1

Євген

Входжу до нашої віпки й обводжу поглядом присутніх. Майже всі зібралися.

– Так, я не зрозумів. А де Давид? – виявляю відсутнього. – Ростиславе, ти ж обіцяв, що цей прогульник буде?

– Ще десять хвилин. Ось побачиш, його депутатська високість принесе себе чітко в нуль-нуль.

З колишніми однокурсниками ми маємо традицію: кожен рік, що минає, ми проводжаємо мінітурніром із преферансу. Виникла вона ще в студентські роки й поступово перетворилася на привід хоч іноді зустрітися нашою галасливою університетською компанією і обмінятися новинами. Минулого року нам вдалося зібратися в повному складі – навіть Марат із-за океану прилітав.

– Хеллоу! Усі зібралися? – лунає бас нашого депутата. – Я маю ще тридцять секунд у запасі, тож нефіг, – відмахується від Роста, який тицяє пальцем у годинник.

Гра починається мляво. Ми ніби розминаємося, за рік відвикнувши від головної університетської розваги. Давиду постійно телефонують. І потрібен йому цей головняк із депутатством? Жодної хвилини спокою. Цур мене…

– Так! – друг укотре приймає дзвінок. – Настю, я ж сказав: мене немає. Усе, субота, вихідний. Ні, до наступного року мене не турбувати! Трясця твоєї матері! Що означає ногу зламав? Навіщо ти мені це говориш? Без мене це ніяк вирішити не можна? Ти пропонуєш мені самому зараз усе кинути й шукати заміну Дідові Морозу? Серйозно? А ти нічого не поплутала, дівчинко?

Він зі злістю жбурляє трубку на стіл.

– Що, Давидику, і на депутатське крісло тобі хтось підкладає кнопки? – ірже Ростислав.

– Та взагалі жахливо! Зовсім лихий попутав. Гаразд, роздавай, – нервово совається на дивані. Але варто йому потягнутися до карт, як його телефон оживає знову.

– Ало! – кричить так, що у всіх присутніх закладає вуха і виникає гостре бажання витягнутися і стояти струнко. – Настю, що означає нікого не можеш знайти? Отже, буде в них свято без Діда Мороза. Снігурки їм за очі вистачить! Що ти хочеш від мене? Щоб я вбрався в клоуна з мішком і йшов розважати дітвору?

Він закінчує розмову.

– Егей, важка депутатська доля, – глузливо промовляє Михайло. – Не тільки бабусь розважати доводиться, а й діточок. А Снігурок того не треба? – робить вульгарний жест. – Я б не відмовився пограти з ними в рольові ігри.

– Ти – типу приколіст? Може, сам напнеш бороду й підеш розважати дітвору? Що? Не під силу?

– Чого відразу я? Я тільки подарунки з мішка роздавати вмію. А дітям треба якісь пісеньки співати. Он у Роста донька є – він, напевно, купу байок новорічних знає. Його нарядимо.

– Стопе! Чого раптом одразу Рост? Ви нічого не поплутали?

Дивлюся на цю суперечку й тихо посміююся. Чоловікам за тридцятник перевалило, а поводяться, як молодші школярі.

– Ви ще в преф розіграйте, кого нарядимо і відправимо до дітей, – хмикаю.

Що це за депутат, який не може ногою тупнути й кулаком по столу стукнути, щоб підлеглі десяток ряджених йому організували? За щучим велінням, за моїм хотінням подати сюди Санту!

– О, Жека, ідея мені подобається. Нумо! Отже, на кону – костюм Діда Мороза. Хто програє, той сідає в сани і мчить на три дитячі заходи. А потім повертається до нас і ділиться враженнями та, бажано, відео стриптизу Снігурки.

Усі зі сміхом погоджуються. Кожен упевнений, що якщо не виграє, то точно не програє. Ми ж у житті всі переможці, фартові. Я теж посміхаюся, оскільки за останні роки жодного разу з тріском не програвав. Сподіваюся, і зараз фортане.

Однак цього разу чомусь спочатку все йде якось не так, і примхлива дівка Фортуна нахабно відвертається від мене.

– Отже, спонсор сьогоднішніх дитячих свят – наш щасливчик Євген Кремінь! – ірже Ростислав.

– Тільки спонсор? – перепитую, хапаючи за хвіст слизьку надію відкупитися від свавілля.

– Ні-ні, це я образно, готуйся – моя помічниця вже під’їжджає з костюмом, – Давид задоволено хмикає.

Я намагаюся заперечувати й обурюватися, але всі сприймають це як кумедну гру й тільки потішаються у відповідь.

Далі починається безглуздий спектакль. Мене вбирають Санта Клаусом, вручають у руки мішок і саджають у машину, де на мене вже чекає розчервоніла Снігурка.

– Олена в курсі, що робити, – інструктує мене помічниця депутата. – У багажнику – ящики з подарунками.

Шокований цим, намагаюся шукати на смартфоні якісь новорічні пісеньки та загадки, бо в пам’яті з дитинства не залишилося жодної, а сином чи донькою Бог мене ще не нагородив. Читаю набори літер, але в голову, як на лихо, нічого не лізе. Ну що за дурня? Де я, а де Дід Мороз? Який з мене масовик-витівник? Я в школі всі концерти самодіяльності вперто обходив десятою дорогою. Здається, після дитячого садка жодного віршика на публіку не виголосив, а на музиці завжди просто відкривав рот, якщо треба було співати. Бідні дітлахи…

Ми приїжджаємо до нового бізнес-центру, Снігурка-Оленка веде мене до зали, звідки лунають радісні вигуки.

– Ходімо швидше, нас уже кличуть. Чуєте? – підштовхує мене, щоб увійшов у клітку з левами першим.