6 (1)

За наступні два дні я дізналась, що, по-перше, не перетинатись з людиною, навіть якщо ви вчитесь в одній групі, можливо, а по-друге, ляпаси діють досить ефективно проти надто нахабних кавалерів. Михайло ходив коло мене, зиркав, три рази підсилав Свята, аби той переконав мене все-таки побалакати, але все було марно. Я з надзвичайною впертістю робила вигляд, ніби нічого не чую, нічого не знаю, і взагалі, не існує в моєму житті ніякого Василенка.

На потокових лекціях я взагалі вперто пересідала на іншу частину аудиторії, до Тасі. Вона нібито була й не проти, але сьогодні спитала:

– Ти що, від своїх переховуєшся? Кожного разу намагаєшся сісти від них якомога далі.

– Я? Та ні. Просто вони придурки, і я не дуже хочу з ними перетинатись, – майже щиро відповіла я. – Але якщо я тобі заважаю, то…

– Та ну тебе, звісно ж, не заважаєш, – махнула рукою Таїсія. – Сиди тут і не вигадуй. Але, взагалі, я б на твоєму місці з Василенка б очей не зводила.

– Це б то чого?

Сьогодні у нас за розкладом була філософія, уже з іншим викладачем. З жінкою! І поки вона активно креслила схему на дошці, я могла розслабитись і трохи побалакати з подругою.

Власне, цим займались всі. Щасливі, бо позбулися Созона Антоновича, ми не поспішали шанобливо вклонятись новій викладачці, хоч і поводились досить пристойно. В межах норми. Філософія для політехівських аспірантів це така собі рабська повинність, яку треба відбути, пережити то нещастя і йти собі далі по життю.

Тим і займаємось просто зараз!

– Ну, як це – чого, – фиркнула Таїсія. – Про нього ж увесь університет мріє. Ти тільки на нього поглянь! Не хлопець, а казка!

Я неохоче скосила погляд на Михайла. Він сидів навпроти мене, через один ряд. Вальяжно відкинувся на спинку стільця, витягнув довгі ноги, щось там клацав в телефоні. Сьогодні був, на мій подив, не в футболці, а в темно-синій сорочці. Личила вона йому шалено, облягала тіло, підкреслюючи струнку, та водночас міцну фігуру. Напевне, ще й так добре до очей його блакитних…

Володар блакитних очей ніби прочитав мої думки, бо озирнувся, демонструючи підтвердження того, як йому до лиця ця сорочка. Я спалахнула, мов сірник, і швиденько втупилась носом в конспект. Наіть потягнулась до сумки і дістала окуляри, аби за ними приховати погляд.

Що ж, у цього були як переваги, так і недоліки. З одного боку, тепер мої очі роздивитись було складніше, бо ж скельця відблискують, важко зрозуміти, що погляд бігає з кутка в куток. З іншого боку, бачити я стала значно краще, і не тільки схему, а й Мішу.

– Я собі уявляю, – продовжила мрійливим голосом Тася, – який він у ліжку. Напевне, вогень!

– Вогонь.

– Ой, ну що ти виправляєш! Як сказала, так сказала. І взагалі, якби я навчалась в твоїй групі, він би вже був мій, – запевнила мене Тася.

– То й так можеш його завойовувати. Бо мені, наприклад, такі не потрібні.

– А, точно. В тебе ж тато, він явно буде проти.

Я спохмурніла. Знов вона нагадує за тата.

– Батько просто дуже мене любить і не хоче, щоб я витрачала свій час на усіляких недоумків, – відрізала я. – Все, давай про це не будемо. Нас виженуть зараз.

Гнати нас ніхто не збирався, це ж не Созон, та й взагалі, ходили чутки, що філософів добряче потрусили після того, що викинув цей старий гад, і сказали, що ще одна скарга від студентів – повним складом виженуть. Власне, жоден інший студент не зміг би досягнути такого фурору, як Міша.

Це все через його маму. Коли під загрозою опиняється ймовірний спонсорський проект, наш ректор буде носом землю рити, а таки забезпечить студентам комфортні умови та задовольнить їх вимоги. А Василенко – просто мажор, який може підлаштовувати все довкола під свої забаганки.

Я важко зітхнула. Погано думати про Мішу було не настільки приємно, як мені б хотілося. Насправді… Я б з задоволенням зараз проклинала його у себе в думках, але варто було тільки трошечки втратити над собою контроль, як в голові одразу ж стрибали яскраві спогади про той проклятий поцілунок. Як він впивався в мої губи…

Стоп. Ні. Ми не будемо про це думати. І взагалі, шкода, що я йому язик не відкусила.

– Ти чого така мрійлива? – штурхнула мене легенько Тася. – Ти що, закохалась, а? Уже хвилини три до тебе дошепотітись не можу.

– Що? Тьху. Ну чого одразу закохалася? – природньо обурилась я. – Невже дівчина не може просто сидіти замислена, незалежно від кохання?

– Та може, звісно ж, – подруга закотила очі. – І хто він, той красунчик, через якого ти навіть від Мішки носом крутиш?

Я зробила вигляд, ніби не почула це питання.

– От дівка, – гмикнула Таїсія. – Тихоня-тихоня, а крутить з одним, голову морочить іншому. Мишко з тебе очей не зводить, а ти зараз тонеш в думках про якогось… Не знаю, про кого! Він хоча б достойний?

– Не знаю, – меланхолійно озвалась я.

Як на мене, не надто достойний, але Тая, можливо, не була б зі мною згодна.