4 (2)

Згадалась англомовна стаття. Я почесала потилицю, смикнула сама себе за косичку, ніби сподіваючись, що це може якимось чином вправити мені мізки, і зітхнула.

– Та я там переклад робила… Для університету.

– Слухай, я закінчувала той самий політех, – хитнула головою Лада. – І мені прекрасно відомо, що на першому-другому тижні ще ніхто нічого не хоче. Ти вже собі знов навигадувала завдань?

– Я ж аспірантка! Маю відповідати цьому високому статусу!

– Ага. Ти і ще три десятки пацанів, які, ясна річ, пішли в аспірантуру тільки тому, що їм потрібна дисертація, – вона закотила очі. – Ксюша, сонце, мені здається, ти вирішила стати ще більшим трудоголіком, аніж Марина Львівна?

– Просто я хочу багато чого досягнути… Гаразд, гаразд, – здалась я. – Ти права, мені ту статтю здавати аж через тижні два, і це самий перший дедлайн, але ти ж знаєш, я звикла робити все наперед.

– Знаю. Навіть не буду наполягати, аби ти все покинула. Але це не відміняє моє бажання витягнути тебе на вулицю, погуляти, подивитись на місто, відпочити… Сходити кудись. Тут в центрі мистецька виставка зараз проходить, я заприсяглась Русланові, що ми туди підемо.

– О, ти з ним? – здивувалась я. – А чому не піднялись разом?.. О, – я зрозуміла все і без слів. – Це через мого тата.

Лада лише важко зітхнула та кивнула.

– Він не надто хоче перетинатись з людиною, яка заклеймила його як зрадника ще до знайомства, сама розумієш.

– Тато був неправий, але ж… – я манула рукою. – Не буду виправдовувати. Але мені треба швиденько перевдягнутись, ви зачекаєте? Тата нема, Руслан може піднятись, якщо треба.

– «Ноги моєї не буде в тому клятому домі, хіба що знадобиться допомога у визволенні твоєї сестри», – пародіюючи обурений тон свого чоловіка, протягнула Лада. – Коротше, він посидить в машині. А то раптом твій батько знайде чоловічу волосину в будинку і влаштує істерику?

Взагалі-то тато, як на мене, не був параноїком аж настільки, але… Якась доля правди у словах Лади є, що там вже заперечувати. Тож мені лишилось тільки вирушити перевдягатись та приводити себе до ладу.

Погода на вулиці все ще стояла літня, дарма, що календарно вже давно був вересень. Я швиденько натягнула свою вихідну сукню, волосся затягнула у хвіст, аби не лізло на очі, кинула у сумку телефон і гаманець та рушила до виходу. Мимоволі відзначила, що правильно не стала зарікатись, що нікуди не піду, коли зранку говорила з татом. Сподіваюсь, він все-таки не образиться, що я не сказала йому про зустріч з Ладою, але ж я сама не знала! І це моя сестра, вона має повне право зробити сюрприз, чи не так?

Здається, Лада помітила моє хвилювання і навіть змогла його правильно трактувати, але жодного зауваження не зробила, лише гмикнула собі під ніс, виражаючи невдоволення поведінкою мого батька. Та думки про нього швидко вилетіли і з її, і навіть з моєї голови, варто там було вискочити на вулицю.

Руслан уже стояв там, спершись об капот свого автомобіля. Здається, сварився з кимось по телефону з приводу пропуску репетиції, але його розгніваний погляд миттю пом’якшився, коли ми вийшли.

– Привіт, Ксюш, – ми звично потиснули один одному руки.

Цей діловий жест чомусь завжди мене заспокоював. Але одразу ж згадалось, як Василенко, цей паразит, поцілував мій зап’ясток, і тілом пройшла хвиля жару. Тьху. Ще тільки не вистачало псувати собі вихідний згадками про цього паразита.

– Привіт, – я посміхнулась. – Ну, яка у нас програма дій? Спочатку на мистецьку виставку.

– О так, – Руслан хитро примружився. – Ти вже встигла вислухати скарги, який я нудний паразит, двинутий на цьому своєму мистецтві, ага?

– Нічого я не скаржилась, – Лада жартівливо штурхнула його під ребра ліктем. – І взагалі, ти мій чоловік, чому це ти Ксюші на мене жалієшся?

– А кому мені жалітись, братові своєму? – уїдливо поцікавився Руслан. – Тому самому, за якого ти збиралась заміж?

– Перестань! Ти ж знаєш, як я «збиралась» за нього заміж.

– Як на мене, більш ніж серйозно, – осміхнувся чоловік, спіймав Ладу за руку, підтягнув до себе, поцілував в куточок губ та явно неохоче випустив зі своїх обіймів, явно лише тому, що вони були не вдвох, і довелось згадати про правила пристойності.

Зрештою ми з сестрою влаштувались на задньому сидінні автомобіля, аби побалакати в своє задоволення і не відволікати Руслана від насиченого спілкування з навігатором. Вінниця взагалі-то була не дуже плутаним містом, що там тої дороги з нашої Келецької до парку Леонтовича, але гість міста все одно може заплутатись. З нас же з Ладою навігатори погані, важко вказати дорогу, якщо сама зазвичай ходила пішки.

Зрештою парк показався на горизонті, і ми навіть припаркувались саме там, де мусили, а не, наприклад, під знаком «стоянку заборонено». Правда, ледь-ледь втиснулись в щілину між двома танкоподібними автомобілями.

Парк, що зазвичай зустрічав тихим шелестом зеленого листя, сьогодні гудів, наче навіжений. Я здивовано похитала головою, вражена тією кількістю народу, що прийшла доторкнутись до сучасного мистецтва. Серед учасників виставки були і художники, і музиканти, і поети, і навіть кілька акторів. Руслан зупинився на кілька хвилин біля одного імпровізованого майданчика, задивившись на чужу гру. Я ж покрутила головою, намагаючись зрозуміти, хто тут ще є… І миттю про це пошкодувала.