4.

4.
– Вероніко... Вероніко, – десь далеко, я почула знайомий голос. – Залишилося чотири години!
– Мамо!? – видихнула я, зістрибнувши з ліжка.
Я дивилася на неї спантеличеним поглядом, не розуміючи: сон це чи реальність. А тоді різко перевела погляд на свої руки, чекаючи, що вони в будь-яку хвилину можуть відпасти або зникнути.
– З тобою все гаразд? – занепокоївшись, мама хотіла підійти до мене, але я відсахнулася, зробивши крок назад. Після реалістичної розмови з демонярою, реальність сприймається, якось нереально.
– Що? – перепитала я, не розуміючи до кінця, що відбувається.
– Питаю: з тобою все добре? У тебе такий вигляд, ніби ти примару побачила, – завмерши на місці, повторила мама.
Ага, якби ж то примару, цілого демона з пекла. Проте, мамі вирішила не озвучувати свої думки.
 – Таа…, – протягнула я, уникаючи відповіді, – просто сон поганий.
Майже не збрехала. І хоча я до кінця не впевнена в реальності пекла і сексуального демона, але все сьогодні відбувалося настільки реалістично, що навіть не знаю тепер…
– Ну що, ти готова? – вириваючи мене з думок, запитала мама. Стоїть в дверях, не зводячи з мене проникливого погляду.
Широко розплющила очі, адже я не зрозуміла жодного слова.
– Вероніко, не лякай мене, будь ласка! – тривожним і водночас сердитим голосом промовила вона. – Ти що, забула про вступні?
О, дідько!!!! 
Вступні іспити. Сьогодні! Я готувалася до них цілий рік і ось цей день настав, але через ці дебільні сни, все на світі вилетіло з голови.
Випрямившись, я заговорила звичним мені серйозним тоном:
– Звичайно ж ні! – постаралася переконати мамочку. Але дивлячись на її оцінюючий погляд, не дуже вийшло.
 - Нікусь їхати більше двох годин. Давай рухайся, – з цими словами вона вийшла з кімнати.
Як тільки двері зачинилися, я швидко підбігла до дзеркала.
«Хуууу... насниться ж таке,» – з полегшенням видихнула я.
На мене дивилася перелякана Вероніка Лозинська. Та сама Вероніка, яку я добре знала – смуглява, темноволоса, із зеленими (мов трава) очима. Моє довге русяве волосся спадало на плечі. Я була невисокого зросту, тому мої форми були не такі ідеальні, як мені хотілося б. Груди середнього розміру і недостатньо округлі стегна. Єдине, що тішило – це ідеальна талія і стрункі ноги.
Час спливав, тому я швидко відчинила шафу і почала перебирати речі у своєму гардеробі.
Мій вибір зупинився на ніжній сифоновій сукні кремового кольору.
«Ідеально», – подумала я, одягнувши її.
Ніжна матерія плавно спадала по моїй фігурі, а чорний атласний пояс підкреслював талію. Довжина сукні була до колін, тому вона видавалася елегантною і водночас скромною.
«Саме для іспиту», – схвалила я свій вибір.
Волосся я зібрала в романтичну гульку, підкреслюючи тим самим образ дівчини- абітурієнтки.
Щодо макіяжу, то з ним проблем не було. Я просто його не робила. Максимум, що я собі дозволяла – це туш.
У мене завжди була смаглява і гладенька шкіра, тому я ніколи не мала з нею проблем. «А якщо все нормально, тоді для чого її штукатурити?» - було моє гасло останні роки.
Ідеальним довершенням мого образу став чорний рюкзак з традиційним орнаментом. Супер, я готова!
Усміхнувшись і, кинувши на себе остаточний оцінювальний погляд, вийшла з кімнати.
Часу майже не залишалося, тому я підганяла саму себе.
Зайшовши на кухню побачила, що на мене чекає приємний сюрприз – горнятко ароматної кави! Супер! Те, що треба!
– Дякую..., – протягнула я, насолоджуючись ароматом цього дивовижного напою. – Ти врятувала мені життя!
Мама мовчки посміхнулася і саркастично підняла брову.
– На здоров’я? – хитро запитала.
Взагалі-то вона не схвалювала мою пристрасть до кофеїну. Мовляв, це шкідливо для серця. І все таке. Проте, дивлячись на мою ранкову поведінку, напевно подумала, що мені це зараз, життєво необхідно.
Поснідавши смачними сирними грінками з кавою, я подивилася на годинник....Чорт, я запізнююся!
Швидко схопила рюкзак і ледь не побігла на вихід.
