5.

***
Я так захопилася тренуванням, що й не помітила, як пролетів час.
У мене залишалося десять хвилин, тому я пришвидшеним темпом погнала в  академію.
Ще не вистачало запізнитися, маючи в запасі дві години. Ох мій тай – менеджент.
Коли реєстрація абітурієнтів закінчилася, нас розділили на групи по десять людей і попросили проходити в аудиторії. Моя група йшла слідом за високим світловолосим чоловіком, який назвав себе – Володимир Андрійович.
Він провів нас у велику аудиторію, де замість парт стояли мольберти. І оскільки сьогодні повинна була бути творча роботу, ніхто особливо « не боровся» за краще місце. Як це було минулого разу, коли потрібно було писати з натури. Там і ракурс, і падаюче світло, і тіні - все мало значення.
Від хвилювання не знала чим себе зайняти, тому почала розглядати Володимира Андрійовича. Високий, блондин, худорлявої статури. Він був досить молодим:  десь двадцять п’ять, не більше. Цікаво, ким він працює?
Через декілька хвилин в аудиторію увійшла елегантна жінка років сорока. В неї було світле коротко стрижене волосся, акуратно викладене «шапочкою».
Невисокого зросту, тому, коли підійшла до Володимира Андрійовича, то скидалась ніби на його доньку. Видавав її хіба що діловий костюмчик. Укорочені штани темно-синього кольору та рожева блузка буз рукавів.
«Стильно та елегантно», – схвально кивнувши головою, подумала собі.
І тут вона заговорила:
 – Шановні абітурієнти, рада вітати вас у стінах нашої академії. Мене звати Вікторія Василівна і я сьогодні прийматиму цей іспит. Ви зробили правильний вибір, обравши наш навчальний заклад. Тому давайте швидше почнемо, то й швидше закінчимо.
За цими словами на її вустах промайнула легенька посмішка. Закінчивши вступну частину, Вікторія Василівна перейшла до суті:
– Перед вами полотно. Будь ласка,  виберіть два кольори на Ваш смак і передайте на малюнку ваше бачення протилежностей. Також не забувайте, що сьогодні ми працюємо в стилі «абстрактний живопис».
«Що?» – я ледве стрималася, щоб не закричати.
«Які ще такі протилежності!?».
Напевне не тільки на моєму обличчі відобразилися ці запитання, оскільки Вікторія Василівна пояснила:
– Аби ви краще зрозуміли, що ми від Вас хочемо, пояснимо це так: чорне – біле, гаряче – холодне і таке інше.
«Добро і зло», – додала подумки, чухаючи чоло пензликом.
Вікторія Василівна посміхнулася і кивнула на кінець:
– Удачі!
«І так, Нікуся, зберися і в тебе все вийде, ти – розумничка, ти зможеш!» – підбадьорювала я саму себе.
Стиснувши кулаки, я глибоко видихнула. Так мені потрібна концентрація і натхнення.
 Я чудово розумію, як мені потрібна п’ятірка! Якщо я її отримаю, мені не доведеться йти на інші іспити, а це диктант, який я ніколи в житті не напишу, і математика – про неї я взагалі мовчу. Тому я маю відмінно виконати те, що насправді вмію і люблю.
Коли я захопилася живописом, то закинула всі інші предмети, сконцентрувавши всю енергію на тому, що мені дійсно потрібно.
Ну так і вийшло, що моя концентрація конкретно вплинула на мій атестат.
Але зараз не про це. Годинник цокає. Тому потрібно поспішати.
Найголовніше питання в тому, які протилежності я буду зображати? І які два кольори мені вибрати? Мені хотілося намалювати щось незвичне, що суперечить усім стандартам. Я вагалася, розглядаючи з десяток варіантів за одну секунду. Але нічого особливого і нестандартного.
Моє полотно і досі було незайманим, тому потрібно братися до роботи. А ідея ж ще так і не народилася! І тоді я вирішила йти ва-банк. Пан або пропав! Серце підкаже, що робити далі. Я навмання схопила перший тюбик.
«Зелений», – прикусивши губу,  потягнулася за другим. «Червоний», – простогнала подумки.
«Ну і що тепер?»
Я напружила кожну клітину своєї сірої речовини сподіваючись, що вона змилосердиться наді мною і видасть хоча б якусь ідею. І раптом сталося диво!
«Бінґо!» – від радості я підстрибнула так, що аж мій сусід, який вже щось творив, посміхнувся мені. Я мало не розцілувала його, але стрималась і просто відповіла посмішкою.
«І так, почнемо!» – урочисто заявила я, змахнувши пензликом, ніби диригент перед початком концерту.
