6.

І тут мій ентузіазм почав згасати. А якщо, я занадто самовпевнена? І мої «каракулі», як говорить Женя, не оцінять? Що тоді!? Цього я не припускала, тому й не розглядала запасного варіанту. Проте мене все – таки охопила паніка. А якщо все так і обернеться? Чорт, повертатися до Тернополя так не хотілося…
З мого душевного самобичування мене вирвав голос Жені:
– Ей, ти чого? – турботливим і водночас заспокійливим голосом запитав  він.
Напевно, вся надумана паніка відбилась на моєму обличчі. Тому він почував себе винним за сказані слова.
Але тут він несподівано й уміло обіграв усе на інший лад:
– Малишка, не парься. Навіть, якщо ми пролітаємо, я обіцяю не забувати про тебе. Я ж бачу, як ти цього хочеш!
Від його несподіваної репліки я почала захлинатися сміхом, затуляючи рот рукою, щоб не наробити зайвого шуму в аудиторії. Здається, це було нервове. Всі емоції накопичилися, і відобразилися таким дивним чином. Проте, Женя вміє підтримати.
Коли останній студент повернувся на своє місце, Вікторія Василівна прокашлявшись, урочисто заявила:
– Оскільки, ми всіх вислухали, нам потрібен час, щоб оцінити ваші роботи та презентаційні виступи. Результати будуть готові через дві години і ви їх побачите на дошці оголошень. А зараз ви можете відпочити, прогулятися, познайомитися з академією. До зустрічі!
З цими словами викладачка вийшла.
– Нарешті, – зітхнувши, простогнав Женя.
Він посміхнувся і махнув рукою у бік дверей.
– Ну що – на каву?
«Як знав, що мені потрібна чергова доза». Звичайно ж, я не могла відмовитися.
– Давай, але куди підемо? Я не знаю міста.
Його брови від здивування вигнулися дугою:
– Олександрівно, зі мною не пропадеш. Навіть не сподівайся, –підморгнув він. – Сьогодні  я від тебе не відстану.
– Я не проти, – відповіла кокетливо.
Сама не знаю, чому я це сказала. Може тому, що мені подобалася його компанія. А ще він був суцільним позитивчиком і дуже милим, а такі не можуть не подобатися.
Ми поїхали в центр міста. Женя завів мене до якоїсь кав’ярні в етнічному стилі. Там усі офіціанти були у вишиванках і шароварах, а офіціантки у вишиваних сукнях під червоний пояс і у віночках із різнокольорових стрічок. В цій кафешці було затишно і спокійно.
Щодо кави, то вона була саме та, що треба. Зробивши перший ковток, я забула про все: де я, з ким я, хто я! Я пила її не поспішаючи, кайфувала від кожного ковтка. Хотілося, щоб весь світ зупинився і не відволікав мене від цього приємного заняття. Коли останню краплю було випито, я сумно подивилася у чашку й поставила її на стіл. Відкинувшись на кріслі, насолоджувалася смаком, який ще відчувала в роті.
Коли я п’ю каву, є я і вона. Це якась залежність. Тому я й не помітила, що Женя з цікавістю спостерігає за мною. І через цей його оцінювальний погляд,  аж зашарілася.
– Що? – нерозуміюче запитала я.
–Ти так еротично п’єш каву. Більшість людей і на перегляд зворушливої, любовної мелодрами спокійніше реагують, – хитро посміхаючись, відповів Женя. – Ти завжди така емоційна?
– Що? Ніяка я не емоційна, – запротестувала, не знаючи, як реагувати на такі питання.
Я не звикла до таких відвертостей, оскільки в моєму місті, хлопці не так прямо виявляли увагу до мене. Були звичайно ті, які хотіли зі мною зустрічатися. Проте, більше одного побачення в нас не було. Ну і звичайно ж, далі поцілунків нічого не заходило. Тому в любовних справах, я повний профан.
