Лінивий вихідний

У вас бува так, що все добре? От просто ідеальний день, і жодна хмаринка не псує його своєю присутністю. Вже не кажучи про спроби влаштувати несанкціонований душ? В мене був. Принаймні, я так вважала.

Зазвичай вихідний в мене не вихідний. Особливо понад вечір. Тому, проводжаючи останню суботню клієнтку, я вирішила влаштувати собі справжній лінивий день. І це мені майже вдалося. Швидкоруч повісила над квартирою купол «не турбувати», прийняла душ зі спеціальними засобами (чого тільки не підхопиш від людей), й плюхнулася з недочитаною книжкою в ліжко. Так, я люблю паперові книжки. Вони особливі, поготів старі. Не чаклунськи фоліанти, а звичайні, людськи. Хіба не чудовий початок гарного дня? Неважливо, що зараз вечір. Нехай все почнеться просто зараз! Бо я так хочу.

Ніч пройшла напрочуд спокійно. Ніякого завивання в слухавці, метушні під стелею, делегацій з вилами і осиковими кілками (де тільки люди в нашому місті знаходять таки девайси?), ні волання про порятунок. Навіть Мишель не тигидиміла о п'ятої ранку, а мирно надувала застудженим носом бульку в мене на подушці. Сама винна, треба було погоджуватись на светрик, дурбецалко лисе. Ну так, вигляд дурнуватий. Так вдома же, ніхто не бачить, зате здорова була б. Але це не страшно: вилікується, як схоче, силу має. А поки що чавить з мене співчуття. Не вгадала! Я ж Бачу. 

Я вже належалась досхочу. Але кава сама себе не зварить. Тобто зварить, звісно, проте витрачати старанно накопичену силу на це – марнотратство навіть для ідеального дня. Окуляри швидко знайшлися на своєму місці: під подушкою. Колись я хотіла зробити на очі операцію по відновленню зору. Однак на той час для мене це коштувало зовсім непристойні гроші. І, як виявилося лише рік тому, цього робити було не варто ще й з інших причин. Можна, звісно, замовити лінзи, але я не уявляю: як їх можна швидко зняти, коли потрібно? Окуляри в цьому плані надійніше і зручніші: ніколи не знаєш, в яку мить знадобиться справжній зір.

На кухню я вийшла в чудовому настрої. Його не зіпсував навіть тонкий натяк весняного сонечка, що непогано б було вже помити вікна. Сірники закінчилися. Ну й ладно. Щоб запалити газ навіть сили не треба: він й так легко вірить в те, що вже горить. Так, я люблю справжню каву, яку варять в турці. Ні, це не збочення – мати силу й все робити руками. Мати автівку не відміняє любові до прогулянок. Просто машина це для іншого. Як і магія.

Кухня в мене велика. Але іноді гостям все одне здається, що в неї вмістилося набагато більше речей, ніж дозволено законами фізики. Певно, це їх багата уява. При великому бажанні в їх кухню також можна впихнути диванчик, барную стойку і холодильник side-by-side. А от маленька охайна лабораторія, яка в мене розташована в кутку за холодильником, їм взагалі не потрібно бачити. Втім, вони її не й бачать. Тому не варто про мене казки придумувати. А не то у власній оселі таргани заведуться. 

Я влізла в товстий теплий халат і вийшла з горнятком кави на балкон. Гарно так! Озеро видно, парк. Ой, там така смішна історія вийшла! Місцева влада дозволила будинок перед моїми вікнами вліпити. Я ж їхнього прораба чесно попереджала – піски там сипучі. А він мені якісь цифри й діаграми показував. От дурненьке, відьмі не повірив. Ну добре, недовідьмі. Але ж результат однаковий. Пішов той будиночок в землю як брехня по селу. Він потім виправдовувався, що на розлом натрапив. Ага, в бестолковці в тебе розлом. Я тоді цілу пачку попкорну з'їла, з балкону дивлячись. Всі зіпсовані за час умовляння нерви відшкодувала! Замовля́ння «підводний човен» було прив'язане до урочистої стрічки. Коли її розрізали, святкові повітряні кульки полетіли вгору, а п'ятиповерхівка відчула себе субмариною. Звісно, обійшлося без жертв, я ж не збочена. Мені було достатньо спостерігати за метушнею й невимовною грою емоцій на обличчях керівництва будівельників і членів приймальної комісії. Збереження мальовничого виду з балкону варте витраті частини сили. Плюс приємний бонус – захоплююча весела вистава.

Кава смачна, тістечко свіже (просто зупинила його в часі, хоч через рік їж), сонечко гріє, пташки цвірінькають щось нерозбірливе. Настрій гарний. Он йде бабця з сусіднього під'їзду. Звично тицяє дулю в мій бік. І тобі, Василівно, привіт. 

Думки текли повільно й ліниво. Чомусь захотілося зробити щось хороше. Захворіла чи що? Певно, від Мишелі заразу підхопила. 

У двір вийшла тітка Ніна зі своїм Альфонсом. Ні, це не її ледащій чоловік, це кіт. Добра справа так добра. Кажу їй тихенько на весь двір:

– Кошака з рук спускати не варто, бо до вечора з тополі зниматимемо.

Вона покрутила головою, побачила мене, носа задерла й посадила свій кошлатий переляк в пісочницю. Щоб дітям вдень було чим замки й тістечка з піску прикрашати. Грайливе, соціально-активне щеня алабая родини Грінченків з другого під'їзду просто не могло упустити таку удачу, і з щасливою мордою, висолопивши язик, хутко кинулося запрошувати Альфонса гратися в квача. Кіт не очікував такої честі, і незважаючи на габарити дирижабля, злетів на єдине в дворі високе дерево. Тополю.

«Розбір польотів» між сусідами це окремий вид мистецтва. Але в мене закінчилася кава, тому вистава обійшлася без глядачів. А ще я бачила, як з двору виходила листоноша. Отже можна перевірити поштову скриньку.  Звісно, я знала, що лист вже там й навіть що мені відповіло видавництво. Але так приємно іноді вдавати з себе звичайну людину. Можна показувати цей кольоровий папірець друзям і бачити в їх очах заздрість, щиру радість, гордість за мене або байдужість. Хоча.. так, немає в мене друзів. Друзі для відьом це скоріш вада ніж досягнення. Ну той що. Повішу на стіну в рамочці. Нехай клієнти бачать, яка я різнобічно здібна.

Повз мене «летів» вниз по сходах сусід з восьмого поверху. Завжди він так, це в нього замість фітнесу. Одночасно промайнула картинка: його нова ластівка-машина дряпається об огорожу. 

– Не патякай по телефону за кермом! – порадила я чолов'язі услід.