Розділ 23

​Еммерсон сиділа на задньому сидінні таксі, притиснувши лоб до холодного скла. Радіо в машині тихо бурмотіло новини, поки диктор не вигукнув ім’я Картера. Вона здригнулася і прислухалася.

​Коли голос Кеннеді розрізав тишу салону, Еммерсон відчула, як її серце пропускає удар, а потім починає боліти так, наче його стиснули лещатами.

​«Він повернувся до мене... і ми щасливі. Усе інше — видумки...»

​Слова сестри били сильніше за ляпаси. Кеннеді не просто вигнала її — вона стерла саме існування їхнього кохання.

​Еммерсон дивилася на свої тремтячі руки. Вона знала, що Картер зараз у палаті, можливо, чує те саме, і він безсилий щось змінити. Кеннеді збудувала навколо нього золоту клітку з брехні, і двері в цю клітку для Еммерсон тепер були зачинені назавжди.

​— Вимкніть це, будь ласка, — прошепотіла вона водієві, задихаючись від приниження.

— Жахливо, чи не так? — відгукнувся таксист, перемикаючи станцію. — Ці зірки постійно то сходяться, то розходяться. Хто б міг подумати, що та історія з медсестрою була лише фейком.

Еммерсон заплющила очі в напівтемряві таксі, що мчало геть від лікарні. Тепер вона була не просто забуттям. Вона стала брехнею, якої ніколи не існувало в офіційній версії життя Картера Ріда.

​Поки Кеннеді там, під спалахами камер, вибудовувала їхню «ідеальну ідилію», Еммерсон дивилася у вікно на розмиті вогні міста. Вона поверталася в квартиру лише на мить, щоб зникнути назавжди. Її шлях лежав до маленької станції, а звідти — у прибережне містечко, де повітря пахло сіллю та старим деревом. Туди, де колись у дитинстві вона відчувала справжній спокій, якого тепер була позбавлена.

​Коли таксі зупинилося біля її будинку, минула лише година з моменту промови Кеннеді. Еммерсон влетіла в квартиру, не вмикаючи світло. Діяла гарячково, як у маренні. Вона хапала речі з полиць, не дивлячись на них, і кидала в єдину валізу. Рухи були різкими, механічними. Вона хотіла випередити час, випередити біль, випередити власне бажання повернутися до нього.

​Вона зупинилася лише на мить біля вікна, стискаючи ручку валізи. Холодний вітер з відкритого вікна бив у обличчя, але вона не закривала його. Вона хотіла відчувати цей холод. Хотіла, щоб він витіснив спогад про тепло рук Картера, яке все ще примарою жевріло на її плечах.

​Еммерсон дістала телефон. Рука тремтіла так сильно, що вона ледь влучила по екрану. Вона востаннє відкрила стрічку новин, готуючись до чергового заголовка про «щасливу Кеннеді», але те, що вона побачила, змусило її серце на мить зупинитися.

​«ЗАБОРОНЕНЕ КОХАННЯ НА ЛЬОДУ: Картер Рід обміняв наречену на її сестру?» — заголовки більше не співали дифірамби Кеннеді. Тепер вони кричали про зраду.

​Під кожним посиланням було те саме фото біля службового виходу арени. Там, у глибокій тіні, Картер тримав її обличчя так, ніби від цього залежало його життя. На знімку не було зірки хокею та його лікаря — там були двоє людей, чий світ стиснувся до одного подиху. Коментарі під фото вибухали, одні звинувачували її в підлості, інші захоплювалися цією таємною пристрастю, але всі вони обговорювали лише одне — їхній роман.

​Раптом у кімнаті ожило радіо, яке вона забула вимкнути. З динаміків пролунав голос Кеннеді — та сама пресконференція, що відбулася годину тому. Голос сестри був чистим, впевненим і сповненим фальшивого тепла.

​— «Ми з Картером пройшли через випробування, як і будь-яка пара, але зараз ми як ніколи близькі. Моя сестра Еммерсон була лише його фізіотерапевтом...»

​Еммерсон слухала ці слова і не могла відвести очей від знімка в телефоні. Вона відчувала справжнє запаморочення. Як Кеннеді могла говорити про «ідилію», коли весь інтернет уже бачив докази їхньої з Картером правди? Це було схоже на сюрреалістичний сон, сестра в ефірі малювала казку, яка щойно згоріла на очах у всього світу.

​— Ти врятувала його, Еммі, — прошепотіла вона собі, і її голос зламався. — Ти зробила те, що обіцяла. Ти пішла.

Еммерсон слухала голос Кеннеді з динаміків, і кожен звук здавався їй ударом під дих. Вона простягнула руку і зробила радіо тихіше, наче боячись, що ці впевнені слова сестри можуть стерти реальність, яку вона бачила на екрані телефону. Голос Кеннеді перетворився на ледь чутний фоновий шум, позбавлений сили.

Раптом трансляція по радіо перервалася різким шумом і вигуками журналістів.

— Зачекайте! Це Картер Рід! Він виходить з ліфта! — закричав репортер у прямому ефірі.

​Еммерсон кинулася до ноутбука, вмикаючи прямий ефір головного телеканалу. Те, що вона побачила, змусило її затамувати подих.

​У холі лікарні, серед хаосу та спалахів, стояв Картер. Вона бачила кожен м'яз на його обличчі, кожну судому болю, яку він намагався приховати. Коли він вимовив її ім’я, коли назвав її своєю єдиною причиною боротися — світ навколо неї просто зник.

​Вона повільно простягнула руку і зовсім вимкнула радіо, занурюючи кімнату в цілющу тишу. Більше не було потреби слухати брехню. Вона хотіла чути лише його.

​Коли він закінчив свою промову словами «Вона — моє майбутнє», Еммерсон сповзла по стіні на підлогу. Вона затиснула рот долонею, щоб не закричати від суміші болю, страху та неймовірного, обпікаючого тепла. Сльози нарешті ринули градом, змиваючи весь той бруд, яким її намагалися закидати.

​— Ти збожеволів, Картере... — прошепотіла вона в порожнечу кімнати, дивлячись на застиглий кадр на екрані.

​Вона пішла, щоб дати йому шанс на кар'єру, а він щойно використав цей шанс, щоб оголосити війну всьому світу заради неї. Вона зрозуміла, він не просто захистив її. Він спалив усі мости, щоб вона більше ніколи не сумнівалася — він не зможе дихати без неї.

Раптом страх змінився рішучістю. Вона знала Картера. Вона знала, що після такого емоційного та фізичного навантаження його коліно може просто не витримати. Він був там один.

Еммерсон схопила ключі від машини та куртку, навіть не глянувши у дзеркало. Їй було байдуже на розпатлане волосся чи бліде обличчя. У голові пульсувала лише одна думка: «Він зробив це заради мене. Він стоїть там один проти всіх».