7 (2)

– Та я просто мав плани на п’ятницю, на вечір. А так, я б з задоволенням стирчав біля цієї установки навіть ночами! – заявив Михайло. – Ми з Ксенією вдвох могли б…

– Ага, – Марина Львівна схрестила руки на грудях. – А Ксенію ти спитав?

Ясна річ, ні. Коли б то Мішу хвилювала така дрібниця, як моя думка! Та я вже не стала опускатись до того, щоб з’ясовувати з ним стосунки при науковій керівниці, просто виштовхала хлопця геть з кабінету і вискочила звідти сама, наспіх попрощавшись з професоркою. Вже в коридорі, коли ми відійшли подалі, а Свят ще нас не нагнав, я невдоволено прошипіла:

– Нащо ти мене постійно соромиш, га? Тобі що, так приємно постійно робити все, аби оточуючі думали, ніби між нами щось є?!

– Ну, просто, між нами справді щось є. Я від тебе тупо шаленію.

– Я бачу, що тупо, а не розумно!

– От, аби до слів придертись, – закотив очі він. – Не розумію, чому ти так капризуєш. Я ж тримаю себе в руках, ну. Хоча мені це дається дуже складно, але я все розумію, ти у мене така вся недоторкана, з тобою треба обережно. Я маю багато терпіння…

– Це я маю багато терпіння! Інакше я б вже тобі вмазала!

– Про що це ви тут говорите?

Святослав був як завжди не дуже вчасно. Я посміхнулась йому, притому не надто щиро, тоді сердито зиркнула на Михайла і пояснила:

– Це ми просто обговорюємо книгу. Кажу, що я б на місці головної героїні давно б тому мажору вмазала і всі зуби йому перелічила, аби більше до неї не ліз.

– А я все дивуюсь, чому одразу мажор! – хмикнув Міша. – Оце такий дурний огидний штамп! Бо тільки хлопець має трохи багатших батьків, і одразу ж мажор. А він між іншим живе не набагато краще за його однолітків, ну!

– Ага, – кивнула я. – Просто має квартиру-студію в новобудові і катається на бехі, а в усьому іншому – абсолютно нормальний хлопчина. Ще й, напевне, гарує цілодобово, ну…

– Він потім матиме свій власний бізнес!

– Хто б сумнівався. Власний і подарований батьками це трохи різні речі, Міш.

– А тобі аби вкусити!

– Щось мені здається, – кашлянув Свят, – ви зараз говорите не зовсім про книжкового героя. До речі, що за книга?

– Та таке. Про студентів, – відмахнулась я.

Розмова якось сама собою стухла. Ми вийшли на вулицю, і я втягнула носом все ще гаряче вересневе повітря. Ні, все-таки хороша осінь видається в цьому році! Принаймні поки що. Тепла, сонячна, ясна! Дощу не було уже, напевне, з місяць!

Крони дерев все ще були зелені. Берези, клени, липи – всі шурхотіли листям, нагадуючи про літо. Повітря було чисте-чисте, а небо – блакитне, без жодної хмаринки, таке ж, як і Мішині очі…

Дідько. Цей паразит своїми очима уже вкрав у мене осіннє небо! Ну як так можна! Скоро я зовсім ні про що інше не зможу думати, окрім гада, з яким навчаюсь в одній групі, чи що?

– Ксюш, ти куди зараз? – Свят скуйовдив своє волосся. – Я думав, може прогуляємось, ну, таке?..

Я здивовано заморгала. А це ще що за «добрий ранок»? Ще тільки Карогодський мене прогулятись не кликав, мало мені одного розумника, буду ще іншого мати?!

– Ти серйозно кличеш мене гуляти? – перепитала я. – Свят…

– Як друга!

– Так-так, як друга, – кивнула я. – Знаєш, мені… В їдальню треба, а потім в бібліотеку, дещо хочу подивитися.

– А, ви ще не зробили той проект, – зітхнув Святослав. – От треба було зі мною в пару ставати, я б сам все приготував і…

Погляд, який на нього кинув Михайло, був настільки вбивчим, що аж мені не по собі стало. Це ж треба! Він що, ревнує? Та ще б перегризлися до мого повного щастя, у мене ж і так проблем в житті мало!

– Ну, гаразд, – Карогодський сумовито зиркнув на сіру будівлю їдальні, зарослу зеленим плющем, принюхався, скривився і сказав: – Я тоді додому. Може, наступного разу. Мішань, ти зі мною?

Наскільки я знала, їм було в одну сторону, Михайло часто підвозив Свята на своїй машині. Але зараз він заперечно похитав головою.

– Та нє. Я з Ксюхою в столовку. Бувай, Свят.

– Ти ж не їси в нашій їдальні! – гукнув нам навздогін Карогодський, але я вже не мала навіть можливості йому відповісти, бо мене нахабно затягнули всередину будівлі і зачинили за мною двері, а розгублений Святик лишився зовні.