4 (4)

На превеликий жаль, я не помилилась. Ентузіазму, який випромінював Карогодський, справді вистачило б на десятьох. Перерва у нас була тільки на поетичні читання, коли Свята вдалось випхати на сцену, і він гордо читав там вірші про свободу. Непогані, до речі, вірші, хоча, як на мене, дещо заплутані. Почувши таку характеристику від Лади, Святослав так зашарівся, що я аж потягнулась до телефону з думкою, а чи не викликати нам швидку.

День ми закінчили в невеличкому ресторанчику біля парку. Якось вже так вийшло, що Лада з чоловіком зайняла один бік столу, я влаштувалась навпроти сестри, і біля мене миттю всівся Міша. Я вже навіть не стала скидати руку, яку він з надзвичайною впертістю примощував на моєму плечі. І взагалі, якщо до цього вечора я вважала, що в мене є одна проблема, і це Михайло, то тепер могла легко заявити, що їх у мене дві.

Друга – це Свят.

Столик взагалі-то був розрахований на чотирьох. Він підтягнув стілець, вмостився біля кутка столу, так, щоб ближче до Лади, дивився на неї закоханими очима і розповідав, як його відправили в політех, а він, бідолаха, так мріяв про поезію, хотів кудись на філологічний, і батьки просто зруйнували йому кар’єру.

– Не переживай, – втішала його Лада втомленим голосом. – Я теж закінчила політех, причому той самий, що й ви. І закінчила на «відмінно».

– То це у вас теж сімейне, бути такими розумними? – всунувся Міша, ласкаво огладивши моє плече.

– Перестань, – простогнала я. – І взагалі, скільки я можу тобі говорити, прибери від мене свої лапи. Я проти такого зближення. Суперечку тобі виграти все одно не вдасться.

Він закотив очі.

– Ну я ж вже сто разів сказав, що не було ніякої суперечки! То просто прикол. Приколяс! Ну що ти не розумієш.

– Так, не розумію я таких приколів, – буркнула я. – Руки!

– Ти дарма опираєшся долі, – заявив авторитетно Михайло. – Якщо нам судилось бути разом, то ми будемо. Твоя сестра підтвердить! Я, між іншим, читав. В неї в книжках хто має сині очі, той завжди отримує найкращу дівчину…

– Міша, йди до біса.

– А я маю сині очі!

– Ти залицяєшся не до тієї дівчини! – обурилась я.

– Але ж вона заміжня. А ти ні, – нахабно посміхнувся Міша. – І взагалі. Ну дивись. Сині очі є? Є. В математиці шарю? Шарю! Я прям як той… Як його…

– Вольний, – підказала ласкаво Лада.

– Ти не робиш легше! – обурилась я. – Ти моя сестра чи хто взагалі?!

– Вибач, люба, – розвела руками вона. – Сині очі. Нічого не можу з собою зробити. Твій кавалер вже мене підкорив, я готова бути дружкою на весіллі.

– У твого Вольного, – я надулась, – були мізки.

– У мене теж є! – запевнив мене Міша. – І цілий мішок харизми. Ксюха, пішли танцювати, га?

Господи, і за що мені це нещастя?

– Іди, іди, – підштовхнула мене Лада. – Це ж просто танець, ну.

Так, просто танець, але… Я зам’ялась, не знаючи, чи варто взагалі погоджуватись. Власне, була за крок від відмови, але Святик доїв своє морозиво, надихнувся і заново заторохкотів про те, як він любить мюзикли і як хоче поставити хоч один. Слухати це вдесяте я більше не могла, тож приречено промовила:

– Гаразд, ходімо танцювати.

Ми були не єдиною парою, яка зараз тупцяла у спеціально відведеній під це ділянці залу. Михайло обійняв мене за талію, міцніше, аніж я була згодна, і повільно закружляв по колу. Танцював він краще, аніж я сподівалась – і краще, ніж я.

– Ти колись вчився? – здивувалась я.

– Шкільний вальс, – всміхнувся хлопець. – А що, в тебе не було такого досвіду?

– Я не ходила на випускний.

– Як?! А як же зустріч світанку, перше кохання, поцілунки під кущем, прощання зі школою? Невже в тебе цього всього не було?

– Мені це було не потрібно, – відповіла я. – Вступні іспити, це все… Я думала про що завгодно, але тільки не про свята, Міш. Крім того, ну, яке перше кохання в сімнадцять років? Які кущі? Про що ти взагалі? Мене в той період зовсім не цікавили хлопці. І зараз теж не дуже цікавлять, того краще б тобі пошукати собі якусь іншу дівчину, окей? Це піде на користь і тобі, і мені… Нам всім. Серйозно. Перестань за мною бігати.

Судячи з усього, до одного місця він брав мої відмови. Принаймні, вигляд у Михайла був надзвичайно рішучим.

– Я від тебе так просто не відчеплюсь, – заявив він мені. – Сказав, що ти моя будеш, отже – будеш.

– Твою б впертість і в мирне русло, – закотила очі я.

– Але ж тобі приємно.

– Ні.

– Тобі приємно, – заявив він. – І навіть не відпирайся.

Я тільки зітхнула. Сперечатись було марно. Можливо, після того, як я пошлю його куди подалі уже вдесяте, він нарешті відчепиться… Або ні.

Здається, це все доведеться перевіряти на практиці.