7 (3)

– І що це було? – поцікавилась я, коли мене протягнули прямісінько на другий поверх, подалі від виходу і можливості пояснити Святославу, що тут відбувається.

– Це? Ну, просто хочу тобі скласти компанію в столовці, – знизав плечима Міша. – І рятую тебе від нашого фанатика-поета, бо знову будеш слухати його вірші і оди своїй сестрі. А ще він нитиме, що тут не їжа, а дохлі пси на тарілці.

– Ти ж сам кривиш носа від того, що тут подають.

– Так ти також. Хочеш, в кафешку підем, тут поруч? Дві зупинки всього, домчу з вітерцем. Там шикарні бургери…

– Я з тобою нікуди не піду. Тим паче – в кафешку, – відрізала я. – Особливо ту, де ті шикарні бургери коштують, як крило літака.

Витрачати купу грошей на їжу не хотілось зовсім. Хай я не знала ніякої нестачі коштів, все одно була не транжирою і не відчувала жодного задоволення від того, що в мій шлунок за один раз перекочувала п’ята частина моєї аспірантської стипендії. Сім’я у мене не бідна, проте викидати гроші направо і наліво, як різні мажори, я все одно не можу. Тим паче, не звикла просити у тата на розваги, це якось неправильно.

– То я ж заплачу! Я своїх дівчат воджу тільки за свій рахунок, – Міша викотив груди колесом. – М?

– То й води своїх дівчат, а я тобі просто однокурсниця.

– Боже, ну, чого ти така вперта? – закотив очі він. – Гаразд, гаразд. Можна я тебе хоча б тут пригощу? Ну, в столовці-то можна розрахуватись за тебе? Будь ласка, Ксюшенька, – і він направив на мене абсолютно невинний погляд.

– Гаразд, – здалась я. – В їдальні можна. Візьми мені, будь ласка, булочку з повидлом і чай. Я піду займу столик, м?

– Тільки дивись, не втечи!

– Обіцяю.

Я насправді не хотіла нічого тут їсти – у нас в їдальні запахи іноді були такі, немов тут здохла якась нещасна тварина і лежить, неупокоєна, третій день, – але булочки готували непогані, тож я змирилась з перспективою їх поїдання. Принаймні, позбулась прекрасної компанії Свята, який явно вже мав плани на мене, а точніше, на наближення до моєї прекрасної сестри.

Треба буде набрати Ладу, розповісти їй, що у неї тут з’явився один навіжений прихильник з пристрастю до сучасних письменників та поезії. Ото Руслан зрадіє… Більше її в Вінницю одну не відпустить, напевне.

Вибравши столик в самому кутку їдальні, я втомлено всілась і видихнула з полегшенням. Все-таки, наступного разу треба взути щось зручніше, ніж ці туфлі, бо в них не дуже повимірюєш. Ноги гуділи скажено, хотілось закрити очі і провалитись в сон.

За хвилину до мене приєднався Міша. Підсунув тарілку, і я здивовано виявила на ній якийсь салат і відбивну, а ще кілька булочок.

– Я ж просила тільки одну з повидлом.

– Ти з самого ранку нічого не їла, я ж бачив. А вже п’ята. Ти ще там в бібліотеку збиралась… Чи ти нашому Святіку збрехала, аби відчепився?

Я відвела погляд і зробила вигляд, що дуже сконцентрована на салаті.

– Нормас! Я б теж так зробив, – Міша обійняв мене за талію. – Слухай, я тут тобі запропонувати хотів дещо…

– Ні.

– Ти ж ще не почула, що саме!

– І одразу кажу тобі, що я не згодна.

– Ксюха, та що ти за людина така! Я вже до тебе і так, і сяк, а постійно одне й те саме, «ні» і «ні». Ти хоч колись відповіси мені згодою?

– Ні!

– Але тобі подобається зі мною цілуватись.

– Ні.

– Скажеш, що я тобі не подобаюсь?

– Ні! Тобто так! Тобто… Тьху на тебе! – обурилась я. – Гаразд. Куди ти там хотів мене покликати? Оголоси мені своє запрошення, щоб я абсолютно легально могла тобі відмовити, і ми розійшлись як в морі кораблі.

Відповів мені Михайло не одразу. Спочатку він дістав свій гаманець, витягнув звідти якийсь клаптик картону, а тоді повернувся до мене з таким рішучим виглядом, що я дуже засумнівалась в тому, що зможу відкрутитись від його запрошення.

– Тримай, – Міша майже силоміць вклав картку мені в руку. – Я чекатиму на тебе завтра о восьмій, в клубі на набережній. Знаєш, де це?

Я сердито зиркнула на нього і відповіла:

– Міш, я не ходжу по таких місцях. Можеш навіть не сподіватись. Цей метод у тебе також не спрацює. Тож запроси краще когось іншого, гаразд?

Було б наївно сподіватись, що він ось так просто від мене відчепиться, та я все ще мала надію на те, що у Михайла раптом спрацює давно мертва совість, і він хоча б збільшить відстань між нами. Та замість того він лише обійняв мене за талію, підсунув до себе ближче і вклав голову мені на плече. Я сіпнулась, та він, ясна річ, був сильнішим. Треба сказати, і тепле дихання, що палило шкіру, зовсім не додавало мені шансів у спробі дистанціюватись. Михайло явно не збирався ось так просто мене відпускати.