Початок. Майже біографічне

Суботній ранок почався не з кави. Хтось силував дверний дзвінок, одночасно гамселячи чімось важким (я сподівалася, що головою) в ті ж самі двері. Такого рингтона на будильнику в мене точно немає, отже це не годинник. До того ж мурмазель Мишель стрімко стартувала зі свого нагрітого місця – моїх ніг, і щезла в невідомому напрямку, буксуючи лапами на повороті. Доведеться вставати та піти вбити диригента цього оркестра з двух інструментів: дзвінка і кулака.

Відшукавши навпомацки під подушкою окуляри, я запахнула теплий халат (хоч вже березень, а весною й не пахне) і попленталася в передпокій. Рвучко відчинила двері й ледве не отримала вже піднятим для наступного удару кулаком. 

– Пожежа? Швидку? Поліцію? – з не обіцяючи нічого доброго обличчям запитала я.

– Ти бачиш мене? Бачиш??

Що за знущання! Так, я маю з дитинства дуже поганий зір. І скло моїх окулярів завтовшки за палець. Але ж я не сліпа! До чого тут такий галас?

З нізвідки вистрибнула моя Мишель, стала попереду й вигнула спину, складаючись майже навпіл. Й одночасно видала незвичний звук: шипіння краплі води в розпеченій олії з додаванням глухого утробного нява. В виконанні лисой кішки це виглядало кумедно і моторошно. Так, мурмазель в мене сфінкс. Але я підозрюю, що вона – блондинка з анекдотів (тобто на всю голову).

– Ось! – налякано, але з переможною ноткою в зірваному голосі заволав гість та тицьнув зігнутим пальцем в кішку. – Вона теж помітила!

– Це й не дивно, вас важко ігнорувати, – відказала я.

– Тобто ти бачиш?! То чого вередуєш? Зніми це, негайно! Ну будь ласочка! – раптом благально заскиглив порушник мого спокою.

– Добродію, – урвався в мене терпець, – або ви поясните якого дідька вам треба від мене, або йдіть собі дратувати когось іншого.

Він для чогось поклацав пальцями в мене перед очима, потім схопив себе за реденьке волосся й застогнав, погойдуючись як при нападі відчаю. «Не бачить, не бачить, і ця не бачить!» – пошепки промовляв незнайомець, повільно сповзаючи спиною по стіні. От мені ще лежачого поліцейського під дверима не вистачало. 

– Може вам води дати? – зглянулася я.

– Краще отрути, – жалібно схлипнув він і одразу зойкнув – Ой, ні! Не треба, я не хочу помирати з цим!

От халепа. На божевільного не схожий, а несе дику дичину. Двері зачинити я не могла – цей потерпілий сідів просто на порозі. Ще й окуляри запітніли. Я зняла «други очі» та почала терти подолом халата. Без них я бачила лише нечіткі силуети всього навколо, до того ж з неправильною перспективою. Тому здивувалася, зафіксувавши бічним зором виразне та рельєфне щось. Воно щільно огортало ноги і тіло страждальця й вже зачепилося за ліве плече чоловіка, подібно до римської тоги. Це було настільки несподівано, що я просто почула як клацнула об підлогу моя нижня щелепа.

– Давно це у вас? – тоном професіоналів запитала я.

Чоловік воскрес на очах. 

– Давно. Але я лише недавно узнав причину негараздів. Потім шукав, хто може допомогти. Ви ж розумієте, двічі ледве в психлікарню не потрапив, – швидко зарепетував він, з переляку, що не буду його слухати. – А потім натрапив на пришелепкуватого діда, в якого зозуля років зо тридцять дома не ночувала. Лярва каже, йди до неї. Тобто до вас.

– Хто лярва?! Я?! – от уж повією мене точно не назвеш. Тим більш дивно таке чути від незнайомої людини. Я ще можу зрозуміти постійно незадоволених бабць на лавках. Але це?

– Ні-ні-ні, – ще швидше й якось пискляво заблагав «пришелец». – Ось цю гидоту він лярвою назвав. Це вона мене зі світу зводить, все життя догори дригом, родина, робота, здоров'я. Мені капець, якщо не допоможеш.

Як то кажуть, до такого життя мене не готувало. Чи готувало? Й тоді я дещо почала розуміти.

Щоденниками це назвати неправильно. Адже події, які стосуються другого боку медалі мого життя, трапляються переважно в темні часи доби. Все почалося зі спогадів, котрі (теоретично) в мене не могли зберегтися. Ну як восьмимісячна дитина могла запам'ятати садибу прадіда, де була лише раз? До того ж ніяких світлин цього місця не збереглося. Це зараз фоткають дупу, щоб подивитися на прищик. А тоді кожна фотографія мала стати реліквією. От й не було «речових доказів» оздоблення прадідової кімнати, яки я (знов таки теоретично) могла побачити в більш дорослому віці. Тем не менш, років в п'ять я впевнено розповідала мамі про коричневий дерев'яний сундук з вензелями по старій пошарпаній поверхні, кути та вигнута кришка котрого були зміцнених декоративними металевими стрічками. В деталях описувала настінний годинник з зозулею та гирьками у вигляді шишок. А ще – невеличке вікно в палісадник, забране білими фіранками. Й сільське кладовище, на якому прадіда поховали також залишилося в пам'яті мене однорічної.

Далі зі мною почало коїться те, що мама називала дежавю і трохи переймалася тим, що це сталося в такому юному віці. Прикладів тому було багато, але запам'ятався лише перший. Подруга вирішила подарувати мені свій значок. Я подивилася на нього та попросила не давати мені його, бо я бачила, що застібка відпаде.

– Він новий,– обурилася тоді подруга, – тримай, носи!

Вона сунула мені в руку подарунок. А коли я розкрила долоню, значок лежав окремо від застібки. Саме так, як я бачила за декілька секунд до цього.

В шкільному віці, коли однокласники хизуючись казали, що відчувають небезпеку дупою, я їх дуже розуміла. Тому що теж почала передбачати неприємності, тільки іншим місцем. І ні, й не тим! Коли мені щось загрожувало, в животі утворювався щільна гаряча грудка, й ставала тим більш важкою і нервовою, чим ближче я була до небезпеки. Так мені вдавалося уникати більшості підстав, дурнуватих розіграшів, пасток та інших кумедних з точки зору авторів приколів. А ще, попри мій зіпсований зір, я ніколи не потрапляла в канаву, яму, відкритий люк чи щось подібне.

А потім додалися сни. В них мене намагалися вчити. Але я була непохитна – темні вміння мені не подобалися. З юнацьким максимализмом я не хотіла мати з ними нічого спільного. Мої вчителі зробили багато спроб, проте я навіть думати про це хотіла. Й дуже пишалася тим, що не спокусилася на їх пропозиції. Врешті решт, це лише сни. Можливо, навіть витівки мого розуму.