8 (2)

– Фу! – обурилась я. – У тебе завжди думки йдуть в цьому напрямку?!

– Тільки поруч з тобою.

Мені лишилось тільки рукою махнути. Сперечатися з Михайлом було абсолютно неможливо, він демонстрував всі найгірші якості свого характеру, продовжуючи затягувати мене в позбавлені сенсу діалоги, які постійно виводили на одне й те ж саме: тему наших стосунків.

– Свят сьогодні на пари збирається? – замість цього поцікавилась я. – Чи він знов вирішив прогуляти все заради своїх поетичних читань?

– Поняття не маю, він не докладає мені про всі свої пересування, – відмахнувся Міша. – Може, він нарешті знайде собі дівчину і буде співати їй серенади під вікном…

– Свят вміє співати? – шоковано перепитала я.

– Нє-а.

– Бідна його майбутня дівчина, – я важко зітхнула. – Їй доведеться терпіти серенади.

– Тобі пощастило, до речі, у мене гарний голос. Тож я буду чудовою компанією для тебе, зможу взяти всі ноти, які тільки захочеш, складу компанію в будь-якій життєвій ситуації…

Михайло і далі б тренував красномовні промови, та його, на моє щастя, перервали. До нас прямувала Таїсія, і, здається, вона мала якісь серйозні плани.

– Добре, що я вас застала, а то вчора після пар ви кудись як випарувались, – заявила вона. – Мені треба гроші.

Я здивовано заморгала.

– А більше нічого тобі не треба? – скривився Михайло. – Треба гроші – йди в банк, ми чим можемо допомогти?

– Помовч, – обірвала я його. – Може, Таї потрібна допомога… Щось трапилось?

– Та ні, – хитнула головою вона. – Я з усіх збираю. По п’ятдесят гривень благодійні внески, – вона продемонструвала мені коробочку. – У нас один викладач хворіє, от, хочемо йому допомогти.

– То з цього треба було починати, – фиркнув Михайло. – Розшарь в чаті пост, його родичі, напевне, збирають? Скину на картку.

Таїсія підсунула йому під ніс коробочку з портретом одного з наших факультетських викладачів.

– Профком збирає.

– Мені пофіг, що там робить ваш профком, – Михайло роздратовано відсунув коробку. – Я допоможу людині напряму, а не через десяті руки, а то ще вкрадете щось потім, а це не перевіриш.

– Міш! – я зиркнула на нього. – Ну як так можна! Вони ж хочуть допомогти!

– То хай свою профкомівську морду не пхають до чужих грошей, а просто дадуть дані, як можна підтримати людину, – він схрестив руки на грудях. – Я навіть не подумаю здавати у загальну касу.

Таїсія похмуро зиркнула на нього, тоді повернулась до мене.

– Ти теж ні, Ксюш?

– Ну що ти! Зараз дам, звісно! – мені, якщо чесно, було соромно за Михайлову поведінку.

Хай я і усвідомлювала, що він правий, і ці кошти можна передати і без участі профкому, напряму, та все одно не могла просто так відмовити Таїсії. Довелось діставати гаманець. Готівки у мене було небагато, але навіть в тих купюрах, що є, я вмудрилась заплутатись. Ще й картка, яку дав мені Михайло, випала на підлогу.

Так як Тася стояла, підібрати картку вона встигла першою. Зацікавлено покрутила її в руці і спитала:

– Ти по клубах ходиш? Ніколи б не подумала.

– Та це на квест, – відмахнулась я. – Причепився, як реп’ях, не могла відмовити, – я розгнівано зиркнула на Мішу. – А взагалі – ні, не ходжу, ти ж знаєш, я не дуже по цих всіх штуках виступаю.

– Ага, – кивнула Таїсія. – Знаю, знаю, – вона поклала картку на стіл. – Тим паче, в тебе і тато строгий, як він на це відреагує взагалі?

– Нормально він відреагує, – вліз Міша. – Тобі взагалі що від нас треба?

– П’ятдесят гривень, – задерла ніс Тася. – З кожного.

– Гос-с-споди, яке нахабне…

Він відібрав у мене гаманець, вклав туди картку, тоді застебнув замок і запхав його мені в сумку. Тоді поліз в кишеню, витягнув звідти стогривневу купюру, всунув її у Тасину коробку і заявив:

– Все. Ми свою пожертву зробили. Сподіваюсь, я таки побачу пост з реквізитами родичів, а не тільки оцей сором, ага?

Таїсія роздратовано гмикнула, стрімко розвернулась на п’ятках і закрокувала геть. Я ж сердито зиркнула на Мішу і прошепотіла:

– Ну навіщо ти так! Вона ж від чистого серця…

– Від чистого серця не намагаються підписатись під чужими грошима, нібито це твій власний видатний подвиг, – буркнув він. – А ще не сунуть носа до чужих гаманців і не намагаються хапати чужі картки з запрошенням. До речі, що там в тебе з батьком? Що, справді такий суворий?

Я задумалась на мить, чи варто Михайлові говорити правду про те, які вимоги у мого батька до моїх кавалерів, пояснювати, що саме через нього я ніколи ні з ким не зустрічалась… Але зрештою просто проковтнула ці слова.

– Тася перебільшує, – промовила я. – Нормальний в мене тато, з ним все в повному порядку. Просто переживає дуже за мене, а так все в порядку.

Хотіла б я, щоб ці слова і справді відповідали дійсності…