7 (1)

В лабораторії було темно, хоч око виколи. Марина Львівна звеліла завішати чорними шторами вікна, аби установка нормально відзнімала зразки, і зараз вкотре намагалась перелаштувати поляризатор та аналізатор, бо хтось – не будемо тикати пальцем в Святика, – вмудрився спертись ліктем на установку та щось там пошкодити.

– Може, допомогти, Марино Львівно? – Карогодський зробив крок вперед.

Професорка так різко сіпнула головою, що ми всі в одну мить відступили назад. Я ледь не налетіла на стіну, правда, краще б налетіла – але замість стіни на мене чекали Михайлові руки.

– Наступного разу будете допомагати, Карогодський, – суворо промовила жінка, відкидаючи геть прядку чорного волосся, що постійно намагалась впасти їй на очі. – А зараз давайте нарешті спокійно докрутимо цей експеримент, і все.

– Святік, – гукнув його Михайло, – ти краще відійди до вікна.

– То звідти ж нічого не буде видно, – здивувався Карогодський.

– Зате нічого не поламаєш!

Свят надувся, як сич на вітер, і звернувся до мене:

– Ксюш, скажи йому! Він мене ображає!

– Міш, – я зиркнула на Василенка. – Нащо ти постійно зачіпаєш Свята? Він трошки неповороткий, але ж це не означає, що його постійно треба шпиняти.

– Та я ж по-дружньому, я…

– А-ну цить всі!

Останнє належало, ясна річ, Марині Львівні. Вона обвела всіх присутніх таким вбивчим поглядом, що ми миттю позатикалися і тихесенько стояли, намагаючись не приваблювати до себе зайвої уваги. Вона ж взялась обережно, повільно налаштовувати щось в установці.

Я відчула, як мене ніжно гладять по спині. Зиркнула на Михайла, сподіваючись спопелити його поглядом, та марно. Він, скориставшись тим, що Марина Леонідівна вимагала поводити себе тихо та її не збивати, уже прилаштувався зовсім близько до мене і дихав кудись у потилицю.

Ото вже нахаба! І як його так відшити, аби він нарешті зрозумів сенс комбінації літер «н» та «і» в одному слові? А то таке враження, що в нього конкретно на ці два звуки глухота розвивається.

…Це був другий наш день в лабораторії. Власне кажучи, вчора ми з Мішею все-таки помирились, тож сьогодні я, супроводжувала заздрісними Таїними зітханнями, сиділа з Василенком. Святік, стандартний третій зайвий у нашій веселій компанії, єдиний мій рятівник, весь сьогоднішній ранок провів на поетичних читаннях, тож прогуляв дві перших пари.

Михайло за цей час встиг спочатку вирости в моїх очах, а потім гарненько так впасти. Спочатку він відверто вразив мене гарною підготованою презентацією для Стасенка, і навіть перевірка в інтернеті на антиплагіат дала гарні результати. Я зраділа, що можу не переживати за наступне заняття, відчула теплоту до Міші і… Ясна річ, миттю про це пошкодувала.

Бо наступну годину він так вперто кликав мене то на побачення, то на прогулянку, то ще кудись, здається, окуляри йому вибирати – це при стопроцентному зорі! – що нашу парту зненавиділи всі, починаючи з викладача і закінчуючи Тасею. Вона потім ще й поцікавилась, чи в мене часом з Мішею нічого нема – вкотре! Я вже втомилась пояснювати, що не можу припинити потік його балаканини та ці нескінченні залицяння! В чому я винна? В тому, що йому подобаюсь?!

І от, знову. Він стирчав просто біля мене, ще й уже рази два «абсолютно випадково» ткнувся носом в волосся.

– Гарно пахнеш, – прошепотів він так тихо, щоб навіть Марина Львівна не почула. – Я просто в захваті, карамелько.

– Василенко! – гаркнула Марина Львівна, слух якої був значно гостріший, аніж міг сподіватись Міша. – По-перше, це грушевий запах, а не карамель. А по-друге, давайте ви будете влаштовувати особисте життя поза межами цього кабінету, м?

– Та нема питань, Марино Львівно! Просто Ксюша зазвичай тікає, коли я намагаюсь робити їй комплімент у приміщеннях, де можна пересуватись вільно.

– Я б теж тікала, – не обрадувала професорка Михайла. – Помовчте. Ми вже майже скінчили… Карогодський! Полиште штору в спокої, якщо ви мені запорете ще й цей кадр, то я особисто простежу, аби вас викинули з аспірантури сьогодні ж!

Святослав підняв руки догори, ледь не перевернув принтер, що стояв поруч з ним на столі, позадкував, зачепився за вазон… Але штора, на щастя, лишилась на місці. Марина Львівна похитала головою, пробурмотіла собі щось під ніс про криворуких і недалеких студентів та повернулась до роботи.

– Ксеніє, – промовила вона за кілька секунд, – перевірте, що там на ноутбуці. Чи достатня чіткість зображення?

Я була тільки рада, по-перше, зробити щось корисне, по-друге, перестати стовбичити поруч з Михайлом. Підскочила до ноутбуку, вдивилась в монітор і радісно та водночас з полегшенням видихнула.

– Є, Марино Львівно! Бачу чітку структуру фібрил.

– Ну нарешті, – зітхнула вона. – В такому випадку, будемо вважати, що це ми відзняли. Наступного тижня приїде пристрій, що автоматично здійснюватиме поворот, набиратимемо наступні матеріали. А зараз обережно, нічого не чіпаючи, проходимо повз… Карогодський! Лиши в спокої зразки!

Святослав винувато промовив:

– Але ж я стою від них в метрі…

– А я вам надто не довіряю, – похитала головою Марина Львівна. – Все. Вільні. Завтра додаткових занять не буде. Господи, Василенко, чого це вас так радує?..