3.

3.
 – Лелію, – з натиском.
– Ти померла, – повторює він. – Рік тому. 10 травня. Як сьогодні пам’ятаю цей день.
10 травня.
Я дуже погано пам’ятаю той день. Точніше я викинула його з голови, як страшний сон.
Ми їхали шкільним автобусом на виставку одного відомого львівського художника в картинну галерею. Цієї поїздки я чекала дуже давно, тому вирішила їхати, не вагаючись ні хвилини. Спочатку все було нормально. Ми веселилися, розмовляли, нічого не віщувало біди.
Аж раптом на зустрічну смугу виїхала вантажівка і на великій швидкості врізалася в наш шкільний автобус. Я відчула сильний удар. Усі закричали. Посипалося скло. Потім я майже нічого не пам’ятаю.: чула якісь голоси, але наче десь дуже далеко. Спалахи світла, сирена швидкої, крики й паніка. Все змішалось, і я не розуміла, що відбувається насправді.
Коли я отямилась, то побачила яскраве світло і людей в білому, які метушилися, бігаючи навколо мене, і щось говорили. Тоді – знову темрява…
Та коли я знову розплющила очі, то не почула жодного звуку – навколо панувала мертва тиша.
Придивившись, я побачила, що біля мого ліжка на кріслі сидить мама. Роздивившись навколо, я зрозуміла, що знаходжусь у лікарняній палаті. Поруч було багато різних медичних приладів, які визначали мій загальний стан. Захотіла підняти голову, але це виявилося надскладним завданням. Від цього звичного руху все моє тіло пронизав біль.
Побачивши мої спроби підвестися, мама підбігла до мене і взяла за руку.
– Вероніко, ти мене чуєш? Не рухайся, все буде добре, – прошепотіла і відразу ж покликала лікарів.
Через хвилину вони заповнили майже всю палату. Першою підійшла світловолоса жінка середніх років. Вона оглянула мене, а тоді почала запитувати щось на кшалт:
– Як тебе звати? Ти знаєш, чому ти тут?
Я швидко відповідала:
– Вероніка. Аварія.
Зрозумівши, що зі мною все гаразд, і я усвідомлюю, що відбувається, вона заговорила знову:
– Вероніко, це чудово, що ти з нами розмовляєш! Ми не сподівалися навіть на те, що ти виживеш. Під час операції ти впала в кому, і ми думали, що вже втратили тебе. Але тут сталося диво! Наші лікарі. Вони витягли тебе практично з того світу.
«Диво... Витягнули з того світу», – в голові відлунням прозвучали ці слова. І судячи по самовпевненому виразу обличчя демоняри, я сказала це в голос.
 – От-от, – клацнув язиком Лелій. – А говорячи «з того світу», вона і мала на увазі – саме звідси.
Лелій розвів руками, даючи зрозуміти, звідки саме.

– Це безглуздо, — запротестувала я. – Є тисячі випадків, коли люди падають у кому. Коли їхнє життя висить на волосині. Я не перша й не остання!
 – Ти померла, – блиснув очима демон, виказуючи свої емоції.
Комусь не подобається, коли з ним сперечаються?
– Бо коли людина падає в кому, її душа бродить біля неї чи ще десь. А саме – на землі! Душі розподіляються тільки після смерті. Коли ти опинилася тут, було зрозуміло, що ти померла.
Лелій різко підскочив на ноги, пропалюючи мене поглядом. Наче я мала знати відповідь на ту ситуацію, що відбулася. В моїх пам’яті жодної подорожі світами не відобразилося. Крім, тих, в які він мене втягує.
 – І ти вирішив надолужити згаяне! – крізь зуби зашипіла, також піднявшись з дивана.
– Зараз в тебе є можливість. Давай говори. Для чого ти мене вибішував більше року.
Демон підійшов до мене впритул, пропалюючи мене в прямому сенсі палаючим поглядом. Мамочки! Його зіниці горіли червоним полум’ям.
– Хочу знати, хто вкрав тебе в мене з-під носа, – чітка і тверда відповідь.
Я набрала в легені чим побільше повітря, щоб висказати демонярі все, що я про нього думаю, але раптом відчула той самий вітерець, який ставав все сильнішим і сильнішим.
– Це ти? – запитала, панікуючи.
І тут усе навколо мене почала поглинати темрява, а моє тіло стало невагомим…
 

Любі мої! Я щиро рада, що ви читаєте цю історію. Буду вдячна на вподобайки, та коментарі. Хоча книга і дописана, я б з радістю б читала ваші коментарі, щодо кожного розділу) Це сильно надихає. 

Також не забувайте підписуватися на автора, щоб не пропустити нічого новенького!

Приємного читання, і мирного неба!