дивлячись на те, скільки часу я не робила генерального прибирання всяке може бути.
На зворотній стороні прикраси було гравірування « Н ». Цікаво! Можливо, це Ніка. Хоча не пригадую, щоб хтось дарував мені підвіску з гравіруванням. Я здивовано покрутила метелика в руці і вирішила з цим питанням розібратися пізніше. Кинула його в сумочку.
– Готова, – саме в цей час до кімнати забігла мама.
Я востаннє оглянула свою кімнату, перевірила, чи не забула якогось гаджета, і ствердно кивнула.
– Ага, можемо виходити.
Мама провела мене до зупинки і допомогла з валізами. Тоді побажала щасливої дороги і додала:
– Дзвони кожний день! Я хочу знати все!
На цих словах ми попрощалися. Тепер мені здалося, що дорога тривала наче п’ять хвилин. Чи то я просто задумалась і … відключилася від реальності!?
– Кінцева, – оголосив він. – Головний вокзал.
І тут люди почали висипати з маршрутки. Краєм ока побачила, що хтось подає мені руку.
– Прошу, принцесо! – прозвучав знайомий голос.
Женька! Він уже чекав мене. Від його мелодійного, приємного голосу, тілом розлилося тепло. Через свої думки, я забула подзвонити йому. Зі – мною таке часто трапляється. Я можу задуматися і випасти з реальності.
 Про те, як він знайшов мене, я і не питала.
– Привіт, – сухо відповіла.
Женя підхопив мої валізи, жваво закрокував в сторону зупинки громадського транспорту.
– Ов...., Олександрівно, ти чого бровки нахмурила?
«Він що, наскрізь мене бачить?» – подумала я, але натомість посміхнулася.
– Ні, ні, я просто задумалася…
– А, ясно, – Женя скоса подивився на мене і хитро посміхнувся. – Ну що, сонце? Готова до шалених студентських буднів? – підморгнув він.
– Ага, до речі?! – викрикнула я, незважаючи на його запитання.
Деякі люди, які проходили мимо, навіть оглянулися.
– Що це за секрети?
– А.... все ж таки заінтригував?.. – в його очах застрибали бісики.
Я закотила очі:
– Ну, припустимо.
– Сьогодні ввечері дізнаєшся, а зараз – це сюрприз!
– Женька! – я враз зупинилася посеред дороги, але він потягнув мене далі за собою.
У наступні пів години, як тільки я його не розпитувала, Женя не зізнавався. Тільки сказав, що він почне здійснювати мої мрії, тим самим інтригуючи ще більше. Я ледве стримувалась, щоб не накричати на нього уже в маршрутці.
«Ми ж постійно в ній їхати не будемо?» – лукаво підбадьорила себе і стала чемно чекати.
Але коли ми вийшли з маршрутки, Женя навіть не дав мені змоги почати.
– Олександрівно, давай спочатку тебе прилаштуємо, – спокійно сказав він.
Дивно, як він досі зберігає таку витримку після півгодинного допиту, погроз і шантажу!?
– Ну, а тоді «загудимо» до самого ранку, – продовжив він.
– Так це клуб! – переможно заявила я.
Женя тільки посміхався. Здається, йому подобалося знущатися.
– Прийшли!
Ми зайшли в гуртожиток. Я не знала, як це все відбувається, тому просто чемно йшла за Женькою. Здається, він поселився ще зранку, тому вже знає цю схему. Ми опинилися у великому холі. В центрі стояв стіл, подібний до барної стійки, за яким чергував вахтер. На вигляд йому було років сорок п’ять, низенький і з округлим животом.
– Доброго дня, пане Михайле, – привітався Женя. – А це Вероніка. Я розповідав вам про неї.
Я запитально подивилася на Женю. Та він лиш кивнув, мовляв: «Малишка, не парься, я вже все перетер».
–А, так-так! – потер потилицю вахтер, – Людмила Андріївна попередила мене і просила передати це.
Він протягнув мені пакет документів. Придивившись, я побачила, що всі необхідні місця вже було заповнено. Я здивувалась.
– Тут потрібно лише поставити підписи, – пояснив пан Михайло. – Ви можете пізніше віддати ці документи мені, – додав, протягуючи ключі.
– Направо, восьмий поверх, кімната 881. Можна ліфтом, а можна сходами.
Я ввічливо кивнула і взяла ключі. У ліфті до мене повернувся дар мови:
– Ну, і що це було? – пильно подивилась йому у вічі.
Він поставив мої валізи, а тоді випрямився і відповів, як завжди:
– Олександрівно, я ж обіцяв все порішати.
– І яким чином ти так швидко, все ПО – РІ – ШАВ..? – протягнула я.
– Давай це також буде моїм маленьким секретиком, – загадково відповів Женя.
Я застогнала, бо не могла більше сперечатися. Тому вирішила не допитуватись. Нехай у нього буде хоч і вагон таємниць – все ж він поселив мене в гуртожиток, а це вже щось!
Двері відчинилися на восьмому поверсі. Я хвилювалась. Замок кімнати № 881 клацнув двічі. Я штовхнула двері – і тут побачила картину, від якої навіть у Женьки випали валізи з рук.
– Ніхрена собі, ти мені «порішав», – видихнула я.