Женя здивовано підняв брови і розвів руками:
– Ну, так, розказуй! Спочатку твої пристрасні пориви біля мольберта, а зараз кава, на яку ти накинулась, як на чоловіка – моряка, який два роки був у далекому плаванні. – Він зміряв мене поглядом з ніг до голови. – Словом, за тобою цікаво спостерігати.
Від його гіпотез я знову зашарілася. Як можна говорити таке людині, яку ти знаєш менше години? Цими словами він настільки шокував мене, що я не змогла відповісти ні слова. А що тут сказати? І на що відреагувати насамперед? На еротичні пориви, від яких я і справді отримувала задоволення. Не так фізичне, як емоційне. Чи запротестувати щодо кави. Але тут він також правий! Блін, він застав мене зненацька, тому мені нічого не залишалося, як змінити тему розмови.
– Ну що? Погнали? – жваво запропонувала я. – А то ще пропустимо нашу номінацію «Кращі художники року».
Він підозріло подивився на мене, розуміючи, що я не хочу розвивати цю тему. Тоді підморгнув, натякаючи, мовляв, ми ще повернемось до неї:
– Погнали!
Назад ми добиралися швидше, ніж до центру, тому приїхали саме вчасно. Студенти вже почали сповзатися за результатами. Всі такі схвильовані, з моторошними обличчями. Ніби готувалися до найгіршого. Тільки ми з Женькою сміялися, жартували з тих «привидів» і розповідали один одному смішні історії зі свого життя.
Ми спілкувалися так, ніби виросли в одній пісочниці – легко й невимушено. Мені подобалася його компанія, з ним я могла розслабитися і поводитися природньо. Я не хвилювалася, коли засміятися, як відповісти, чи яким тоном поставити питання. З ним я відчувала себе вільно.
Ми не знали, які результати нас чекають, але настрій був піднесено позитивним. Навіщо так переживати, коли вже і так нічого не зміниш.
І ось, до нас, навперейми, йшов усміхнений Володимир Андрійович.
«Добре, якби його усмішка означала, що ми всі вступили, а не те, що він почув новий анекдот про колобка», – з надією подумала я.
У руці він тримав аркуш паперу А4-формату.
«Ось і результати!!!» – ледве стрималася, щоб не закричати.
Зараз все і вирішиться. Але він, як на зло, так повільно переставляв ноги, що мені захотілося підбігти і притягнути його за руку до цієї триклятої дошки оголошень. Уся моя увага зосередилася на цьому аркуші, а весь світ звузився до формату А-4. Я так пильно дивилася на папір у його руках, що аж дивно, як він не спопелився.
«Нарешті, не пройшло й півроку», – простогнала я, коли він підійшов до нашої групи озвірілих студентів.
– Ось список студентів, які отримали оцінку «відмінно», – пояснив він.
– Це означає, що вони автоматично зараховані.
«О Боже! Скільки можна тягнути!!?»
Я була на межі напруги – готовою у будь-яку мить вирвати цей триклятий аркуш із його рук і подивитися на результати. Йому пощастило, що він додумався в цей момент повісити його на дошку.
І тут усі накинулися. Володимир Андрійович ледве встиг відстрибнути, дивом врятувавшись від загрози бути затоптаним.
Я стояла осторонь, не ризикуючи своїм здоров’ям, мовляв, дочекаюсь, хай море натовпу заспокоїться. Мені довелося спостерігати, як абітурієнти, які першими підбігли, побачивши свої результати, поопускали голови і проштовхувались назад. І я зауважила, що таких була більшість. Якимось дивним чином Женя пробився і вже стояв біля самої дошки.
Він завмер, довго вдивляючись у список, а я уже почала готуватися до найгіршого. Мені було страшно подивитися, що там, тому і вирішила зачекати, коли він сам підійде. Але він не підходив. Просто завмер і навіть не рухався.
«Що він там вивчає? Це ж не поема, а звичайний список», – подумала я і, не витримавши, впевненим кроком попрямувала до нього.