Витиснувши декілька грамів кожного  кольору, я почала змішувати їх із розчинником. Закінчивши підготовку, одним плавним рухом пензлика провела по полотну, залишивши на ньому зелений промінь. Тоді швидко взяла інший пензлик і провела червоний промінь. У центрі полотна я намалювала інь-і-янь у червоно-зелених тонах. І саме в тих місцях, де фарба змішувалася, утворювався сірий колір. Адже саме ці кольори є взаємно доповнювальними, а відтак - протилежними кольорами.
А навколо нього мої промені розліталися і перепліталися навсебіч, водночас утворюючи нові промені сірих відтінків.
Це було дивовижне видовище, коли два самостійні кольори доторкаються, переплітаються, зливаються, та розчиняються один в одному. Стають одним цілим. Ця гармонія не могла не зачаровувати.
Мій сусід час від часу скоса поглядав на мене, не розуміючи, чому я так збуджено наношу фарби, що аж мольберт рухається від поштовхів.
Напевно, і вигляд в мене був ще той. Чесно кажучи, я дійсно збуджувалася від процесу роботи, бо вкладала в неї всю свою душу, і це приносило мені моральне й фізичне задоволення. Я так захопилася, що весь світ для мене завмер, очікуючи.
Завершивши свій шедевр, я відійшла на кілька кроків, щоб його оцінити. На перший погляд, якась мазанина, але – який тут глибокий зміст!
«Головне – правильно презентувати!» – впевнено заявила я сама собі. А тоді, обхопивши себе однією рукою, а другу приклавши до підборіддя, резюмувала:
– Ідеально!
От, дідько, я сказала це вголос!? Як я зрозуміла з реакції мого сусіда, який просто душився сміхом, саме так.
Закусивши губу, я зашарілася, опустивши очі додолу.
І ось момент істини настав. Кожен почав виходити на середину аудиторії та презентувати свої витвори мистецтва. Якщо чесно, всі картини були по-своєму гарні. А деякі навіть дуже, як наприклад, у мого сусіда. Чудова картина, одна з кращих: насичені кольори, відмінна композиція та цікава фактура. Презентував він її по-простому – коротко, але по суті.
І тут я уже почала хвилюватися, чи не зробила помилку, піддавшись емоційному пориву,  і вже почала було собі докоряти за таку безвідповідальність, коли почула і своє прізвище:
– Вероніка Лозинська!
Від несподіванки я охнула. Взявши свою картину, направилася в центр аудиторії, при цьому розминувшись у проході зі своїм сусідом, який відкрито посміхався і цілком був задоволений своїм виступом. Коли я поставила свій шедевр на мольберт, Вікторія Василівна здивовано підняла брови.
– Цікаво, – не стрималась вона. – Ми вас уважно слухаємо.
Приблизно така ж реакція була й у всіх студентів. Дехто навіть рота розкрив.
Я прочистила горло, тим самим зробивши театральну паузу, для більшого ефекту, і ніжним, але проникливим голосом почала свій виступ.
– Назва картини «Життя», – провівши рукою згори донизу, урочисто почала я. – Життя така складна річ, що важко розрізнити, де добро, а де зло. Важко зрозуміти, хто друг, а хто – ворог. Інколи ворог стає найкращим другом, а друг зраджує, не моргнувши й оком.
Без сумніву, в нашому світі все змішалося: любов і ненависть, гармонія та хаос, спокій і тривога, рай та пекло. Все змішалось у наших душах. І щоб відчути себе цілісним, треба прийняти і те, і інше. Радіти своїм світлим моментам і вміти гідно приймати темні. Тільки в гармонії із самим собою ми й відчуємо насолоду від життя. Зранку ми бачимо сонце, а вночі – місяць. Окремо один без одного вони не можуть. Як сяйво дня чергується з темрявою ночі, так і рай змінює пекло в наших душах..., – останні слова я сказала тихо і задумливо.
«Такий талант пропадає!» – подумки відмітила я.
Оглянувшись, я побачила, що щелепи тепер відвисли в усіх. Коли вони тільки-но побачили мій «витвір мистецтва», вже були шоковані, а зараз їхній мозок просто вибухнув. Уявляю, про що вони зараз думають, як намагаються переварити всю цю інформацію і хоч якось зіставити її з моїм інь-янем. Нарешті першою заговорила Вікторія Василівна:
– Молодець, Вероніко! – зігнувшись над моєю картиною, задумливим голосом промовила викладачка. Вона вдивлялася у фарби так, ніби, крім червоно-зеленої палітри, там були всі відтінки нашого сірого буття.
Примружившись, вона випрямилась і знову заговорила. – А звідки у вас беруться такі ідеї?
«Насниться вам таке, як мені, ще не такі ідеї постукають у ваші двері», – єхидно пробурмотала я подумки, а їй відповіла:
– Вікторіє Василівно, вони якось самі виникають, потрібно тільки слухатися свого серця, – посміхнувшись, відповіла я.
