6 (4)

Чужі долоні поповзли вниз, випірнули з-під блузки.

– Гей, Ксю, ти чого? – Василенко вражено зазирнув мені в обличчя. – Ти чого лякаєшся? Та я ж не…

– Те, що ти робиш, протиправно, – майже прохрипіла я.

– Та я ж не… Дідько, – він обійняв мене за плечі, уже просто ніжно, без зайвого сексуального контексту. – Ксюх, я б ніколи. Я ж не якийсь ненормальний. Хей, – він потягнув мене геть з того кутка. – Ти що, правда перелякалась? Божечки, ну, невже я такий страшний?

– Ти нахаба, – пробурмотіла я кудись йому в груди. – Ти страшенний нахаба, в якого зовсім нема совісті, і дозволяєш собі таке, що й на голову не налазить. І взагалі, перестань мене лапати.

– Це був просто поцілунок.

– Ну, може, в тебе їх тисяча в тиждень, то тобі і просто поцілунок.

– Так, чекай-но…

Він довів мене до столу, нахабно обхопив руками талію, підіймаючи вгору, та всадовив просто на стільницю. Я скрикнула, вперлась руками в його плечі, навіть нігтями впилась в шкіру, здійснюючи спротив, та, ясна річ, марно.

Ще й наблизився до мене впритул, так, що мені довелось відсуватись трохи далі по стільниці, аби він не влаштовувався між моїх колін. Міша, правда, продовжував свої безсовісні дії, тож нахилився до мене і сперся долонями об стіл з двох боків від моїх стегон. Я ж подякувала тій невидимій феї-хранительці, завдяки якій сьогодні була в штанях.

Бо сукня чи спідниця в такій ситуації – то взагалі жах.

– Слухай, – протягнув Михайло, – а в тебе взагалі хлопець був?

– А тобі яке діло? – буркнула я.

– Ні, ну, я ж маю знати, чого ти так сахаєшся, – примружився він. – Інсту я твою всю перерив, там ані сліду. Отже, це що виходить… Ти у нас постійно самотня? А може, Ксю, це був твій перший поцілунок?

– Ніякий він не перший!

– Звісно. Він другий, бо перший був у нас в бібліотеці, так?

– Відчепися.

– Ти у нас правда, – він опустив одну руку мені на коліно та нахабно погладив його, – недоторканка, а я просто пру, як нахабнючий танк, ага?

– Так! Тобто ні. Тобто я хотів сказати…

– Не переживай, – Михайло спішно прибрав руку. – Все, я вимикаю режим леопарда, о, моя бідолашна прудка лань. Буду мирним домашнім котиком. Хочеш, сходимо кудись разом?

– Міша, сходи до психіатра, хай тобі вправить мізки. Або до хірурга, може, він зможе пришити тобі чужу совість, якщо власна відпала?

Нуль на масу. Василенко продовжував посміхатись, мов ситий задоволений кіт, дивився на мене своїми ласими блакитними очима, а мені, мов назло, хотілось його не так подряпати і відігнати від себе, як поцілувати. Абсолютно безсовісна людина, що діє на мене… Не так, як мені б хотілось! Ну, хто ж так робить? Хто взагалі собі таке дозволяє?

– Мі-і-іш, – протягнула я, – що мені зробити, щоб ти від мене відчепився, а?

– Ну, для початку ти повинна мене пробачити. Я не хотів тебе лякати.

– Гаразд, – зітхнула я. – Гаразд, тебе пробачено.

– І ти будеш зі мною розмовляти?

– Буду.

– Перестанеш на лекціях відсідати до тої гадської Таїсії, правда? Коло нас зі Святіком завжди тепло, комфортно. То що, ти згодна?

Власне, сьогодні я й сама втомилась від Тасі, тож з задоволенням провела б наступні дні в компанії когось, хто трохи менше мене діставатиме питаннями про хлопців. Навіть Міша, і той не такий приставучий! Принаймні, він не розповідатиме мені усілякі небелиці про те, кого б затягнув в ліжко. Ну, окрім мене, але, може, вдасться його заткнути.

– Згодна.

– А ще, – продовжив він, – було б дуже добре, якби ти сходила зі мною на побачення і дала мені можливість довести, що я дуже хороший і просто втратив через тебе голову, і…

Власне, мені б не вистачило словникового запасу, аби цензурно послати його так далеко, як він на те заслуговував. Але, на щастя для Михайла, йому так і не вдалось почути, в напрямку якого всесвітньо відомого корабля я б відправила його зараз, бо в дверях щось заклацало.

Я відштовхнула від себе Михайла так прудко, що він ледь не впав, а сама швиденько зістрибнула зі столу. Якраз вчасно, бо двері відчинились, і на порозі застигла Марина Львівна.

– Макар Андрійович в своєму стилі, – вона продемонструвала нам ключі. – О, Василенко! Отже, вас уже двоє, чудово. Ксеніє, ти знайшла лазери?

– Так, Марино Львівно, – трошки перелякано кивнула я. – Все на місці. Ось! – продемонструвала їй коробки.

– Чудово. Молодчина. Василенко, – вона зиркнула на Михайла, – Карогодський буде? Чи він знову десь заблукав?

– Я йому зателефоную, Марино Львівно, – озвався Міша. – Прилетить як миленький! Гарантую!

– Щось у вас дуже гарний настрій, Михайле, – гмикнула Марина Львівна. – Ну, добре. Видзвонюйте Карогодського і до мене, будемо працювати.

Я підхопила лазери та поспішила за викладачкою. Добре, що ми тепер не вдвох. Адже при науковій керівниці Міша до мене не чіплятиметься.