Розділ 24.

Цей тиждень був не просто важким — він був виснажливим. Сім днів ми провели під справжньою облогою. Телефон Картера розривався від сповіщень, а під вікнами моєї квартири цілодобово чергували папараці, сподіваючись спіймати хоча б тінь нападника «Вовків» у вікні. Юристи Кеннеді вже почали надсилати перші офіційні листи з погрозами, а спортивні аналітики в кожному вечірньому шоу розбирали кар'єру Картера на запчастини, називаючи його вчинок «професійним самогубством».

​Напруга в повітрі була такою густою, що її, здавалося, можна було торкнутися руками. Ми майже не спали, здригаючись від кожного звуку за дверима.

​І ось настав момент, якого ми обоє боялися найбільше. Дзвінок від тренера Мерфі — людини, для якої хокей був релігією, а дисципліна — єдиним законом.

​Ми сиділи у вітальні. Картер напівлежав на дивані, його прооперована нога була зафіксована у важкому металевому бандажі. Коли на екрані його телефону висвітилося ім'я «Мерфі», у кімнаті стало так тихо, що я чула власне серцебиття.

​Картер глянув на мене. У його очах не було страху, лише важка втома людини, яка готова прийняти удар. Він натиснув на гучний зв’язок.

​— Рід, ти ще не здох там від сорому? — голос Мерфі прогримів, як постріл у порожній роздягальні. Ніяких «привіт», ніяких запитань про самопочуття.

​Картер ледь помітно криво усміхнувся і міцніше стиснув мою руку.

— Живий, тренере. І сорому не відчуваю.

​На тому кінці запала важка, густа тиша. Я затамувала подих. Мерфі був відомий своїм вибуховим характером, він міг розірвати контракт прямо зараз, позбавивши Картера всього, заради чого той працював двадцять років.

​— Ти влаштував цирк, Картере, — нарешті заговорив Мерфі, і цього разу в його голосі було більше розчарування, ніж люті. — Ти виставив клуб на посміховисько. Власники вимагають твоєї голови на срібній тарілці. Телефони розриваються від дзвінків спонсорів.

​— Я знаю, — спокійно відповів Картер. — Але я більше не міг грати в ту гру, яку нав’язала Кеннеді. Якщо «Вовкам» потрібен робот без власного життя — шукайте іншого гравця.

​Я здивовано подивилася на нього. Він щойно запропонував свою відставку.

​— Стули пельку, — відрізав Мерфі. — Ти мені потрібен на льоду, а не на пенсії. Але слухай уважно, ти зараз у неоплачуваній відпустці. Поки твоя нога не заживе, ти не з’являєшся на публіці, не даєш інтерв’ю і не пишеш жодного слова в соцмережах.

​Тренер зробив паузу, і я почула, як він важко зітхнув.

— І про... Еммерсон. Якщо я ще хоч раз почую про якісь скандали, суди з її сестрою чи нові фото папараці — вилетите обоє. Вона — чудовий фахівець, і я не хочу її втрачати, але команда понад усе. Зрозумів?

​— Зрозумів, — відповів Картер, і я відчула, як напруга в його пальцях нарешті зникла.

​— Відновлюйся, Рід. І скажи своїй Еммерсон, щоб вона поставила тебе на ноги швидше, ніж зазвичай. Нам потрібен наш нападник, а не герой любовних романів.

​Дзвінок перервався. Картер відкинув телефон і закинув голову назад, заплющивши очі.

​— Він не звільнив нас, — прошепотіла я, не вірячи своїм вухам.

— Він просто не може виграти плей-оф без мене, — усміхнувся Картер, притягуючи мене до себе. Його обійми були надійними, як фортеця. — Але тепер ми маємо місяць тиші. Тільки ми. Жодних камер, Кеннеді чи газет.

​Я притулилася до його грудей, слухаючи рівний ритм його серця. У той момент здавалося, що все скінчилося. Це була перемога — маленька, вистраждана, але наша. Проте тиша в квартирі була ілюзією, бо за її стінами світ уже почав божеволіти.

​Поки ми просто дихали в обіймах одне одного, клуб «Вовки» вже тріщав по швах від паніки. Частина фанатів захоплювалася відвагою Картера, але спонсори й керівництво бачили лише репутаційну катастрофу. Щоб загасити цю пожежу, менеджмент скликав термінову пресконференцію. План у них був стандартний і нудний: Картер виходить під камери, читає з папірця сухі вибачення про «недоречну поведінку», обіцяє «розібратися в собі», і ми всі дружно вдаємо, що кохання — це просто помилка.

​Але Картер не збирався грати роль слухняного хлопчика.

​Він зайшов до зали, важко спираючись на милиці. Кожен крок віддавав болем у розірваному коліні, але він навіть не здригнувся. У залі стало так тихо, що було чути лише шалене клацання затворів камер. Поруч із ним сів генеральний менеджер — той виглядав так, наче от-от знепритомніє від напруги, постійно поправляючи краватку.

​Після нудної промови менеджера про « цінності та репутацію команди», настала черга Картера. Він підвівся, ігноруючи підготовлений юристами текст, і просто відсунув його вбік. Його погляд був холодним і гострим, як лезо ковзана.

​— Я тут не для того, щоб вибачатися за свої почуття, — його низький голос миттєво розрізав тишу. — Я тут, щоб поставити крапку.

​Репортери затамували подих, боячись пропустити хоч слово.

​— Щодо Кеннеді Хейс... Вона — моє минуле, і на цьому питання закрите.

​Він зробив коротку паузу. Я бачила крізь скляну перегородку, як напружилися його плечі. Він знав, що я поруч. Він відчував мене.

​— Тепер про Еммерсон Хейс. Так, ми разом. І так — я кохаю її. Це єдина причина, чому я зараз стою тут.

​Він сперся на стіл і подивився прямо в камери, звертаючись до мільйонів людей.

​— Я втомився від таємниць і хованок по кутках. Ми мовчали не тому, що нам було соромно. Еммерсон намагалася врятувати мою кар’єру, поки я намагався захистити її від усього цього бруду. Але з мене досить.

​Його голос зазвучав ще твердіше:

​— Я обираю її. Сьогодні, завтра і кожного чортового дня. Якщо клуб хоче розірвати контракт через те, кого я кохаю — забирайте. Знімайте мої джерсі з вітрин. Мені байдуже. Вона — мій єдиний справжній вибір і мій порятунок.

​Він схопив милиці й, не чекаючи запитань, рушив до виходу. Кожен крок був викликом болю, але він не зупинився, поки не відчинив двері, за якими чекала я.

​Я дивилася на нього крізь сльози. В них було все, наше спільне пекло, страх і ця неймовірна ніжність.