Ошелешена Вікторія Василівна подарувала мені одну зі своїх найкращих посмішок, повторивши вже більш впевненим голосом:
– Дуже добре! Дякуємо, Вероніко. Проходьте на своє місце.
Я граціозно кивнула і, взявши свою роботу, пішла назад. Проходячи повз інших студентів, краєм ока помітила, як вони всі дивляться мені услід. А в декого ще й досі були роззявлені роти. Коли я відставила полотно збоку, то раптом почула голос мого сусіда:
– Ну ти і даєш! – посміхаючись від вуха до вуха він кивнув на мою картину.
Я обернулася до нього і нарешті змогла роздивитися, хто цей хлопець, який весь час скоса дивився на мене. Під час іспиту мені було не до нього, але зараз мене нічого не відволікало. Як виявилося, він був блондином із зеленими очима. Його волосся було коротко стрижене і стовбурчило йоржиком.
А ще він був худорлявим. Як на мене аж занадто. Одягнутий по-простому – футболка з намальованими черепами та потерті джинси. Взутий у спортивні кросівки.
Подивившись на нього, я намагалася зрозуміти хід його думок. Що він має на увазі? Адже його репліка прозвучала аж занадто багатозначно. Подивившись на нього питальним поглядом, я відповіла:
– Ну, якщо це комплімент, тоді – дякую!
У відповідь він розсміявся. І це ще більше збило мене з пантелику. Він ще раз зміряв мене цікавим поглядом, а тоді заговорив:
– За твою яскраву промову дуже великий комплімент, а за цю мазанину – ні!
– А чим це тобі не сподобався мій «витвір мистецтва»?
Він ще раз кинув погляд у бік інь-яня.
– Не хвилюйся, мала, в тебе ще не все втрачено, – він кивнув на дівчину, яка стояла зразу перед ним, і нахилився до мене, притишивши голос. – Я бачив у тієї блонди взагалі чорно-білі бульки. Напевно, в неї протилежності: маленькі чорні та великі чорні.
Від цих слів я мало не розреготалася в голос. Одразу згадалися слова пісні видатних Братів Гадюкіних, моїх земляків: « Ми зустрілися з тобою у парку, а розстались з тобов на весні»
– Коли ти розмахуєш руками і так пристрасно вигинаєшся біля мольберта, можна подумати, що там у тебе шедевр, перед яким і Пікассо хай сховається.
Він виразно подивився на мене, а в його очах стрибали бісики.
Здається цей хлопець не не замовкає ні на секунду. Тому мені залишалося лише його слухати.
– Але ти не переживай, – продовжував він. – Твоя промова всіх збила наповал.
– Дякую, підбадьорив! – посміхнулася я.
– Ой, я не представився, – він випрямився, випнувши груди вперед. – Євгеній Іванович, але для таких красунь, як ти, можна просто – Женя.
Я закотила очі, подивившись на стелю.
– Дякую за честь, – віддзеркалила його інтонацію. – Вероніка, але для таких розумників, як ти, можна просто – Вероніка Олександрівна.
Він не стримав посмішки й протягнув мені руку.
– Приємно познайомитися, Олександрівно, – на хвильку задумався і  продовжив, більш серйозним голосом. – Маю надію, наші каракулі оцінять гідно і ми ще зустрінемося.
– Неодмінно, – підтримала і водночас заспокоїла я його.
«Знав би ти, як я на це надіюся».
Подивившись у нікуди, мій погляд завмер. Я задумалася, як все може обернутися, адже я й ні на мить не сумнівалася, що вступлю. Навіть зараз, коли всі шоковані від мого «творчого пориву», я впевнена у своїх силах.
Але тепер все закінчено. І я не в змозі щось змінити. Не те, щоб мені було страшно, що можу не вступити – я взагалі не розглядала такого варіанту. Я не можу не вступити і крапка. Це був би занадто крутий поворот подій. Адже я уже уявила собі, як на «відмінно» склала іспит, як мене вітає викладач з найкращою роботою, і ставить усім в приклад. Уявила, як мама в цю честь спече святковий торт, і як розповідатиме усім родичам, яка я молодчинка, і як всього досягла сама. Та, що там говорити, я навіть у гуртожиток уже себе поселила. І роздумувала собі, як я буду писати картини й насолоджуватись студентським життям. Як гулятиму по місту і кожного дня куштуватиму новий вид кави. Навіть склала туристичний маршрут, першим пунктом якого буде Вернісаж, другим — Львівська картинна галерея, ну і так далі.
Але зараз я стою у цій аудиторії, розуміючи, що це кінець. Усе закінчилося… І все, що я могла зробити для досягнення своєї мрії, уже зробила.