Часу зовсім не залишилося. А мені ще потрібно забігти в магазин  купити новенькі пензлики (адже ті, що були, вже стерлися). Фарби я захопила з собою, акуратно поскладавши їх у шкіряний пенал. Полотно, мольберт та палітру обіцяли надати в академії.
Сьогодні в мене вирішальний іспит – живопис. Якщо мені вдасться скласти його на «відмінно», то я гарантовано буду зарахована, і мені не доведеться йди на додаткові іспити. Два попередні –  рисунок та композицію – я склала на «добре».
Що малювати на іспиті, ми повинні вирішити самі (звичайно ж!). Цікаво, яка буде тема!? Занурена в свої роздуми, я навіть з першого разу не почула оклик мамочки.
– Вероніко!
Я розвернулася, нервуючи, що вона затримує мене.
– Ти нічого не забула? – не стримуючи сміху, запитала.
– Та ніби нічого, – протягнула я, оглядаючи себе.
Та коли мій погляд зупинився на ногах, я побачила, що стою у своїх рожевих пухнастих домашніх тапках у формі зайчиків. І тут мене порвало. Я так реготала, що на очі виступили сльози. Цікаво, коли я помітила б, що мій дрес-код, м’яко кажучи, не зовсім відповідає для складання іспитів. Хоча…. Творчі люди, такі творчі. Швидко замінила тапочки на мокасини і побігла на зупинку.
Часу вже зовсім не залишилося. Щоб доїхати до Львова з Тернополя, в якому я і проживаю, мені потрібно більше двох годин. Тому дорога мене чекає довга й нудна.
Коли ми вирішили, що я вступатиму в академію до Львова, мама наполягала, що поїде зі  мною. Але я для себе вирішила, що хочу бути самостійною і відповідальною. Мені самій потрібно навчитися вирішувати свої проблеми. А як інакше я подорослішаю, якщо не відчуватиму відповідальності за своє життя!? Неохоче мама погодилася з моєю філософією.
Як я і передбачила, дорога і справді мене втомила. Взагалі я не люблю кудись їздити, ще й так далеко.
Я не могла всидіти на місці, постійно крутилася і визирала у вікно. І навіть музика з навушників, з моїми улюбленими композиціями не допомагала. Та коли побачила, що ми під’їжджаємо, ледве стрималася, щоб не заплескати в долоні.
Дорогою в академію я швиденько забігла в магазин і купила пензлики. 
І от, коли нарешті прийшла, мене чекав неприємний, бісячий сюрприз.
На дверях висіло оголошення:
«Шановні абітурієнти! У зв’язку з технічними проблемами іспит із живопису переноситься з 10:00 на 12:00.
Адміністрація».
Я шоковано витріщилася на двері! Що за фігня? І заради цього я так гнала на всіх парах!
Приречено озирнулась і побачила, що навколо не було ні душі. Як так сталося, що всі, крім мене, знали про зміни в розкладі? Нервово дістаю телефон, заходжу в загальну групу. Якогось чорта не бачу оновлення. Або з інтернетом щось не те, або навіть не знаю. Чорт з ним. Головне, що зараз я на місці. І добре, що на дві години раніше, а не пізніше приїхала.
«Ну і, що мені тепер робити?» – подумала, порозглядавшись по – сторонам..
Міста я не знала і ні з ким не була знайома, хто міг би мені його показати. Тому вирішила прогулятися неподалік від академії. Відразу біля неї знаходиться студентський гуртожиток, в який я планую поселитися.
«Якщо тобі все ж таки пощастить потрапити на іспит», – зауважив мій саркастичний внутрішній голос.
Не поспішаючи я попрямувала у бік гуртожитків.
«Нічого такий на перший погляд…», – підійшовши ближче, прикинула.
Я зацікавилась ним ще на минулих іспитах, але тоді не мала часу, щоб краще роздивитися.
Старовинний, висотний будинок. Усією архітектурою він ніби випромінював свою давню історію. Він розділявся на три частини: головний корпус і два крила. Я припустила, що на одному крилі живуть дівчата, а на іншому – хлопці. Проте мою увагу привернуло інше. І це – центральні вхідні двері, які зачаровували своїми розмірами – великі, кремезні з товстого темного дерева. Різьблені і прикрашені кованими візерунками вони були надзвичайно стильними. Верхня частина складалася з вітражного різнокольорового скла, викладеного в хаотичному порядку.
Мене завжди захоплювали старі будівлі Львова, які я бачила в інтернеті.
Проте розглядати їх наживо значно цікавіше.
Відірвавши свій погляд від розкішної фасадної ліпнини, я помітила, що відразу за гуртожитком є стадіон. Подумавши хвилину, вирішила продовжити свою «екскурсію», тому впевнено попрямувала туди. І ось, коли я підійшла, то мої очі вилізли з орбіт: оскільки /адже/ це був не просто стадіон, а цілий спортивний комплекс.
