Розділ 25

Після пресконференції галас навколо нас не вщухав, але нам було вже байдуже. Ми більше не ховалися. Одного вечора, коли сонце вже сідало, Картер заїхав за мною і просто сказав: «Поїхали. Хочу тобі дещо показати».

​Ми виїхали за місто. Дорога петляла між високими соснами, а повітря ставало чистішим і прохолоднішим. Картер мовчав, але я бачила, як він міцно стискає кермо, наче хвилювався більше, ніж перед виходом на лід. Нарешті машина зупинилася біля великого сучасного будинку з величезними панорамними вікнами, що дивилися прямо на тихе озеро.

​— Де ми? — прошепотіла я, виходячи з авто. Навколо панувала така тиша, про яку ми могли тільки мріяти весь цей рік.

​— Це наш дім, Еммі, — він підійшов до мене і вклав у долоню ключі. — Я купив його ще тоді, коли ми тільки почали зустрічатися. Коли всі навколо казали, що ми — це помилка. Я вже тоді знав, що хочу прокидатися тут тільки з тобою.

​Ми зайшли всередину. Повітря ще пахло свіжим деревом і фарбою. Будинок був напівпорожнім, але в ньому вже відчувалося життя. Ми пройшли до вітальні, де через скляну стіну було видно, як перші зорі відбиваються у воді.

​— Тут тільки ми, — тихо сказав Картер, обіймаючи мене ззаду. Він притиснув мене до себе, і я миттєво розчинилася в його рідному теплі. — Тільки ти, я і це озеро. Більше нікого немає у цілому світі.

Весь цей складний рік — травми, таємниці, страх втратити все — раптом зник. Залишився тільки цей чоловік, який заради мене пішов проти цілого світу.

​— Ти вірив у нас навіть тоді, коли я сама сумнівалася, — сказала я, торкаючись його обличчя.

​— Знаєш, Еммі... я завжди це знав. Усі ці кубки нічого не варті. Ти — моя головна нагорода. — він нахилився і поцілував мене. Це був поцілунок, у якому не було поспіху. Тільки спокій і впевненість у тому, що завтра нам не треба знову розлучатися.

​Ми стояли в порожній вітальні нашого нового дому, і я вперше за довгий час відчула, що ми нарешті прийшли туди, де маємо бути.

Я згадала, як усе починалося лише кілька місяців тому. Цей період став для нас справжнім випробуванням на міцність. Остання стадія реабілітації була найважчою, Картер уже не був безпорадним, але ще не став тим «Фростом», якого звик бачити світ. Його дратувала власна слабкість, і весь цей гнів виливався у години виснажливих тренувань.

Кожен мій візит починався з одного й того самого ритуалу. Поки він сидів на дивані, обкладений пакетами з льодом, я методично перевіряла амплітуду руху його коліна. Були дні, коли він стискав зуби так, що на щелепах ходили жовна, а на лобі виступав холодний піт.

​— Досить на сьогодні, Картере, — казала я, намагаючись прибрати його руку від коліна.

— Ще один підхід, Еммі. Я не зможу вийти на лід, якщо відчуватиму цей тремор у м’язах, — гарчав він у відповідь.

​Він був одержимий. Я бачила, як він ночами переглядав відео своїх старих ігор, намагаючись запам’ятати те відчуття сили, яке зараз здавалося йому втраченим. Моя роль була не лише в тому, щоб розминати йому м’язи чи стежити за графіком вправ. Я стала його опорою, коли він був готовий все кинути.

​Одного разу, після невдалої спроби зробити різкий випад, він просто відкинув гантелі в бік і закрив обличчя руками.

— Це кінець, — глухо промовив він. — Я більше ніколи не буду таким швидким, як раніше.

​Я підійшла до нього, сіла на підлогу між його колінами й змусила подивитися мені в очі.

— Тобі не треба бути «як раніше», Картере. Тобі треба бути кращим. Бо тепер ти знаєш ціну кожного свого кроку.

​Саме в такі моменти, між болем і зневірою, ми знаходили новий рівень близькості. Наші вечори перетворилися на суміш жорсткої дисципліни та нескінченної ніжності. Коли тренування закінчувалося, ми нарешті дозволяли собі розслабитися. Ми замовляли піцу на ім'я «Джон Сноу», сміялися з дурних комедій і просто засинали під тихий шум телевізора, сплетені в одне ціле.

​Це була не просто реабілітація коліна. Це була реабілітація наших життів, де кожен мій дотик лікував не лише його тіло, а й душу.

Але попри всю важкість, були моменти, які змушували мене посміхатися. Наприклад, коли Картер намагався довести, що він уже «в повній формі», і пробував присідати зі мною на плечах, ледь не заваливши нас обох на килим під мій істеричний сміх. Або коли він серйозно намагався навчитися готувати корисні смузі, але в результаті кухня виглядала так, наче там вибухнув магазин овочів, а він стояв посеред цього хаосу з невинним виглядом, тримаючи в руках склянку чогось підозріло зеленого кольору.

​Проте один випадок запам'ятався мені найбільше.

Одного вечора, коли я вже повернулася до себе після особливо виснажливого дня, він надіслав повідомлення, що ледь не змусило мене розсміятися вголос. Картер скаржився на біль так запекло, ніби він був не професійним атлетом, а підлітком, який вперше перетренувався в залі.

​Я не втрималася і відписала:

«Якщо ти зараз скиглиш, як цуценя, то ти мені не потрібен. Мені потрібен хокеїст, який вміє долати біль».

​Відповідь прилетіла миттєво. Картер надіслав аудіо, записане у його вітальні. На фоні я чітко чула його важке дихання, шурхіт пакетів із льодом та приглушений сміх.

​— Ти щойно назвала мене цуценям, Хейс? — його голос був низьким і звабливим, попри втому. — Почекай, поки я знову зможу нормально ходити. Ти дорого заплатиш за ці слова. А поки... надішли мені діаграму м'язів стегна. Я думаю, що забув, як вони працюють, і хочу, щоб ти прийшла і продемонструвала мені це на практиці.

​​Я посміхнулася, хитаючи головою, і вже через десять хвилин була в машині. Я прийшла. Як і кожного вечора. Бо знала, за цим удаваним скигленням ховався чоловік, який просто хотів, щоб я була поруч. І я була.

Коли я відчинила двері його будинку, мене зустріла тиша, але я знала — це тиша перед бурею. Картер сидів на підлозі, розтягнувшись на килимі. Поруч валявся пакет із льодом, але вигляд у нього був далеко не такий «хворий», як у повідомленні.