6 (2)

Питання про моє особисте життя Таїсія задавала ще не раз, і під кінець занять я вже сто разів пошкодувала, що взагалі біля неї сіла. Наступного разу треба буде попросити Святика, хай займе мені місце поруч з собою.

Так, це Мішин друг. І що? Мій також. А Василенко може один день покрутитись деінде. Або взагалі почати прогулювати!

Взагалі-то вони говорили Марині Львівні, що не збираються так старанно відвідувати заняття. Обидва! То коли вже Михайло нарешті приступить до виконання своїх обіцянок? Чи він тільки язиком плескати вміє?

…Після занять сьогодні, щоправда, мало бути те, через що я перестала навіть думати про Михайла. Перша практика з Мариною Львівною! Вона спеціально надіслала поштою лист-нагадування, аби ми не забули прийти на кафедру о другій.

Я ледь не підстрибувала від радості, очікуючи викладачку. Коли почула стук підборів професорки, то вся витягнулась, намагаючись здаватись вищою, більш схожою на неї. Перехопила трошки сухувату усмішку Марини Львівни і з жахом помітила, що в її погляді спалахнуло щось схоже на розчарування.

– А де… Ще двоє? – поцікавилась вона. – Я ж всім трьом писала, аби ви з’явились сьогодні. Не буду ж я установку ганяти три рази.

– Та вони, напевне, затримались в їдальні, – я дуже сподівалась, що це так, і мене зараз не відправлять геть тільки через те, що мої «товариші» забули про заняття. – Думаю, з хвилини на хвилину мають бути.

– Добре, якщо так, – кивнула замислено Марина Львівна. – Гаразд. Ми поки встигнемо сходити за фазовими пластинками і лазерами…

Вона різко повернулась на підборах, зробила кілька кроків в напрямку лабораторії і вся аж здригнулась, коли в кишені задзвенів мобільний телефон.

– Секундочку, – Марина Львівна зиркнула на мене, ніби вибачаючись, а тоді сягнула до кишені, дістала смартфон і підняла слухавку. – Так. Так, можу говорити… – вона простягнула мені ключ і прошепотіла: – Фазові пластинки на столі, а лазери в шухлядах. Візьми синій, червоний і зелений! Потім зачиниш все… Ні-ні, це я не вам, пробачте, це аспіранти. Так, звісно.

Марина Львівна вклала ключ в мою розкриту долоню і заспішила по коридору в зворотному напрямку. Я лише провела її занепокоєним поглядом, але чіплятись зі своїми питаннями, ясна річ, не стала. Може, в людини щось трапилось, куди я полізу?

Замість того я рушила до підсобки, прокручуючи в голові список, який мені загадали. Відчинила двері ключем, так і лишила його в замковій щілині і взялась розшукувати потрібне.

– Фазові пластинки, так, фазові… О!

Бажана коробка справді опинилась на столі. Я зазирнула в неї, переконалась, що там саме те, що треба, тоді полізла до шухляд за лазерами.

На одній з шаф була наклейка, що позначала, ніби шукати бажане треба тут. Чи варто дивуватись, що жодного лазера під відповідною позначкою не виявилось взагалі?

– Ех, Макар Андрійович, – згадала я завлаба незлим тихим словом. – Ви знов все тут поперекручували. Ну нічому життя не вчить, чесне слово…

Червоний лазер я викопала з-під якихось паперів, він лежав в коробці і сумовито чекав на мене.

– Сподіваюсь, ти саме те, що нам треба, – звернулась я до нього і висмикнула наступний, синій, що було сховано там же.

На превеликий жаль, з зеленим доля обійшлась гірше, тож навіть під папірцями його не було. Я роззирнулась та помітила коробку, яку поставили на шафу. А ще вище її розмістити не можна? Наприклад, під стелею!

Напис свідчив: «Лазери. Нові надходження». Теоретично, це було саме те, що мені потрібно. Принаймні, я дуже сподівалась, що серед тих надходжень є хоч один зелений, притому такий, який підійде до установки Марини Львівни. А то якісь попередні бакалаври намагались їй з лабораторії гелій-неоновий притягнути, а він же фактично бойовий, здоровенна така махіна! Ці – крихітні зовсім, тендітні, зате в установку вписуються легко та без проблем.

Я підсунула до шафи табурет та, подумки помолившись, щоб не впасти, полізла нагору. Обережно дотягнулась до коробки, підчепила її, видихнула з полегшенням… Та, як виявилось, дуже зарано, бо саме в цю мить не надто надійна опора під моїми ногами і захиталась, нагадуючи про всі значні небезпеки, з якими людям доводиться перетинатись в межах університету.

Я скрикнула, притиснула коробку до грудей, аби нічого не пошкодити при падінні, і була впевнена, що ось-ось привітаюсь потилицею зі столом, що там, за моєю спиною, та ні. Мене раптом спіймали чужі, надійні руки.

– Тихо, тихо, – заспокійливо промовили знайомим голосом. – Я тримаю. Обережненько, не пручайся… Ти б ще на підпиляний табурет стала, Ксюх.

Тільки-но опинившись на землі, я стрімко озирнулась.

– Ти що тут робиш, Василенко?

– До тебе прийшов.

– Ну, як прийшов, так і йди, – буркнула я.

– А як же «дякую, що спіймав»?

– Дякую, що спіймав. Тобі достатньо?

Я вмостила коробку на столі, виявила в ній потрібний мені лазер, схопила його, кинулась до дверей і… Виявила, що їх зачинено.

Чорт!