Розділ 12

Еммерсон була виснажена. Після тренування вона прибирала кабінет, відчуваючи себе напруженою струною, готовою порватися. Кожна її дія була механічною, бо думки були про Картера: його хижий погляд через лід, його жорстока рішучість і її власне, заборонене бажання, яке вона так відчайдушно намагалася поховати під товстим шаром професіоналізму та сестринської вірності.

​Вона ледь встигла протерти останній масажний стіл, коли завібрував телефон. Це була Кеннеді.

​— Привіт, Кенн... Ти плачеш? Що сталося? — запитала Еммерсон, одразу відчувши холодний страх у грудях.

​— Він пішов, Емм, — голос Кеннеді був тонкий, як порвана нитка, переривався схлипами. — Він... він просто дозволив мені це зробити. Ми розійшлися. Я мусила це сказати.

​Еммерсон опустилася на стілець, відчуваючи запаморочення. Вона знала, що саме означає це «він пішов».

​— Кенн, мила моя... Що саме він сказав? Він сказав, що більше не кохає тебе?

​— Він... він сказав, що я заслуговую на краще, — Кеннеді невпинно схлипувала. — Він почувався винним і відсутнім. Але я знаю справжню причину, Емм. Я сказала йому, що це ти. Я сказала йому, що він хоче тебе.

​Еммерсон заплющила очі, притуливши телефон до вуха. Світ навколо неї звузився.

​— Кеннеді, не треба. Я... я не маю до цього жодного стосунку, — прошепотіла вона, відчуваючи, як сором обпалює їй щоки.

​— Не бреши мені, — цього разу в голосі Кеннеді прозвучали не сльози, а гірка злість. — Ти моя сестра. І я тебе люблю. Але я бачила, як він дивиться на тебе, і я бачила, як ти дивишся на нього. Ви обоє руйнували нас, граючи у благородство! Тихіше... Добре, я заспокоюся. Просто... просто мені потрібен час.

​Еммерсон відчувала, що винна вона сама. Її бажання, її холодний захист, її нездатність відсторонитися від нього — усе це підштовхнуло Кеннеді до краю, і зробило її жертвою їхньої прихованої пристрасті. Вона поклала слухавку, і на неї навалилася вага нової, непоправної провини та небезпечної руйнівної свободи.

​Коли двері кабінету відчинилися, і на порозі з’явився Картер, Еммерсон спалахнула.

​— Як ти смієш сюди приходити?! — її голос був настільки гучним і напруженим, що відлуння прокотилося коридором.

​Картер, який щойно закінчив тренування, був одягнений у командну футболку та штани. Він виглядав втомленим, але його очі горіли.

​— Я прийшов забрати те, що належить мені, — його голос був тихим, але небезпечно рішучим.

​— Те, що належить тобі?! Ти розбив серце моїй сестрі! — Еммерсон кинула рушник на стіл, як зброю, намагаючись знайти хоч якийсь фізичний предмет, щоб відкинути його зухвалість. — Ти думаєш, що маєш якесь право щось тут забирати? Вона кинула тебе, Картере! Тому що ти був не в змозі стати чоловіком і покінчити з цим сам. Ти використовував її, щоб отримати мене, і вона це відчула!

​Вона підійшла до нього впритул, її обличчя було червоним від гніву.

​— Вийди звідси! Ти не маєш права бути тут! Ти — останній, кого я хочу бачити!

​Картер дивився на її лють, і, замість того, щоб відчувати провину, він відчув, як у ньому наростає хвиля гніву та жалю.

​— Ти права. Я брехав їй. Я був боягузом, — його голос почав підійматися. — Але причина цьому — ти. Ти постійно тримала мене на відстані, поки я ледве дихав! Ти змусила мене почуватися винним за те, що я тебе хочу!

​Він схопив її за руки, його пальці впилися в її зап’ястя, але не боляче, а владно.

​— Ти розбив серце моїй сестрі, — вона намагалася вирватися, але його хватка була міцною.

​— А що на рахунок мого, Еммерсон?! — він вигукнув, його обличчя було за кілька дюймів від її. — Ти думаєш, це легко, дивитися на тебе кожен день, відчувати твій дотик, коли ти робиш мені масаж, і йти додому до жінки, яку я не хочу?!

​Він похитав головою, його очі були синіми і крижаними, як у розпал бурі.

​— Я був з Кеннеді, намагаючись бути гідним, тому що це було правильно. Але я хотів тебе. І ти це знала! Ти сама хотіла цього!

​— Ні, — прошепотіла вона, відчайдушно намагаючись заперечити очевидне.

​— Брехня, — Картер зробив паузу, його дихання торкнулося її губ. — Коли я майже поцілував тебе, ти не відштовхнула мене. Ти зупинила мене тільки тоді, коли я був готовий до цього. Ти хотіла, щоб я сам прийняв рішення — бути з тобою чи з Кеннеді. А тепер, коли Кеннеді зробила вибір за нас, ти злишся!

​Його руки опустилися, але їхні погляди залишалися з'єднаними.

​— Ти злишся не тому, що їй боляче. Ти злишся, тому що тепер між нами немає жодної стіни, окрім твоєї власної гордості, — Картер нахилився до неї. — Я вільний. Ти вільна. Тепер, Еммерсон Хейс, ти не зможеш мене зупинити.

​Еммерсон відчула, як її щоки гарячіють. Він бачив її наскрізь. Він був правий. Її злило не те, що він пішов від Кеннеді, а те, що він прийшов за нею.

​— Я не буду з тобою, Картере, — вона вимовила це тихо, але з максимальною рішучістю.

​— Подивимося..., — прошепотів він, його очі спустилися на її губи, а потім на її зап’ястя, де все ще була слабка червона смуга від його хватки. — наскільки ти сильна, коли пристрасть візьме гору.

​Він розвернувся і вийшов, залишивши її тремтіти. У кабінеті панувала тиша, але повітря було наелектризоване.

Еммерсон стояла в кабінеті ще кілька хвилин, дивлячись на зачинені двері, за якими зник Картер. Її зап'ястя пекло від фантомного дотику його пальців. Її рішучість протриматися була непохитною, але її тіло видавало її — вона тремтіла, і не від холоду. Вона мусила піти, перш ніж він повернеться, щоб закінчити те, що почав.

​Вона швидко зібрала речі, її рухи були різкими. Дорога додому була як в тумані, вона вела машину на автопілоті, її свідомість була заблокована крижаною стіною провини та шоку. Вона постійно згадувала не його вимоги, а тонкий, розбитий голос Кеннеді в телефоні.

​Коли вона зайшла у їхній затишний, завжди галасливий і теплий будинок, її одразу зустріла незвична, абсолютна тиша. У повітрі висіла порожнеча, яка була гучнішою за будь-який крик.