8 (3)

***

Тато повернувся додому о четвертій, в п’ятницю він частенько приходив раніше, ніж в інші дні. Зазвичай ці вечори ми намагалися проводити разом, тож я трошки хвилювалась за те, як він сприйме новину, що я кудись збираюсь.

Оскільки пари сьогодні в мене були до першої, я постаралась, прийшла додому якомога скоріше і приготувала смачний обід. Батько вже з порогу зачув запахи і прокричав:

– Що ти там знов начаклувала, сонце моє?

– Твій улюблений борщ! – доклала я. – Йди їсти, татку!

Він не змусив просити себе двічі, і вже за три хвилини був на кухні, вмощувався за столом. Судячи з усього, настрій у тата був чудовий, тож я вирішила, що повідомлення про мої плани на вечір він повинен сприйняти спокійно.

– Ти в мене така господинька! – похвалив тато, коли борщ вже було з’їдено, і я поставила на стіл тушковане м’ясо. – Пощастить комусь мати таку суперську дружину!

– Ну, це для початку треба знайти достойного, яку має так пощастити, – гмикнула я. – Та й я поки що не дуже думаю про хлопців…

– Правильно, правильно, – кивнув батько. – Нема чого розмінюватись… Добре все-таки, що ти у мене аспірантка, ще й у жінки. Я за тебе спокійний. А то поїхала б до іншого міста, як Лада, вискочила б за якогось козла, і що тоді?

– Руслан не козел, тату, і вони кохають один одного, – відзначила я.

– У вас просто рожеві окуляри, та й усе, – буркнув він. – Але гаразд. Вона ж не моя донька, щоб у мене за неї голова боліла… Слухай, доню, та ти чого не їси? Тільки не кажи, що знов на якійсь дурнуватій дієті! Понабирали моди…

– Ні-ні, – хитнула головою я. – Поїла, коли ще тебе не було, я тільки зготувала, не переживай. Слухай, тату, я що хотіла сказати… У мене на сьогоднішній вечір виникли плани…

– Плани?

– Ага, – кивнула я. – Друзі покликали…

– Тільки не кажи, що моя ідеальна донька зібралась лазити по якихось клубах!

У мене мимоволі перехопило дихання. Ні, чисту правду говорити не можна, тато ніколи не відпустить. Він в цих питаннях дуже суворий, аж занадто. І скільки б я не переконувала його, що це безпечно, і мені нічого не загрожуватиме, результату буде нуль.

– Ні, татку, не по клубах, ти чого? Ніколи не ходила, а в двадцять три роки вирішила гульнути? – розсміялась я. – Не переживай. На квест.

– І що таке той квест?

– Ну, гра така. Знаєш, як… Ну, всякі завдання там проходити, загадки розгадувати, підібрати ключ з закритими очима, всяке таке. Я точно не знаю, яка програма буде, бо ж це секрет.

– Звучить ніби нормально. А з ким ідеш?

Я видихнула з полегшенням. Отже, не все так і погано.

– З однокурсниками, тату. Я ж казала, з друзями.

– Гаразд, – зітхнув він. – Іди, готуйся тоді. Щоб виграла у мене! Бо всі мають знати, що моя донечка найкраща на світі!

Напевне, ще ніколи я так радісно не кидалась до свого гардеробу. Напевне, з півгодини обирала, що саме мені вдягнути, переміряла все, що тільки могла… І для кого стараюсь? Для Міші Василенка! Або для того, щоб його гарно послати. Саме так. І зовсім він мені не подобається…

Я поправила сукню, покрутилась біля дзеркала і потягнулась до косметики. Нафарбуватись чи ні? Зрештою, це публічне місце, і навіть мій тато не обурюється, коли я трохи підфарбовую вії та губи, каже, що мені личить, а гарна дівчина не повинна себе приховувати… До певної міри, ясна річ.

В двері подзвонили, перериваючи мої думки. Я визирнула з кімнати до вітальні, наштовхнулась на татів погляд та спитала:

– Мені відчинити?

– Та я сам. Тобі дуже личить ця сукня, сонечко. Для прогулянки просто ідеально… Сподіваюсь, ти не збираєшся ходити сама всякими небезпечними вулицями в темряві?

– Ні, татусю, не збираюсь, – озвалась я. – Мене проведуть.

– Хлопець? – він примружився.

– Друзі. У нас там компанія, – довелось збрехати, бо я знала, що на побачення мене тато не відпустить – скаже, що, коли мені вже так забандюрилось хлопців, то я маю кликати їх додому, а не шастати по клубах, хай там хоч тридцять квестів буде. – Не переживай, тату, мене одну ніхто не кине. І… Двері.

Це нагадування змусило батька нарешті піднятись з дивану та піти відчиняти. Я ж повернулась до кімнати і все-таки взяла до рук свою крихітну косметичку. Маю ж я виглядати красивою хоча б для себе. А то тихоня, ботанічка. Це анітрохи не для Міші! Ну, може зовсім крапельку. Я, може, просто мрію, аби він нарешті відчепився від мене, от і підбираю образ, в якому мені буде комфортніше його послати. Для свого комфорту.

Щоб бачив, що втрачає!