4 (3)

Лада теж звернула увагу на цей крик – та половина виставки звернула, це ж треба так волати! – і озирнулась разом зі мною. Вишукавши поглядом джерело шуму, вона гмикнула і прошепотіла мені на вухо:

– Це той самий, про якого ти мені говорила?

– Угу, – сумовито підтвердила я.

– Гм! – сестра стрельнула в мене очима. – Схвалюю, сестричко, схвалюю! В тебе чудовий смак.

– Він мені не подобається…

– А червона як рак ти зараз зовсім не тому, що він сюди йде? – вигнула брови вона. – Ну все, все, мовчу, не сватаю, ти сама зрозумієш, хто тобі потрібен, – останнє вона зронила таким янгольським ласкавим голосочком, що мені вже заздалегідь став очевидним її вердикт стосовно цих «стосунків».

Але нічого не буде. Міша може навіть не розраховувати, отак. Я не цікавлюсь пихатими надутими індиками, які…

– Ксюха, яка приємна зустріч, – він згріб мене в свої обійми і, реагуючи на мій протестуючий тиск, додав: – Що, мені вже не можна кращу подругу обійняти?

– Яку до біса кращу подругу! – брикнулась я. – Ти сказився? Ми тиждень знайомі!

– Ага, – кивнув задоволено Міша. – Але більше подруг-дівчат у мене нема, тож ти – моя найкраща подруга, і носи цей статус з гордістю.

– Господи боже, – закотила очі я. – Яке ж ти нахабнюче. Святік, привіт.

Ясна річ, Карогодський також тут був. Я й не сумнівалась, що ініціатор походу на виставку – саме він. Ну не Василенко ж раптом вирішив, що йому треба просвітитись та подивитись на сучасне мистецтво!

Поза межами університету хлопці виглядали, до речі, трохи інакше. Точніше, Міша був таким, як завжди, хіба що без куртки, бо на дворі тепло, а клята футболка чудово підкреслювала його міцні м’язи. Святослав ще натягнув на себе чи то сорочку, чи то балахон, і якісь штани, в яких можна втонути, крислатий капелюх, розпустив волосся і на моє привітання відповів церемонним напівпоклоном.

– Не звертай уваги, – Міша так і зупинився коло мене, ще й продовжив обіймати однією рукою за плечі. – Наш Святік сьогодні трошки причмелений. Хоче виступати на поетичних читаннях, шокований тим, що буде доносити свою поезію до народу. Це вся богема така, а, Ксюха?

– Не знаю, як на мене, причмелений тут ти, – буркнула я. – А Свят просто хоче виглядати атмосферно, правда? До речі, – я розвернулась в пошуках своїх супутників. – Я не сама, тож піду до своєї компанії. Он якраз вони стоять! – я кивнула в напрямку Руслана.

Може, Міша подумає, що я з ним, і відчепиться від мене нарешті.

– Твої друзі – наші друзі, – заявив Василенко. – Сподіваюсь, це не твій хлопець, бо мені доведеться викликати його на дуель і відвойовувати тебе.

– Йди до біса, – буркнула я. – Він одружений.

– Го-о-о-осподи! Наша Ксю зустрічається з одруженим?

– Придурок! Він – чоловік моєї сестри, приїхав сюди з нею, ми пішли на виставку. Що неясного? – відчайдушне бажання стукнути чимось Василенка з кожною секундою ставало все сильнішим. Щоправда, я звеліла собі бути розумною дівчиною, не вчиняти дурниць, не сваритись надто гучно, тож спокійно підвела хлопців ближче до своїх супутників та представила їх. – Знайомтесь, це Лада, моя двоюрідна сестра, це Руслан, її чоловік…

– Дуже приємно, – Міша енергійно струснув Руслановою рукою, а перед Ладою розплився у одній з найхаризматичніших усмішок. – Дуже приємно, Міша… Я так розумію, надзвичайна краса – це у вас, так би мовити, сімейна ознака, у чоловіків довкола просто нема шансів?..

– Ага, – буркнула я. – Як у когось довгий язик.

Міша нарешті полишив в спокою Ладину долоню і знов вчепився в мої плечі. Тепер же черга вітатись дійшла до Свята, і тільки в цю мить я зрозуміла, яку величезну помилку здійснила, коли взагалі підпустила хлопців знайомитись.

– О. Мій. Боже, – видихнув Святік, дивлячись на Ладу закоханими очима молодого поета. – Це ви. Це справді ви!

– Е-е-е? – вигнула запитально брови Лада.

– Авторка рангорнської саги, – прошепотів він. – Це ви! О! – він струснув головою. – Я так обожнюю ваші книги! Я був на виставі чотири рази! Купив трансляції! Я… Господи! – він зверескнув так, що на нас аж люди обернулись. – А ви ж її чоловік! Руслан Тимчук. Той самий режисер! Ксюш, це твоя сестра? Серйозно? Що ж ти мовчала?!

– Отого і мовчала, – пробурмотіла собі під ніс я. – Ой дурна, нащо я вас познайомилась…

– Щоб я дізнався, що це не всі митці стрибануті на всю голову, а тільки наш Святік, – зареготів Міша над моїм вухом.

– Боюсь, – зітхнула я, – Свята буде більш ніж достатньо.