5 (2)

Я всерйоз задумалась над цим питанням. Нас у Марини Львівни було троє, але ж є ще й аспіранти інших викладачів з нашої кафедри. Тільки-но я збиралась гукнути Олександра – ми з ним навчались разом і вже робили навчальні проекти, тож спрацюватись буде не дуже складно, – як Міша, ця безсовісна скотиняка, щоб не сказати ще гірше, швидко задер руку та вигукнув:

– Ми разом! Михайло Василенко і Ксенія Мельничук!

Що?!

– Ти сказився? – зашипіла я. – А мене ти не пробував спитати? Може я не хочу з тобою працювати! Міша!

– Чудово, чудово, – закивав професор Стасенко. – Записую. Василенко, Мельничук… Так як ви перші проявили ініціативу, то можете обирати тему з повного переліку.

Я розгнівано зиркнула на Михайла. Він тільки самовдоволено всміхнувся.

– Бачиш, який я молодець! Заробив нам найбільший вибір! Але ж ти і хотіла зі мною бути, чи не так? Я в цьому просто переконаний!

Божечки, яка ж скотиняка. Як мені взагалі так «пощастило», опинитись з ним у одного наукового керівника? І чому Марина Львівна погодилась взяти в аспірантуру цього клоуна, підписала йому папірці? Нащо Василенкові взагалі те навчання?

Взагалі-то я не дуже добре зналась на його біографії, але всім на потоці було відомо, що батьки у Василенка зовсім не бідні люди. І тато, і мама – бізнесмени. Матір ще й займається благодійністю, планує відкривати антикризовий фонд для жінок, що потерпають від жорстокого поводження. Взагалі, діяльність Ніни Василенко здавалась мені дуже достойною та викликала справжнє захоплення…

Але син у неї – паразит і придурок, от. Який сам анітрохи жінок не поважає! Ставки на них робить! А мені ще й працювати з ним в парі.

…Та варто відзначити, якби я думала над вибором партнера стільки, скільки хотіла, нормальні теми б дістались комусь іншому. В списку адекватного було від сили відсотків двадцять п’ять. Стасенко в своєму стилі понапихав у програму такого, що волосся дибки вставало. Моя бідна косичка аж наелектризувалась від перспективи розповідати про шкідливий електричний смог.

Це ж треба таке вигадати. Професор ще називається!

Звісно, тему я обрала нормальну. Стасенко записав наші прізвища навпроти відповідного пункту і підбадьорливо всміхнувся.

– Чудово, Ксеніє, просто чудово. Переконаний, ви впораєтесь на «відмінно». Така гарна пара, – і підморгнув мені.

Я ледь не впала біля того листка. Він що, знущається? Здається, це тільки-но був прямий і дуже-дуже зрозумілий натяк… Натяк на наші з Михайлом стосунки. Дідько, не вистачало тільки, щоб увесь університет про це гудів.

– Ну, що ти вибрала? – зацікавлено глянув на мене Міша, коли я повернулась назад зі своїм індивідуальним завданням в руках.

– Ось, – я поклала листок на стіл. – Більше так не роби.

– Як – так?

– Не ставай зі мною в пару!

– Чому ні? – здивувався Міша. – Мені здається, у нас з тобою ідеальна гармонія. Те, що треба для роботи!

– Міша…

– Чому одразу «Міша»? Я знаю, як мене звати! Просто дуже-дуже хочу попрацювати саме з тобою. Нам разом буде дуже цікаво…

Я похитала головою. Ні, ну що ти будеш з ним робити?!

– Ми з тобою розділимось, – буркнула я. – Я скажу, що шукати.

Як на зло, саме в цей момент нашого з Михайлом діалогу Стасенко закінчив розподіляти пари та гучно прокашлявся, приваблюючи до себе увагу.

– Знаю, що зараз усі ви звикли користуватись інтернетом, – заявив він, – проте справжній науковець повинен вміти обійтись і без глобальної мережі! Тож у ваших індивідуальних завданнях вказано перелік літератури, і ви всі повинні піти в бібліотеку, взяти її та уважненько вивчити вказані розділи, на основі них вирішити завдання. Я спитаю у бібліотекара, чи були ви там, тож збрехати не вийде!

Це ще що за педагогічні експерименти та обмеження доступу до джерел інформації? Для мене подібна заява професора стала величезною несподіванкою, причому не можна сказати, що дуже приємною. Ні, звісно, бібліотеки я не цуралася, проте великого задоволення від перспективи стирчання над запиленим томиком зовсім не відчувала.

– Да ну, він знущається, – пробурмотів Міша. – Бібліотека! Ти ще скажи, що треба обов’язково в читальній залі це все вивчати, бо книжка – раритет сорокових років минулого століття!

– Не накаркай, – штурхнула я його ліктем.

– Та чого ти! Не настільки ж він придурок, – гмикнув Міша.

Я з сумнівом похитала головою. Здається, в магістратурі у нього занять у Стасенка не було, інакше не заявляв би нічого настільки радикально.