Велике футбольне поле, а навколо нього декілька бігових доріжок. А також  новесенький міні стадіон зі штучним покриттям. А ще волейбольний майданчик і численна кількість різних турніків. А що здивувало мене найбільше, то це тенісний корт. Мені так і захотілося зіграти партію.
Спортом я особливо не займаюся. Не люблю фізичних навантажень, а от теніс — це саме те, що треба!
Ще в дитинстві тато навчив мене правил цього чудового виду спорту. Кожного тижня він возив нашу сім’ю на базу відпочинку. З часом це стало нашою сімейною традицією.
Мама з Лізою (моєю молодшою сестрою) любили просто засмагати на лежаках і теревеніти про всяку всячину.
А ми ж з татом ненавиділи пасивний відпочинок. Тому весь день ганяли по території бази, як могли: то в басейн, то на кінну прогулянку (тобто на кінні перегони).
Та найчастіше ми із  задоволенням проводили час на тенісному корті.
Тато одразу оплачував абонемент на три години вперед, щоб зайвий раз не відволікатись від гри.
Часто інші відвідувачі скаржилися на нас, але їм нічого не залишалося, як чемно чекати.
Навколо корту збиралися черги зацікавлених, чекаючи, коли ми нарешті звільнимо його.
Втомлена і виснажена, але з широкою від вуха до вуха посмішкою, я щоразу їхала додому, чекаючи наступної суботи.
Я обожнювала проводити час з татом, але після його смерті все кардинально змінилося. Ми і досі намагаємось підтримувати цю традицію, але без нього все зовсім по-іншому.
Сльози накотилися на очі, і мені довелося докласти максимум зусиль, щоб не дати їм вирватися на волю. Стиснувши всі свої емоції в кулак, я попрямувала до лавочки аж біля самого стадіону. Зараз не час і не місце піддаватися спогадам.
Вмостивши свою дупку зручніше я помітила, що на стадіоні бігають хлопці і роблять якісь фізичні вправи. Придивившись, я зрозуміла, що це тренується футбольна команда. А це вже цікаво.
Спочатку вони робили розминку, повторюючи вправи, які їм показував високий чорнявий хлопець, ростом не нижче 180 см . Його чорне, як смола, волосся розтріпалося в різні боки і  наче жило своїм життям. І це, до сто біса, йому пасувало.
Він тренувався без футболки, тому я чітко бачила кожен його біцепс і тріцепс. Краплі поту стікали його рельєфним тілом і я раптом відчула, що не можу відвести погляду.
Роздивитися риси його обличчя мені не вдалося. По-перше, він весь час рухався, а по-друге, хто дивиться на обличчя, коли в полі зору таке гаряче тіло.
Але, що точно відпечаталося в моєю мозку – це вирви око салатові гетри. І червоні кросівки. Ніби і несмак, але най буде.
І тут вони перейшли до наступного етапу тренування.
«Містер червоні кросівки» владним голосом наказав бігти за ним. Ніхто не сперечався.
Ось вони і почали намотувати кола. Багато кіл. Я бачила, як деякі футболісти пленталися позаду, не в змозі витримати шаленого темпу, який їм задавав красунчик.
Коли пробіжка закінчилась, половина команди порозлягалася на газоні.
Але цей деспот не давав їм розслабитися. І вже через секунду вони були на ногах. Ті, хто не хотіли підводитися, отримали копняки і були вимушені підкоритися.
« Що за насильство над слабшими?» – обурилася подумки.
Але звичайно, я не побігла захищати нещасних та ображених. Як мінімум, це виглядало б дивно.
В цей  час вони почали відпрацьовувати удари — ближні, дальні, паси.
Насамкінець перейшли до ударів по воротах.
Не знаю чому, але дивлячись на розгубленого воротаря, я посміхнулася. Він, як переляканий лемур, дивився своїми великими очима, і чекав найгіршого. Такий худенький і нещасний, намагався відбивати м’ячі.
Саме намагався! Бо коли вони летіли йому в голову або в його чоловіче вразливе місце, він кривився від болю, але вперто відмовлявся здаватися.
Дивлячись на цю картину, мене прорвало. Я не витримала і розреготалася на весь стадіон. Наскільки кумедною була картина. Хоч бери і витягуй мольберт.
І тут на мене хижо озирнулася половина футболістів. Зрозумівши, що я привертаю занадто багато уваги, прикусила губу і постаралася заспокоїтися. Але це щось не дуже допомагало, тому я продовжила душитися від сміху.
«О… Я абсолютно забула про іспит»